Одного разу тигриця-мама намірилася спекти солодкий пиріг. Вона так ретельно розмішувала тісто, що борошно та цукрова пудра літали по всій кухні. Саме в цей час народилося тигреня Бінкі. Тигриця мама подивилася на нього і здивувалася:
— Де ж твої смужки? Та дарма, ми все одно будемо любити тебе навіть без смужок.
Проте Бінкі знав, що тигри мають бути смугастими. І він не гаючи часу побіг шукати собі смужки.
— Перший, кого зустрів, був сержант. На руці у сержанта було цілих три смужки.
— Дай- но мені, будь ласка, одну смужку,- попросив у нього Бінкі.
— Стояти струнко, коли звертаєшся до військового!- гримнув на нього сержант.- Немає у мене зайвих смужок.
Бінкі побіг далі і побачив чавунну огорожу. Якийсь дядько фарбував її. Бінкі почекав, поки він скінчить, а коли дядько пішов, Бінкі притулився до огорожі спершу одним боком, потім другим. Фарба взялася до шерсті, і він став смугастим.
Бінкі прожогом кинувся додому, щоб показати мамі свої смужки. Та було спекотно, сильно припікало сонце, і фарба почала танути й капати на землю, отож невдовзі у Бінкі знову не лишилося жодної смужки.
І тут він зустрів зебру. Бінкі завмер від здивування: скільки смужок на одній тільки спині! Це ж несправедливо!
Він сів і гірко заплакав.
— Що сталося, дитино?- спитала його зебра.
— Чо-чо… чому я не смугастий?- поскаржився Бінкі.
— Бідолашний,- мовила зебра й пестливо лизнула тигреня.
— А на смак ти, нічого, приємний. І лизнула його вдруге:
— На смак наче солодкий пиріг.
Вона лизнула його ще і ще, і раптом на спині у Бінкі одна по одній з’явилися чорні смужки!
Він радісний прибіг додому до мами й закричав:
— Мамо! Ура, я смугастий!
— Справді,- зраділа тигриця-мама. І хто б оце міг подумати? Мабуть, це борошно й цукрова пудра позасипали твої смужки, коли я готувала солодкий пиріг.
Тигриця-мама була щасливою, і дуже задоволеною. На радощах запросила зебру на чашечку чаю. До чаю зебра отримала оберемок запашного сіна, а Бінкі- шматок солодкого пирога.