Жив колись на світі хлопчик на ім’я Канут. Батько з матір’ю у нього померли, братів-сестер у нього не було, і жив він зі своєю бабусею в маленькій хатині на березі моря. Влітку Канут бігав босоніж, – і це не так уже й погано. А на зиму у нього були панчохи з овечої вовни і дерев’яні черевики, – а це вже зовсім добре.
Бабуся Канута пряла шерсть, і Канут ходив продавати її в садибу пана Петермана.
Коли виручка була хороша, на столі з’являлися і хліб, і картопля, і кисле молоко. А якщо Канутові вдавалося ще наловити риби, – в маленькій хатині був справжній бенкет.
Правда, це рідко траплялося. Набагато частіше Канут і його бабуся сиділи на одному хлібі.
Але це не заважало Канутові бути завжди веселим, не кожен може похвалитися, що на душі у нього весело, коли з ранку до вечора буркоче в животі.
Одного разу вранці Канут відправився на море, щоб наловити до обіду трохи риби. Але риба, як на зло, зовсім не клювала.
Звичайно, це було дуже прикро, тим більше, що нічого іншого, крім риби, на обід не передбачалося. І все-таки Канут не сумував.
Закріпивши гарненько свою вудку між камінням, Канут відправився гуляти берегом.
Він вишукував у піску гладкі, круглі камінчики і спритно закидав їх в море. Камінці весело стрибали по воді, залишаючи за собою широкі рівні кола.
І раптом Канут побачив на піску маленьку сопілочку. Це була звичайнісінька очеретяна сопілка, у Канута було таких з десяток – і довших, і коротших, і товстіших, і тонших. Але і ця, звичайно, не була зайвою.
Канут доклав сопілку до губ і легенько дмухнув у неї. «Тра-та-та! тра-та-та! » – весело заграла сопілка. Канут дмухнув іншим разом, і сопілка жалісно затягла: «ой-ой-ой! ой-рй-ой! ». Канут дмухнув втретє, і сопілка ласкаво заспівала: «ба-а-ай! баю бай!”
Канут знову і знову прикладав сопілку до губ, але нічого більше з неї не можна було витягти.
«Ну, не багато вона пісень знає», – подумав Канут, але все-таки запхав сопілочку в кишеню.
В цей час до самих ніг Канута підкотилася велика хвиля.
– Канут, чи не бачив ти сопілочку морської принцеси? – прожурчала хвиля. – Я оббігла вже весь берег, але ніде не можу її знайти. А повернутися без сопілки я не смію.
– Ця сопілка якась особлива? – запитав Канут.
– Це чарівна сопілка, – сказала хвиля. – Коли вона співає «ба-а-ай!» – всі засипають, коли вона співає «ой-ой-ой» – всі плачуть, а коли вона співає «тра-та-та!» – всі сміються.
– Ось як! – сказав Канут. – Так, я знайшов цю сопілку, але я ні за що її не віддам. Іди геть, хвиля!
Хвиля спінилася, піднялася і пішла на Канута, щоб забрати у нього сопілочку, але Канут встиг вчасно відбігти, і хвиля, сердито прогарчавши щось, відкотилася.
А Канут відбіг подалі від води, вийняв з кишені сопілку і почав її розглядати.
– Так, значить, ти не проста сопілка, а чарівна, – сказав він. – А, начаруй мені тоді рибку на гачок!
Канут підніс сопілку до губ і почав протяжно дудіти: «ба-а-ай! баю бай!”. Не минуло й п’яти хвилин, як біля самого берега сплив один окунь, потім другий, потім третій, потім спливли лососі, за ними сиги, а там пішла плотва, уклейка і інша дрібнота, яка тільки водиться в море. Вся риба лежала на боці і спала міцним сном.
«Ого! Сьогодні у мене буде багатий улов », – подумав Канут і побіг додому за кошиком.
Але поласувати рибою йому так і не довелося.
