В одного короля була дочка, дуже зарозуміла і дуже метка на язик. Хоч би про що мовилося, вона хотіла, щоб її слово завжди було останнє. Тому король звелів розголосити у своєму королівстві, що віддасть дочку заміж за того, хто її переговорить, та ще й подарує йому півкоролівства.
Можна собі уявити, скільки знайшлося хлопців, що хотіли спробувати щастя. Адже не щодня випадає нагода отримати королівну й півкоролівства. І брама до королівського двору не зачинялася. Цілими ватагами поспішали туди хлопці, з півдня й півночі, з заходу і сходу, верхи й пішки. Але жоден не переговорив королівни.
Нарешті король оголосив, що кожному, хто не зможе переговорити його дочку, обсмалять вуха розпеченою кочергою. Бо королю набридло, що до його двору спікається стільки люду і все без пуття.
Дійшла чутка про королівну й до трьох братів, синів убогого селянина. А що вони вдома ніколи навіть не наїлися досхочу, тільки голодних злиднів годували, то дужче, ніж будь-хто, захотіли здобути королівну й півкоролівства.
Двоє старших братів були люди як люди, а найменший тільки те й робив, що цілими днями сидів коло печі і знічев’я пересипав руками попіл. За те його прозвали Пічкуром.
Жили брати між собою в злагоді, тож задумали й до королівського двору податися гуртом.
Вирушили вони в дорогу і не встигли далеко відійти від хати, як Пічкур знайшов здохлу сороку.
– Знайшов! Знайшов! – вигукнув він.
– Що ти знайшов? – спитали брати.
– Здохлу сороку!
– Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша у руці! Викинь її! – сказали брати.
Вони завжди його повчали.
– Е ні. Ану ж пригодиться,– відповів Пічкур.
Пішли вони далі, і невдовзі йому трапилася лозина. Він також підняв її і вигукнув:
– Знайшов! Знайшов!
– Що ти ще знайшов? – спитали брати.
– Лозину,– відповів Пічкур.
– Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша в руці! Викинь її! – сказали брати.
– Е ні! Ану ж пригодиться,– відповів Пічкур.
Пішли вони далі, і Пічкурові трапився старий кухоль.
– Хлопці, знайшов! Знайшов! – вигукнув він.
– Та не репетуй так! Що ти знайшов? – спитали брати.
– Кухоль!
– Навіщо він тобі, такий старий і щербатий? Тільки марно в торбі теліпатиметься! Викинь його! – сказали брати.
– Е ні! Ану ж пригодиться,– відповів Пічкур.
Пройшли вони ще шмат дороги, і Пічкурові трапився закручений баранячий ріг. А за якийсь крок трапився й другий, такий самий, і хлопець вигукнув:
– Знайшов! Знайшов!
– Що ти ще знайшов? – спитали брати.
– Два баранячі роги! – відповів Пічкур.
– Дурний, навіщо вони тобі? – спитали брати.
– Не знаю, ану ж пригодяться.
Невдовзі по тому він побачив на дорозі клинок і знов похвалився братам:
– Знайшов! Знайшов!
– Навіщо ти збираєш всілякий мотлох? Що ти знайшов? – сердито вже спитали брати.
– Клинок!
– Викинь його! – сказали брати.
– Е ні, ану ж пригодиться,– відповів Пічкур.
Коли брати біля самого королівського двору переходили мочар, Пічкур нахилився й підняв з болота стоптану підошву.
– Дивіться, хлопці, що я знайшов! – вигукнув він.
– Ох, поки ти знайдеш свій розум, ми вже будемо в королівни. Що ти тягнеш з болота?
– Стоптану підошву,– відповів Пічкур.
– Навіщо тобі ця погань? Викинь її!
– Е ні, не викину. Ану ж і вона пригодиться. Може, я цим усім здобуду королівну і півкоролівства.
– Аякже, неодмінно здобудеш,– засміялися брати,– королівна сквапиться на цей твій непотріб!
Скоро вони опинилися в королівському дворі. Першим до королівни зайшов старший брат.
– Добрий день,– привітався він.
– Добрий день,– відповіла королівна.
– Тут страшенно гаряче,– сказав старший брат.
– А он під комином іще гарячіше,– відповіла королівна.
Там на жару лежала напоготові розпечена кочерга. Як побачив старший брат ту кочергу, то зі страху й слова вимовити не може. І королівна прогнала його з обсмаленими вухами.
Середньому братові повелося не краще. Зайшов він до королівни й привітався:
– Добрий день.
– Добрий день,– відповіла вона.
– Як тут гаряче! – сказав хлопець.
– А он під комином іще гарячіше,– відповіла королівна.
Після цього і йому довелося скуштувати розпеченої кочерги, як його братові.
І ось настала Пічкурова черга.
– Добрий день,– привітався він.
– Добрий день,–- буркнула королівна і знуджено потяглася. Не хотілося їй розмовляти ще й з третім невдахою.
– Тут страшенно гаряче,– сказав хлопець.
– А он під комином іще гарячіше, відповіла королівна те саме, що і його братам.
– От добре, то я спечу там свою сороку. Можна? – спокійно спитав Пічкур.
– Гляди, щоб сорока не лопнула на жару,– сказала королівна.
– Не лопне, я обмотаю її лозиною,– відповів хлопець.
– Лозина не обмотається щільно,– не хотіла здаватися королівна.
– Нічого, я зажену оцей клинок,– відповів хлопець.
– На жар капатиме лій,– сказала королівна.
– А я підставлю ось це, щоб не капав,– сказав Пічкур і витяг з торби кухоль.
– Дуже твоя мова закручена,– сказала королівна, аби не мовчати.
– Ні, не закручена,– відповів Пічкур.– Ось що справді закручене. І він витяг один баранячий ріг.
– Ти ба, другого такого я зроду не бачила! – вигукнула королівна.– То поглянь! – мовив Пічкур і витяг другий баранячий ріг.
– Ти, мабуть, стоптав свої ноги, щоб заткнути мені рота! – глузливо сказала королівна.
– Ні, не ноги я стоптав, а ось що,– відповів Пічкур і показав стару підошву від черевика.
На це королівна не знайшла що сказати.
– Отже, ти моя,– мовив Пічкур.
І він отримав королівну та ще й півкоролівства разом із нею.