Десь жила собі лисичка,
тим відома між звірят,
що була у неї звичка
глузувать з усіх підряд.
Глузувала із сороки,
що у неї білі боки.
Насміхалася з жука —
в нього роги, як в бика.
А ведмідь, мовляв, незграба,
а кабан — гладкий, як жаба,
а у зайця—куций хвіст,
а їжак — малий на зріст.
У кози — негарні роги,
а у чаплі — довгі ноги,
а сова — сліпа удень,
і усі — дурні, як пень.
— А сама я гарна, ловка,
славлюсь я на всі ліси.
Хвіст у мене — наче з шовку,
незрівнянної краси.
Я швидка, метка, розумна,
у палаці б жить мені!
А на вас — дивитись сумно,
простачки непоказні!..
Вихвалялася без міри
та лисиця кожну мить, —
аж в усьому лісі звірі
вже не знали, що й робить!
Хоч би хто набрався духу,
щоб покласти край цьому,
щоб провчити цю хвастуху
й добре висміять саму!
Якось вийшла ця лисиця
прогулятися в байрак.
Раптом бачить: по травиці
до струмочка лізе рак.
От вона до нього скаче
й починає глузувать:
— Ех ти, раче-небораче,
тільки й вмієш рачкувать!
Рак на це, підвівши клешні,
каже: — Не займай мене!
Ще побачать всі тутешні,
хто кого пережене.
А лисиця знов сміється:
— От розвага для звірят!
Ну й змагання розпочнеться:
я — вперед, а ти — назад!
— Я готовий до змагання! —
рак відказує не в жарт. —
В цьому ж місці завтра зрання
разом вийдемо на старт!
Тут почули цю розмову
метушливі горобці
і негайно слово в слово
рознесли в усі кінці.
Збіглись звірі до байраку,
в лісі гомін шелестить:
— Та невже ж старому раку
перегнати пощастить?!.
Кожен лізе де видніше,
дехто б’ється об заклад,
а ведмідь умови пише,
щоб змаганню дати лад:
„Бігти з пагорка до мосту,
по мосту через струмок,
а тоді на гору просто,
де стоїть отой пеньок”.
Дзвонить білочка у дзвоник.
Все затихло, й під кінець
сірий зайчик — майстер гонок —
підіймає прапорець.
— Приготуйсь! Команду слухай!
Починаймо! Раз, два, три!..—
І лисиця тут щодуху
вмить помчалася з гори.
Мчить, мов лине над землею,
до струмочка!.. Через міст!..
І не зна, що рак клешнею
учепився їй за хвіст!
Ось пеньок!.. Аж дух спинився…
Круть хвостом на всім скоку! —
Рак одразу відчепився
і сидить вже на пеньку!
— Ти вже тут?.. — лиса говорить,
ледве стримуючи злість,
та мерщій назад, під гору!
Ну, а рак — ізнов на хвіст!
Прибігає… Поруч з нею —
глядь! — і рак уже сидить
ще й грозиться їй клешнею,
перед натовпом ганьбить.
— Що, — питає всім на втіху,—
будеш рака поважать?!
Глядачі кругом від сміху
просто покотом лежать.
Аж гарчить лиса від злоби:
— Нумо знову, якщо так!
В другий раз догнати спробуй!
— Хоч у третій! — каже рак.
Вслід лисиці знову лине
регіт, оплески і свист,
а вона ні на хвилину
не оглянеться на хвіст!
Вдруге, втретє і вчетверте!..
І до того гра дійшла,
що лисиця напівмертва
впала й ноги простягла.
— Щоб вперед не насміхалась,
так і треба! — каже рак.
І веселий сміх та галас
розляглись на весь байрак.