Коли він повернувся, щільна темна хмара зависла над берегом. Насправді це була не хмара, а морські птахи – качки, дикі гуси, чайки, лебеді, – які відчули поживу і злетілися сюди з усього берега. Всі ці непрохані гості навперебій вихоплювали з води сонну рибу і тут же ковтали її. Самі жадібні, самі горласті були чайки. Вони билися за кожну рибину і пронизливо кричали: тай! ай! тай! ай! А відлуння розносило по всьому березі: дай! дай! дай! дай!
І раптом в середину зграї, прямо з хмар, кинувся морської орел. Він вихопив з води найбільшого лосося і полетів геть.
Цього Канут не міг уже витерпіти.
– Ось я вам покажу, злодії! – закричав Канут.
Він схопив повну жменю каменів і почав жбурляти ними в птахів. Одній він підбив крило, другій забив лапу, у третьої відбив хвіст, але зграя все одно не розліталася.
Канут мало не заплакав.
Але тут звідкись з боку ляснув постріл, потім ще постріл, потім ще. Після кожного пострілу мертві птахи падали в воду, і не пройшло десяти хвилин, як майже всі вони були перебиті. Навіть морському орлу не вдалося втекти від меткої кулі. Вона наздогнала його під самими хмарами, і, разом зі своєю здобиччю в пазурах, орел каменем впав в море.
В цей час з-за маленького острівця виплив човен з трьома мисливцями. Це був сам пан Петерман і його друзі. Пан Петерман любив полювати. Коли полювання не вдавалася, він дуже сердився і лаяв свою рушницю. Але зараз він був в найкращому настрої. Ще б! Адже такого вдалого полювання у нього ще в житті не було!
Човен підплив до самого берега, і пан Петерман з друзями почав підбирати здобич.
– Послухай, Канут, – крикнув пан Петерман, витягаючи відразу двох качок, – як це тобі вдалося підманити стількох птахів?
– А я їх зовсім не підманював, – сказав Канут. – Я награвав на своїй сопілці рибам, а птиці відчули здобич і самі злетілися сюди.
– Ну, я бачу, ти дуже вправний музикант, – сказав пан Петерман. – Я тепер так і буду називати тебе: Канут-музикант. Але, послухай, Канут-музикант, що з тобою сталося? Ти став худим, як тичка!
– Я б і радий бути круглим, як гарбуз, – весело сказав Канут, – але ж коли обідаєш через два дні на третій, не вельми розтовстієш.
– Це ти вірно кажеш, – погодився пан Петерман. – Ну, так ось що: я запрошую тебе сьогодні на обід. Адже якби не ти, нам ніколи б не настріляти стільки дичини! Тільки приходь не раніше четвертої години, а то кухар не встигне засмажити птицю. Крім того, я не люблю обідати занадто рано. Але, дивись, не спізнюйся – я не люблю обідати занадто пізно.
– Дякую вам, – чемно сказав Канут, – я буду рівно о четвертій. – А про себе подумав: «Для того, хто нічого не їв від учора, це не дуже рано!»
Нарешті, човен, навантажений дичиною, відчалив від берега, а Канут з порожнім кошиком пішов додому.
– Ну, Канут, чи багато ти наловив риби? – запитала бабуся.
– Наловити-то я нічого не наловив, а бачити – багато бачив. Але рибу поїли птахи, а птахів підстрелив пан Петерман.
– Шкода, – сказала бабуся. – У нас на обід тільки і є, що чотири картоплини, одна салака та пів-скибки черствого хліба.
– Нехай все це буде вам, бабусю, – сказав Канут. – Сьогодні пан Петерман запросив мене до себе на обід, і я принесу вам звідти шматочок сиру!
– Тільки дивись, Канут, не думай йти через Кікальскій ліс, – сказала бабуся. – Там живуть ельфи і всяка нечиста сила. Іди краще берегом.
– Берегом йти дуже далеко, – сказав Канут.
– А ти повторюй по дорозі правила з граматики, ось і не помітиш, як дійдеш. А головне, поменше думай про їжу – це ніколи не призводить до добра.
Зрештою Канут вирішив послухатися бабусиної ради і йти берегом.
Але коли він відійшов трохи від будинку, він подумав:
«Нерозумно крокувати цілих дві милі по спеці, коли лісом шлях набагато коротший».
