Жили колись король і селянин, і селянські луки і поля були так близько від королівського палацу, що господареві доводилося щоразу по дорозі на свої землі проходити через двір королівського замку. Якось раз поїхав селянин на коні за сіном. Коли він повертався з луків через королівський двір, король був на подвір’ї свого замку, і став лаяти селянина:
– Як ти смієш, бовдуре, проїжджати зі своїм сіном через мій двір, невже тобі не соромно ?!
– Вибачте, шановний королю, – відповів селянин. – Але справа в тому, що скоро буде гроза, почнеться злива, і якби я поїхав по довгій окружній дорозі, то не встиг би раніше, ніж поллє дощ, і сіно моє намокло би. Тому я і поспішив до дому навпростець.
– Ну, – сказав король, – і звідки ж ти це знаєш?
– Великий государ! – відповів селянин. – Я знаю по хвосту моєї кобили. Подивіться, як гедзі лізуть під хвіст – а це вірна прикмета, що буде негода.
– Он як … – сказав король і дозволив селянину проїхати.
Після цього пішов король до вежі палацового астролога і запитав у нього, чи буде сьогодні дощ. Звіздар взяв підзорну трубу, подивився на небо і сказав:
– Ні, Ваше Величносте, не буде ні сьогодні, ні завтра, ні навіть післязавтра жодної краплинки, але пізніше, може, і буде.
– Зрозуміло, – мовив король і спустився з вежі, щоб іти до своїх покоїв. Але по дорозі до палацу наздогнав короля такий проливний дощ і страшна гроза, що король змок до нитки. Нарешті добрався король, весь брудний, до свого палацу і відразу ж покликав до себе астролога.
– Доведеться тобі, горе-звіздар, звільняти місце, раз ти нічого не розумієшся в погоді, в той час як дурний і неотесаний селянин, дивлячись на хвіст своєї кобили, бачить – коли буде дощ, а коли погода, – сказав йому король і звільнив з посади, пославши на конюшню гній прибирати.
А селянина король викликав до себе і віддав йому у володіння вежу астролога і належний титул, поклавши також плату, яку отримував колишній звіздар. Так став селянин завдяки гедзям та оводам другом короля, на заздрість всім придворним.
Ось така казка.