Настала весна. Сонце зігнало сніг із полів. У пожовклій торішній травичці з’явилися свіжі яскраво-зелені стеблинки. Бруньки на деревах розгорнулися і випустили молоденьке листячко.
Ось і бджілка прокинулася від зимового сну.
Протерла оченята своїми волохатими лапками, розбудила подруг, і виглянули вони у віконечко − дізнатися: чи зникли вже сніг і лід, і холодний північний вітер.
Бачать бджілки, що світить сонечко яскраво, що скрізь ясно й тепло. Вибралися вони з вулика і полетіли до яблуньки:
− Чи нема в тебе, яблунько, чого-небудь для бідних бджілок? Ми цілу зиму голодували.
− Ні, − каже їм яблунька, − ви прилетіли занадто рано: мої квіти ще заховані в бруньках. Спитайте у вишні.
Полетіли бджілки до вишні:
− Люба вишенько! Чи нема в тебе квіточки для голодних бджілок?
− Завітайте, любоньки, завтра, − відповідає їм вишня, − сьогодні ще нема на мені жодної квіточки. А коли розкриються − буду рада гостям.
Полетіли бджілки до тюльпана, заглянули в його яскраву голівку, та не було в ній ні аромату, ні меду. Сумні та голодні хотіли вже додому повертатись, коли побачили під кущиком непримітну темно-синю квіточку. Це була фіалочка. Вона розкрила бджілкам свою чашечку, повну запашного солодкого соку.
Наїлися, напилися бджілки і полетіли додому радесенькі.