І він звернув на дорогу, яка вела прямо в Кікальскій ліс.
У лісі було дуже тихо і дуже темно. Сонце майже не проглядало крізь густі шапки дерев.
Канут швидко йшов по лісовій стежці, намагаючись не озиратися по сторонах. Але що там не кажи, а все-таки йому було трохи страшно.
Не встиг він пройти й половину шляху, як раптом побачив маленького сивенького дідка. Дідок щосили штовхав перед собою візок, доверху навантажений тонкими дзвінкими залізними смугами.
– А, здрастуй, Канут-музикант! – сказав дідок, – Що це з тобою? Ти став тонкий, як ці залізні листи.
– У цьому немає нічого дивного, – сказав Канут, – адже я нічого не їв з учорашнього дня. Але я бачу, ви зовсім вибилися з сил. Чи не міг би я допомогти вам довезти цей візок?
– Що ж, допоможи, якщо хочеш, Канут-музикант, – сказав дідок. Він і справді ледь дихав від утоми.
Канут наліг на візок, а дідок пішов попереду і показував йому дорогу.
Скоро вони під’їхали до величезної кам’яної гори.
– Ну, ось ми і вдома, – сказав дідок. – Зайдемо до мене, Канут-музикант, і я пригощу тебе на славу.
Звичайно, треба було відмовитися. Адже не дарма бабуся говорила, що в Кікальском лісі живе нечиста сила. Але Канут зовсім забув про те, що говорила бабуся. Так крім того, у старого був дуже привітний вид.
«Мабуть, не буде великої біди, якщо я зайду на хвилинку», – подумав Канут і пішов за дідком.
Вони довго йшли вузьким кам’яним ходом, який починався біля самого підніжжя гори, і, нарешті, дісталися до величезної підземної печери. Тут було дуже жарко. Прямо посеред печери було вогнище. Величезні вогненні язики піднімалися до самої стелі, і червоні відблиски раз у раз пробігали по стінах підземелля.
– Невже ви тут живете? – запитав Канут.
– Так, це мій палац, – сказав старий. – Адже я підземний король. Завтра я видаю заміж свою дочку. Всі мої придворні так зайняті приготуваннями до весільного бенкету, що не було кому подбати про мій сьогоднішній обід. От мені й довелося самому відправитися в комору за припасами, а тепер треба самому готувати обід.
– Але ж, якщо я не помиляюся, ви привезли на візку якесь залізо, – сказав Канут.
– Та не якесь, мій хлопчику, а листове і до того ж самого високого гатунку! Воно набагато смачніше простої залізної руди, особливо якщо його нагріти до білого. Ну, признавайся, ти їв що-небудь краще?
– Наскільки я пам’ятаю, мені ніколи не доводилося їсти нічого подібного, – відповів Канут.
– Я так і знав. Ну, не сумуй, сьогодні я почастую тебе на славу. Ось дивись: спершу я кладу в піч одну смугу, на неї другу, потім третю – зовсім як листковий пиріг. Через хвилину залізо буде розжарене. Ну ось, вже готово! Можеш їсти, скільки хочеш!
– Дякую вам, – чемно сказав Канут, – але я не так уже й люблю листкові пироги з заліза. Мені було б цілком досить шматка хліба з маслом і невеликої миски кислого молока. – Погляньте на нього! – вигукнув підземний король. – Та ти, видно, зовсім не розумієшся на їжі! Їж, кажу тобі, скоріше, а то залізо перегорить ?!
І він схопив Канута за комір і потягнув до вогнища.
Хто знає, чим би все це скінчилося? Напевно Канут згорів би, як соломинка, – але на його щастя старий спіткнувся і на одну секунду випустив його.
Тут вже Канут не став довго роздумувати. З усіх ніг він кинувся бігти і біг не оглядаючись, поки кам’яна гора не залишилася далеко позаду.
Нарешті, Канут зупинився, щоб перевести дух.
«Але ж бабуся, мабуть, правду говорила, – подумав він. – Не треба було мені йти через Кікальскій ліс ».
