Це було теплого сонячного дня. Все навкруги раділо весні. Квітнули сади, щебетали пташки. У блакитному небі летів журавлиний ключ. Десь весело дзюрчав весняний струмок.
А під високою тополею на вулиці стояв маленький хлопчик і плакав. Він не бачив, як квітнуть сади. Він не чув, як щебечуть пташки. Небо здавалось йому
не блакитним, а чорним. Журавлиний ключ здавався хлопчикові зразком сльозин.
Люди йшли повз маленького хлопчика й не помічали, що він плаче. Один дідусь побачив хлопчика, підійшов до нього, поклав йому руку на голову. Він довго щось хлопчикові говорив, про щось його розпитував. Хлопчик крізь сльози щось розповідав дідусеві. Так вони розмовляли з годину.
І от хлопчик усміхнувся. Він побачив, як навкруги квітнуть сади. Він почув, як весело щебечуть пташки. У блакитному небі перед ним затремтів журавлиний ключ, і хлопчик подумав: а зараз весна!
Як то мило та гарно, коли хто осушить сльози на очах іншої людини й пробудить у неї усмішку.