Захотілося якось лісовій горлиці погуляти. Йде вона стежкою поміж деревами, а назустріч їй рогата сова з великим вузлом на спині.
– Куди це ти зібралась, сестрице? – питає горлиця.
– Та от вирішила в інше місце переселитись,- відповіла сова,- хоч на західній околиці лісу дупло в мене було затишне, і мишей та жаб там удосталь.
– То навіщо ж переселятись?
Ображають мене там,- сказала сова. – Бачиш, людям мій голос не подобається. Кажуть: гидко слухати, хоч вуха затуляй. А хлопчаки, як побачать мене, починають камінцями кидати. Одного разу мало лапу не перебили. От і доводиться на старість залишати насиджене місце і шукати нового щастя. Хоч не часто, а все таки кортить часом заспівати пісню. Хіба ж без цього можна жити?
– А голос у тебе справді, сестрице, неприємний? – поцікавилася горлиця.
– Та де там! Він у мене гарний, сильний, – відповіла сова, – ось послухай.
Сова широко роззявила дзьоб і гучно закричала:
– Пу-у-гу! Ух-у ух!
– Голос у тебе справді сильний, – згодилась вона. – Але я тобі, сестрице, ось що скажу: даремно ти переселяєшся. І на східній околиці лісу твій голос мало кому подобатиметься. Постарайся краще навчитись інакше співати.
Сова подумала, подумала і мовить:
– Твоя правда. Спробую.
Подалася вона назад до свого затишного дупла. Але виявилося, що навчитись інакше співати непросто. Пробувала сова і так і сяк. Співала то голосно, то тихо, то протяжно, то коротко, то високим голосом, то низьким. Проте, хоч як старалась, а все виходило на один лад. їй самій власні пісні подобались, а людям ні.
От сова і вирішила співати тільки вночі, коли люди сплять.