Але тепер робити було нічого, – не повертатися ж назад! – і Канут попрямував стежкою, голосно насвистуючи пісеньку, щоб йти було не так страшно.
І раптом він згадав, що в кишені у нього лежить чарівна сопілка. Як же це я про неї забув! – подумав Канут і навіть ляснув себе по лобі. – От би потанцював під мою сопілочку цей підземний король! »
Тепер Канут нічого не боявся і сміливо крокував все глибше і глибше в ліс.
Скоро він підійшов до невеличкого пагорбка.
Тут росло так багато стиглої суниці, що здавалося, ніби вся трава забризгана червоними крапельками.
«Мабуть, не буде великої біди, якщо я перед обідом перекушу ягодами, – подумав Канут. – Адже обід буде тільки о четвертій годині, а зараз немає ще й другої ».
І він поліз на пагорб. Але що за диво! Не встиг він зробити і трьох кроків, як всі ягоди заворушилися, зарухалися і кинулися від нього в різні боки.
«Ну і справи! – подумав Канут. – У цьому лісі, здається, все зачароване, навіть суниця ».
Він нахилився до самої траві і тільки тут побачив, що це зовсім не суниця, а крихітні лісові чоловічки – ельфи. Вони були не більшими від олов’яних солдатиків і всі однаково одягнені: в червоних сукнях, в червоних туфельках і в червоних шапочках.
А на вершині пагорба, на троні, сплетеній із соснових голок, сиділа сама королева ельфів.
– А, здрастуй, Канут, – сказала королева. – Так це ти розполохав мій народ?
– Прошу пробачити, що потурбував вас, – сказав Канут, кланяючись королеві, – але я прийняв ваших підданих за лісову суницю.
– Бідний хлопчик – сказала королева, – ти, напевно, дуже голодний?
– Як же мені бути ситим, коли з учорашнього дня я нічого не їв, крім розжареного заліза – весело сказав Канут.
– Так, цим, мабуть, не наїсися, – погодилася королева ельфів і, обернувшись до своєї фрейліни, наказала: – Принесіть йому на зеленому листочку ранкову росинку і дайте одну комарину ніжку. Нехай бідолаха хоч разок поїсть досхочу.
– Дякую вам, – чемно сказав Кунут, – але я боюся, що це частування не по мені. Чи не можна мені отримати кошик суниці і глечик молока?
– Як, ти ще й незадоволений ?! – вигукнула королева. Вона розсердилася не на жарт. – Ти смієш відмовлятися від королівського обіду? Такої зухвалості ще ніхто собі не дозволяв. Гей, лісові павуки! Сюди! В’яжіть його! Та міцніше!
І відразу ціла армія довгоногих павуків полізли на Канута. Вони швидко піднімалися по його руках і ногах, і не встиг Канут отямитися, як весь він – від самої маківки до самих п’ят – був оповитий тонкою, липкою павутиною. Канут спробував зробити крок, але ноги у нього немов склеїлися, і він, як підкошений, впав на землю.
Ну і сміялися ж над ним ельфи! Вони стрибали у нього на голові, лоскотали йому ніс і шию, смикали його за волосся.
– Тепер лежи тут, поки не помреш з голоду, – пищали вони йому в саме вухо.
«Здається, так воно і буде, – подумав Канут і важко зітхнув. – Ось чарівна сопілка лежить у мене в кишені, а що в ній толку! .. »
І раптом Кануте прийшла в голову чудова думка.
– Послухайте, маленькі ельфи, – сказав Канут, – я бачу, ви веселий народ. Хочете, я вам пограю на моїй очеретяної сопілці, а ви потанцюєте?
Ельфи дуже зраділи. Адже всім відомо, що більш за все не світі ельфи люблять танцювати і сміятися.
– Хочемо! Хочемо! – закричали вони.
– Ну, тоді залізьте до мене в кишеню, дістаньте звідти сопілочку і вставте мені в рот.
І ось чотири найсміливіших ельфа полізли в кишеню. Насилу витягли вони звідти очеретяну сопілку, завдали її на плечі і потягнули. Бідолахи раз у раз зупинялися, щоб перепочити і витерти піт з чола. Нарешті, вони дісталися до підборіддя Канута і вставили сопілку йому в рот.
