Була собі колись вдова, і мала вона сина. От якось захворіла вона і послала хлопця до комори принести борошна, щоб спекти коржі, бо сама нездужала піти. А комора стояла окремо від хати, на високих підвалинах.
Вийшов хлопець надвір, відчинив комору, нагорнув півмиски борошна і тільки-но опинився на східцях, як налетів Північний Вітер, забрав у нього борошно і шугнув угору, аж загуло. Хлопець вернувся до комори і ще раз нагорнув борошна, але не встиг вийти на східці, як Північний Вітер знов забрав у нього все. Так само було, коли хлопець ніс борошно втретє.
Обурило хлопця таке зухвальство.
– Негарно Північний Вітер повівся зі мною,– сказав він. – Піду пошукаю його і поверну назад своє борошно.
І вирушив хлопець на пошуки Північного Вітру. Довго він ішов, поки нарешті добувся до вітрової оселі.
– Добрий день,– привітався хлопець.
– Добрий день,– відповів Північний Вітер хрипким непривітним голосом. – Чого тобі треба?
– Та хочу попросити тебе, щоб ти віддав назад те борошно, яке забрав у мене біля комори. Ми люди бідні, борошна в нас мало, і якщо ти й далі забиратимеш його, то виносиш усе, і ми помремо з голоду.
– Нема в мене твого борошна. Та коли ти в такій скруті, я дам тобі свою скатертину. Захочеш їсти, то скажеш: «Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!» – і буде в тебе всього доволі.
Зрадів хлопець, що отримав таке відкупне. Але дорога була довга, він не встиг дійти до вечора додому, тому зупинився на ніч у заїзді. Досі хлопець не мав нагоди випробувати скатертину, а тепер сів до столу, витяг її і сказав:
– Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!
І скатертина справді розстелилася, а на ній з’явилося повно смачних страв.
Усім сподобалася скатертина, а найбільше господині заїзду. «От аби й мені таку, не треба було б ні пекти, ні варити, не треба було б накривати стіл і морочитися з начинням»,– подумала вона. І коли настала ніч і всі поснули, вона взяла з торби в хлопця ту скатертину, а натомість поклала іншу, таку саму на вигляд, тільки що на ній нічого не з’являлося.
Прокинувся хлопець, узяв торбу зі скатертиною і пішов далі. А до вечора був уже вдома.
– Знайшов я Північного Вітра,– похвалився він матері. – І він виявився чесним, бо дав мені цю скатертину. Досить сказати: «Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!» – як на ній з’явиться все, що я захочу.
– Ото диво! – сказала мати. – Не повірю, що таке може бути, поки не побачу на власні очі. .
Хлопець швидко підійшов до столу, поклав на нього скатертину і сказав:
– Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!
Але скатертина ані ворухнулася, не пригостила хлопця навіть шматком хліба.
– Доведеться мені знов іти до Північного Вітру,– сказав хлопець і подався в дорогу.
Довго він ішов, поки нарешті добувся до Північного Вітру.
– Добрий вечір,– привітався хлопець.
– Добрий вечір,– відповів Північний Вітер.
– Віддай мені те борошно, що ти забрав у мене біля комори,– сказав хлопець,– бо твоя скатертина нічого не варта.
– Нема в мене твого борошна,– відповів Північний Вітер. – Хіба візьми оцього цапа. Він кує золоті дукати. Треба тільки сказати йому: «Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!».
Сподобалась хлопцеві така плата за борошно. Узяв він цапа за налигач та повів додому.
Але дорога була далека, до вечора він не встиг дійти додому і знов заночував у тому самому заїзді. І захотілось хлопцеві, поки буде вечеря, випробувати цапа, побачити, чи, бува, не обдурив його Північний Вітер.
– Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй! – сказав він цапові.
І цап накував йому купу золотих дукатів.
Як побачив господар заїзду те диво, то йому аж руки засвербіли. «Аби мені такий цап!» – подумав він. І коли хлопець заснув, він привів іншого цапа, на вигляд такого самісінького, тільки звичайного, що не вмів кувати дукатів, а того забрав собі.
Вранці хлопець забрав цапа й подався в дорогу. І так швидко йшов, що до вечора був уже вдома.
– Усе-таки Північний Вітер виявився чесним,– сказав він матері. – Дав мені такого цапа, що кує золоті дукати. Треба тільки загадати йому: «Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!»
– Ото диво! – сказала мати. – Не повірю, що таке може бути, поки не побачу на власні очі.
Хлопець завів до кімнати цапа, поставив перед нею і каже:
– Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!
А цап стоїть собі і хоч би мідяка скував.
Хоч-не-хоч, а мусив хлопець утретє вирушати до Північного Вітру. Прийшов він до нього та й каже:
– Заплати мені за те борошно, що ти забрав біля комори, бо твій цап нічого не вартий.
– Ну, більше я не маю тобі чого дати,– відповів Північний Вітер. – Хіба що візьми он ту стару палицю, яка стоїть у кутку. Може, вона тобі знадобиться. Скажеш їй: «Бий, палице, не гуляй, лиходія покарай!» – і вона битиме доти, доки ти не зупиниш її словами: «Годі бити, час спочити!»
Узяв хлопець палицю і подався додому. Але дорога була далека, тому він знов зупинився на ніч у заїзді. Хлопець уже зметикував, що сталося з його скатертиною і цапом. Тому відразу ліг на лавку і вдав, що заснув, навіть почав хропіти.
А господар упізнав хлопця і подумав, що його палиця, мабуть, також щось уміє. Він знайшов другу палицю, на вигляд таку самісіньку, і, коли хлопець захропів, поклав її біля нього. Тільки-но він хотів забрати хлопцеву палицю, як той сказав:
– Бий, палице, не гуляй, лиходія покарай!
І палиця заходилась бити господаря по чому трапиться. Той бігав по кімнаті, перестрибував через столи та стільці й репетував:
– Рятуйте! Вгамуй свою палицю, а то вона вб’є мене! Я віддам тобі і скатертину, і цапа!
Коли хлопець вирішив, що досить покарав господаря за його підступність, то сказав:
– Годі бити, час спочити!
Тоді сховав скатертину в торбу, взяв цапа за налигач і погнав його палицею додому.
Більше він не ходив до Північного Вітру, бо вважав, що той чесно розрахувався за борошно.