Жив колись у дрімучому лісі південної провінції Гуаньдун величезний тигр. А в болоті, в тому самому лісі знайшла собі притулок жаба.
У пошуках здобичі тигрові нерідко доводилося пробиратися ночами через зарості очерету повз житло жаби. Та довго терпіла його нічні шастання, але нарешті терпець їй урвався. Якось, дочекавшись иочі, коли тигр, як завжди, пробігав повз її купину, жаба висунула голову і сказала:
— Скільки ж можна терпіти? Час уже взятись за тебе. Май на увазі, що я не якась там проста жаба, а тварина видатна, бо вже дев’яносто дев’ять років як живу на білому світі. Не раджу тобі покладатись на свою силу, бо вона в порівнянні з моєю мудрістю нічого не варта. Тож досить тобі вештатися тут ночами та будити мене. Шукай собі здобич деінде, інакше дістанеш прочухана!
Тигр був до того здивований цією погрозою, що й слова не міг вимовити у відповідь. А був він ще молодий і ніколи в житті не бачив живої жаби. Та коли володар лісів пильно придивився і побачив, яке нікчемне створіння посміло йому погрожувати, то розгнівався й закричав:
— Як ти смієш указувати мені, де ходити і де полювати? Таж мені досить один раз лапою вдарити — і від тебе мокре місце залишиться!
Але жаба не злякалася. Вона знову висунула голову з-під купини і сказала:
— Не знаю, навіщо це я затіяла з тобою суперечку, коли маю змогу зробити так, що ти замовкнеш назавжди. Тож помізкуй добре над моїми словами і надалі будь обережнішим, маючи зі мною справу!
Жабине зухвальство цього разу подіяло на молодого тигра. Він нічого не сказав у відповідь, а лише подумав: «Може, й справді це якийсь особливий звір, про якого я нічого не знаю?»
— Геть звідси, ледацюго! Щоб і ноги твоєї тут не було! — не вгавала жаба, помітивши, що тигр раптом завагався.
— Шановна,— вже не так самовпевнено промовив тигр,— невже ти дужча за мене?! Не можу цьому повірити. Давай позмагаємося: хто з нас швидше перепливе річку. Як перепливеш першою, то я, може, й повірю, що ти дужча за мене.
Жаба на те сказала:
— Стрибай у воду першим. Я однаково буду на тому березі раніше від тебе.
Тигр задер хвоста, набрав повітря в легені і шубовснув у воду. Раптом відчув, що у нього защемів кінчик хвоста. Це хитра жаба вчепилась за нього, та так міцно, що тигр від болю почав вимахувати ним над водою. Жаба вчасно розкрила рота і впала на протилежному березі.
Тигр ще борсався у воді, коли назустріч йому залунав ненависний голос:
— То що я тобі казала, смугастий дурню?
Тигр вибрався на берег і з досадою мовив:
— Плаваєш ти справді швидше. Але це ще не все… От скажи мені, скільки ти можеш з’їсти?
— А скільки ти можеш з’їсти, якщо ставиш мені такі запитання? — спитала в свою чергу жаба.
— За один раз я можу з’їсти свиню та ще й собаку на додачу,— відповів тигр.
Жаба аж заскрекотіла від сміху. Потім, заспокоївшись, сказала:
— Велике діло, свиня та собака. А мені на додачу до свині та собаки навіть тигра мало буде!
Почув це тигр, затремтів од страху і ну тікати. Біг він так прудко, що навіть каменюку не побачив, яка лежала на стежці. Зачепився за неї, забив лапу і гепнувся в калюжу. І нога болить, і хутро забруднилося, глянути на нього гидко.
Вибрався на стежку, а назустріч мавпа.
— Шановний тигре,— звернулась до нього улесливим тоном,— чому це ти так поспішаєш? Чи не тікаєш, часом, він кого-небудь? Що ж це могло так налякати тебе?
— Ой, не питай, люба мавпо! Тільки завдяки тому, що ноги маю прудкі, зумів утекти від смерті. А не вмів би я так швидко бігати, давно був би у нього в животі!
— В кого це «у нього»? Хто він такий, на що схожий, якого зросту й де живе? — засипала мавпа тигра запитаннями.
— Дім у нього на болоті під купиною, в заростях очерету. На зріст невеликий, але вигляд у нього жахливий. Ніби й не риба, ніби й не звір, тільки все тіло наче бородавками вкрите.
— Хе-хе! — розчаровано мовила мавпа.— Це ж всього-на-всього жаба! Та її не те що тобі, а й мені боятись не личигь. Ходімо розправимося з нею.
Та тигр лише похитав величезною головою — так він злякався. Мавпа почала його заспокоювати:
— Коли ти мені не віриш і гадаєш, що я штовхаю тебе на нові неприємності, то прив’яжи мене до свого хвоста, щоб я не втекла.
Тигр нарешті згодився. Прив’язав мавпу до свого хвоста, а та сіла йому на спину, і вони попрямували на болото. Жаба вже сиділа на купині і, здається, чекала на них. З усього було видно, що вона й цього разу не злякалась, бо то була мудра жаба, вона прожила на світі сто років без одного. Привітно всміхнувшись, жаба звернулась насамперед до мавпи:
— Невже ти сподіваєшся, що одного-єдиного тигра досить, щоб я простила всі твої борги? Та мені й десятка тигрів мало! До того ж цей тигр якийсь хирлявий, його й за тигра не слід вважати. Ну гаразд, я його з’їм на закуску. Але ти не барись та приводь решту дев’ять!
Зачувши таку розмову, тигр одразу ж згадав, як ще мама попереджала його колись, щоб не вірив мавпам, і він знову кинувся навтьоки.
Мавпі також немало перепало. Її і гіллям шмагало, і колючками дряпало, поки нарешті пощастило відв’язати свого хвоста від тигрового.
Чи довго біг тигр, важко сказати, бо він і сам цього не знав. Тікав він од того жахливого місця, доки йому сил вистачало. Коли трохи відпочив, подививсь на свого хвоста, а мавші, виявляється, там уже давно немає.
«Певно, той страшний звір з’їв її,— подумав він.— Так їй і треба, адже хотіла мене обдурити! Добре, що в мене такі прудкі ноги».