– Зараз почнуться танці! Ідіть всі танцювати! – кричали вони, стрибаючи на землю.
А Канут, тільки-но сопілка опинилася у нього в роті, дмухнув у неї легенько, і сопілка жалібно заспівала: ой-ой-ой! Ой ой ой!
І відразу на пагорбі затих веселий сміх. Потім Канут почув тихе схлипування. Схлипування ставало голосніше і голосніше. Не минуло й хвилини, як всі ельфи плакали навзрид. Сльози струмками текли у них з очей, і скоро вся трава кругом стала мокрою, як від дощу.
– Ось що, – сказав, нарешті, Канут. – Я пропоную вам перемир’я: якщо ви звільните мене, я накажу моєї сопілці розвеселити вас, а не звільните, – тоді все життя так і будете лити сльози.
Нічого страшнішого ельфи не могли собі уявити.
Голосно схлипуючи і витираючи кулачками сльози, вони кинулися зривати з Канута павутину, розплутувати йому руки і ноги.
Нарешті, Канут відчув, що він вільний.
– А ну, відійдіть, – сказав він, – дайте мені встати, а то я ще роздавлю кого-небудь.
Ельфи розбіглися хто куди, і Канут обережно став на ноги. Він подивився на своїх маленьких ворогів і розсміявся – такий у них був жалюгідний і нещасний вигляд. Від сліз у них навіть носи стали червоні. А королева плакала так невтішно, що навколо її трону розлилося вже ціле море сліз.
Кануту стало шкода ельфів.
– Ну, досить плакати. Тепер потанцюємо.
Він знову дмухнув у сопілку, і вона весело і голосно заспівала: тра-та-та! тра-та-та!
Що тут сталося з ельфами! Вони мало не зійшли з розуму від радості! Вони стрибали, скакали так високо, що ледь не зачіпали жайворонків в небі. Кануту весь час доводилося струшуватись, тому що ельфи сипалися на нього, немов осіннє листя в лісі, застрявали у нього за коміром і в кишенях.
– Ну, мені пора йти. – сказав нарешті Канут, – а то мені і справді доведеться обідати маковою росинкою і комариною ніжкою. Прощайте маленькі ельфи, та дивіться не забувайте про мою сопілку.
Помахавши ельфам на прощання рукою, він вирушив у дорогу.
Канут відійшов не дуже далеко, як раптом побачив осторонь від стежки цілі зарості лісової морошки.
«З суницею не повезло. – подумав Канут, – так поласую хоч морошкою, якщо тільки і тут не криється якась чортівня ».
Але морошка, була звичайнісінька, у неї не було ні рук; ні ніг; ні тулуба, вона не ходила і не говорила і була дуже солодка. Канут підбирав ягідку за ягідкою і все далі і далі йшов від стежки. Але скоро шлях йому перегородив величезна стара ялина, повалена бурею. Канут вирішив перелізти через неї, тому що за ялиною було ще дуже багато купин з стиглою морошкою. Гілки у ялинки були густі й колючі, і Канут насилу пробирався вперед. І ось, коли він уже майже перебрався через стовбур, трапилося те, чого він ніяк не очікував. Ялина раптом піднялася на весь зріст, позіхнула і пробурчала незадоволеним голосом:
– Хто це наважився розбудити мене?
Тут вона побачила Канута. Він теліпався на кінці гілки, як кулька на мотузочці.
– А, це ти, – сказала ялина. – За таку зухвалість тебе варто було б покарати. Ти, хіба не знаєш, що я – цариця лісу? На сто миль навкруги немає такої комашки, яка посміла потривожити мене, коли я сплю.
– Вибачте, будь ласка, – сказав Канут. – Я не знав, що ви спите. Я просто зголоднів і хотів зібрати трохи морошки.
– Дурниці! Що за їжа – морошка! Якщо ти голодний, їж мох. Це справжня королівська страва.
– Як що вже на те пішло, то я волів би шматок м’яса і яблучний кисіль, – сказав Канут.
