Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі – куди цап, туди й баран: цап на город на капусту – і баран туди, цап у сад – і баран за ним.
– Ох, жінко, – каже чоловік, – проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться
– А забирайтесь, цапе й баране, собі абикуди, щоб вас не було у мене в дворі!
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.
Ідуть та ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:
– Бери, баране, голову, бо ти дужий!
– Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!
Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та ідуть, коли бачать – у полі горить вогонь.
– Ходімо туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли!
Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:
– А здорові, молодці!
– Здорові! Здорові! – зраділи вовки.- Ще каша не кипить – м’ясо буде з вас.
Тут цап злякавсь, а баран давно вже злякався. Цап надумавсь:
– А подай лишень, баране, оту вовчу голову!
Баран і несе.
– Та не цю, а подай більшу! – каже цап.
Баран знову цупить ту саму.
– Та подай ще більшу!
Тут уже вовки злякались; стали думати-гадати, як звідси втікати. «Бо це, – кажуть, – такі молодці, що з ними й голови
збудешся – бач, одну по одній вовчі голови тягають!»
Один вовк і починає:
– Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, – піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відтіля втікати:
– Вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!
Як побіг, так і не вернувся. А третій сидів-сидів:
– Ось піду лишень я, так я їх прижену!
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:
– Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня забратись.
Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом роздумавсь перший вовк:
– Чи не сором нам трьом та цапа й барана боятися! Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати.
Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміливіший – заліз аж на верх, а баран несміливий – то нижче.
– От лягай, – кажуть вовки ковтунуватому вовкові, – ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.
Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! Не втримавсь, як упаде, та на вовка!
Цап – сміливий, не став роздумувати, як закричить:
– Подай мені ворожбита!
Вовки як схопилися, аж пил по дорозі закурився. А цап та баран пішли в поле, зробили курінь та й живуть там.