– Що? Ти ще сперечаєшся зі мною? Гей, варта! Сюди! – крикнула ялина і замахала гілками, показуючи на Канута.
Канут глянув угору. Тут тільки він побачив величезного орла. Він сидів на самій маківці ялини і дивився на Канута злими очима.
Канутові стало не на жарт страшно. Він хотів було стрибнути на землю – адже внизу мох, не розіб’єшся! – але колючі гілки чіпко тримали його за руки і за ноги.
І раптом Кануту здалося, ніби коник- стрибунець пробіг по його рукаві. Потім щось залоскотало йому шию і чийсь тоненький голос пропищав:
– Відкривай швидше рот, а то я впущу її!
Канут скосив очі.
У самого його підборіддя стояв маленький ельф і тримав в руках чарівну сопілочку.
Коли всі ельфи стрибали і танцювали на пагорбі, він стрибав вище за всіх і, врешті-решт, потрапив Канутові в кишеню, та так і застряг там.
Тепер, сидячи на дні темної кишені, він почув, яке лихо загрожує Канутові.
«Треба рятувати його», – вирішив ельф. Адже ельфи зовсім не злі. Правда, вони люблять пожартувати над людиною, але серце у них добре.
І ось маленький ельф вхопив обома руками чарівну сопілку і поліз вгору, чіпляючись за складки і гудзики на куртці Канута.
Це була нелегка справа – адже сопілка була раз в шість більше самого ельфа.
Нарешті, ельф дістався до підборіддя Канута. Тут він підняв сопілку як тільки міг вище і обережно приклав до губ Канута.
– Тепер грай! – пропищав ельф.
Канут міцно затиснув сопілку губами, дмухнув у неї, і сопілка затягла: ба-а-ай! баю бай!
І відразу стара ялина стала позіхати, потягуватися усіма своїми гілками і, нарешті, з кректанням розтягнулася на м’якій землі. А орел, повільно кліпаючи обважнілими крилами, полетів геть, засинаючи на льоту.
Коли Канут вибрався з-під гілок, весь ліс спав мертвим сном.
Маленького ельфа ніде не було видно. Та й не дивно! Адже розгледіти його в траві так само важко, як знайти голку в лісі.
– Прощай, маленький ельф! Спасибі тобі! – крикнув Канут і знову вирушив у дорогу.
Здається, вирости у нього зараз під ногами смажена картопля, він не доторкнувся б до неї.
На його щастя йти тепер залишалося недовго, дорога була чудова, одне тільки було погано – в лісі ставало все холодніше й холодніше. Скоро повалив сніг, все навколо побіліло, по обидва боки дороги намело височенні замети.
«Ось це так чортівня! – подумав Канут. – Навіщо я не послухався бабусі! Напевно, з цього лісу мені не вибратися живим ».
Канут підняв комір, насунув шапку, засунув руки в кишені, але все одно тремтів, як осиковий лист. Мороз все посилювався, дорогу зовсім занесло снігом, і Канут раз у раз збивався з шляху.
І раптом, – Канут сам не знав, як це сталося, – він провалився в глибоку яму.
Коли Канут став на ноги, – ні лісу, ні стежки не було. Канут стояв в блискучій залі. Всі стіни його були розмальовані крижаними візерунками, стеля всипана сніговими зірками, а підлога встелена блискучою помороззю.
По залу перебігали незграбні снігові опудала, а в кутку, на величезному крижаному троні, сидів сам сніговий велетень.
Борода у нього була з тонких довгих бурульок, мантія з пухнастого снігу, а чоботи із замороженого, ягідного соку.
– Здрастуй, Канут-музикант! – сказав велетень. – Що з тобою трапилося? Ти зовсім перетворився на бурульку!
– Що ж у цьому дивного, – сказав Канут, потираючи замерзлі руки, – На те і зима. Втім, не дивно перетворитися на бурульку і влітку, якщо на обід у тебе немає нічого, крім столітнього моху, комариної ніжки і розжареного заліза.
– Ну, мабуть, після такої жирної і гарячої їжі ти не проти поїсти чогось холодного, – сказав велетень. – Гей, обер-снігове опудало, дай йому шматочок замороженої ртуті!
– Здається, це абсолютно зайве, – сказав Канут, стукаючи зубами від холоду. – А ось від кухля теплого молока я б, мабуть, не відмовився.
– Хто сміє говорити про тепло в моїй присутності! – закричав велетень. – Обер-снігове опудало, опусти цього хлопця сім раз в крижану воду та повісь на вішак, щоб він трохи охолов. А то надто вже гарячий цей хлопець!
Напевно, Канут так би і замерз, якби у нього не було чарівної сопілки. Але він встиг вчасно сунути її в рот і голосно задудів: тра-та-та! тра-та-та! І раптом обличчя велетня зморщилося, і весь він затрясся від сміху. Бурульки з дзвоном посипалися у нього з бороди, але він навіть не помічав цього. Він просто реготав, і справа кінчилася тим, що він і справді скотився зі свого трону. Голова у нього відлетіла, руки-ноги відскочили, і весь він розсипався на тисячу крижаних скалок.
І всі його придворні опудала теж покотилися зі сміху до тих пір, поки зовсім не розвалилися.
Самому Кануте і то стало смішно, і він ледь утримувався, щоб не розреготатися.
Навіть стіни не могли встояти на місці, вони теж пустилися пританцьовувати, і скоро від усього палацу залишився тільки величезний сніговий замет.
Піднялася заметіль. Страшний вихор закрутив сніг стовпом, підхопив Канута і кудись поніс його …
Коли Канут розкрив очі, він стояв на лісовій стежці. Сніг розтанув, швидкі струмки бігли по всьому лісу.
Знову настало літо, зазеленіли дерева, защебетали птахи.
Не гаючи часу, Канут знову вирушив у дорогу.
«Здається, я не багато виграв, що пішов коротшою дорогою», – подумав Канут, глянувши на небо. Сонце вже схилялося за верхівки дерев, було далеко за полудень.
Нарешті, ліс порідшав, і Канут вийшов на дорогу. Звідси до садиби пана Петермана було вже зовсім близько, Канут пішов швидше. Але як він не поспішав, все-таки на обід спізнився.
Коли Канут увійшов в будинок, всі вже сиділи в їдальні за столом.
– Ласкаво просимо, Канут-музикант! – сказав пан Петерман, побачивши його. – Що ж це ти запізнився?
– Як же мені було не запізнитися, коли я вже три рази був в гостях і встиг спробувати розжареного заліза, замороженої ртуті і комариної ніжки, – сказав Канут.
– Ого, чи не занадто це багато? Боюся, як би ти не об’ївся, – сказав пан Петерман. – Добре, що ми тебе не чекали. Після такого багатого частування ти, звичайно, відмовишся від звичайної смаженої качки. Але щоб тобі не було нудно дивитися, як ми їмо, пограй нам на своїй сопілці, Канут. Ти ж чудовий музикант!
«Це буде гірше розжареного заліза і замороженої ртуті» – подумав Канут. А вголос сказав;
– Прошу! Якщо вам хочеться, – я пограю.
Він витягнув свою сопілочку і легенько дмухнув у неї.
“Ой ой ой!” – сумно затягла сопілка.
І відразу ж у пана Петермана і його гостей опустилися голови, губи затремтіли, як у маленьких дітей, коли вони збираються плакати, а на очах виступили сльози.
– Знаєш що, Канут, – голосно схлипуючи, сказав пан Петерман, – краще сідай з нами обідати. Щось твоя музика не дуже весела! .. – І, сховавши обличчя в серветку, він залився сльозами.
– Ну, що ж, якщо ви так просите мене, я можу скласти вам компанію, – сказав Канут.
Він сховав сопілку в кишеню і сів до столу.
Потроху гості заспокоїлися. Вони витерли сльози і, з побоюванням поглядаючи на Канута, взялися за вилки.
А Канут, як ні в чому не бувало, почав наминати за обидві щоки і суп, і пиріг, і смажену качку.
І напевно він просидів би за столом до сьогоднішнього дня, якби не згадав, що його чекає бабуся і, що він обіцяв їй принести до вечері шматочок сиру.