Колись жив в Салерно молодий дроворуб на ім’я Зербіно. Не було у нього ні грошей, ні рідні, ні друзів. Навіть словом йому не було з ким перемовитися. А кидати слова на вітер він не любив. Коли ж людина ні з ким не розмовляє і нікого ні про що не питає, то йому ніхто і не відповідає. А так як Зербіно, на додачу до всього, не мав звички сунути ніс в чужі справи, то сусіди вважали його дурнем.
Вони прозвали його Зербіно-відлюдник, і це прізвисько це підходило йому як не можна краще.
Рано вранці, коли всі в місті ще спали, Зербіно з сокирою на плечі відправлявся в гори і весь довгий день ходив один лісом.
А ввечері, коли сонце вже сідало, він повертався додому з в’язкою хмизу, щоб продати її і купити собі що-небудь на вечерю.
Біля фонтана, повз якого проходив Зербіно, щовечора збиралися дівчата з усього кварталу – набрати в глечик води і почухати язичками. Ну і діставалося ж від них бідному Зербіно!
– Зербіно! Зербіно! – кричали вони. – Іди сюди, а то нам нудно.
– Розкажи нам що-небудь, Зербіно! Ти ж майстер розповідати.
– Заспівай нам пісеньку, Зербіно! Ти співаєш краще солов’я.
– Зербіно! Зербіно! Хто з нас тобі більше подобається? До кого ти посватаєшся? До мене?
– Або до мене?
– Або, може, до мене?
– До самої язикатої! – відповідав дроворуб, погрожуючи кулаком.
Дружний регіт проводжав Зербіно, коли він, немов кабан від мисливців, тікав від них до себе додому.
Добравшись до своєї хатини, він міцніше замикав двері і сідав вечеряти.
Вечеря у нього була нехитра – глечик води і шматок хліба. Підібравши все до останньої крихти, він загортався в стару, потерту ковдру, лягав просто на підлогу і міцно засинав. Ніщо не заважало його відпочинку – ні сни, ні турботи, ні бажання.
І якщо щастя в тому, щоб нічого не бажати, то найщасливішою людиною на світі був Зербіно.
II
Одного разу Зербіно працював в лісі, підсікаючи гілки у старого, твердого, наче камінь, самшиту. Він дуже втомився і вирішив відпочити під деревами на березі ставка. Яке ж було його здивування, коли він побачив, що біля самої води на траві лежить красуня в сукні з лебединого пір’я! Красуня міцно спала.
– Заснути в полудень на самому сонці! – пробурмотів Зербіно. – І прийде ж таке в голову! .. Ні, що не кажи, а у жінки розуму – як у однорічної дитини.
Зербіно зняв з себе куртку, натягнув її між гілками дерев і влаштував над головою незнайомки навіс, щоб захистити її від сонячних променів.
Тільки він скінчив свою роботу, як зауважив в траві, в двох кроках від красуні, гадюку. Змія підповзла до неї, висунувши отруйне жало.
– Ти ба! – сказав Зербіно. – Така маленька і вже така зла!
І, недовго думаючи, двома ударами сокири він розрубав змію на три частини.
Але змія все ще намагалася підповзти до сплячої красуні.
Тоді Зербіно черевиком зіштовхнув в ставок зміїну голову, тулуб і хвіст, і вони зашипіли в воді, як розпечене залізо.
В цю саму хвилину красуня відкрила очі і, побачивши дроворуба, вигукнула:
– Зербіно! Це ти, Зербіно?
– Подумаєш, новина! Я і сам знаю, що я Зербіно, – відповів дроворуб.
– Друже мій, – сказала красуня, – ти врятував мені більше, ніж життя! Повір, я зумію віддячити тобі за твою послугу.
– І не думав я рятувати вас, – пробурчав Зербіно зі своєю звичайною люб’язністю. – Іншим разом не лягайте в траву, не подивившись наперед, чи немає там змій, – ось вам моя порада. А тепер не заважайте мені, я теж хочу спати.
Він розтягнувся на траві і закрив очі.
– І тобі не потрібно ніякої нагороди? Ти ні про що не просиш мене? – запитала красуня.
– Ну як же, дуже прошу: дайте мені спокій! – сказав Зербіно. – Якщо людина нічого не хоче, значить, у неї є все, чого вона хоче. А якщо у неї є все, чого вона хоче, значить, вона щаслива. Прощайте! – І він захропів.
– Бідний юнак! – сказала красуня. – Твоя душа спить міцніше, ніж ти сам. Але що б ти не говорив, а я не буду невдячною. Без тебе я потрапила б в руки злого чарівника, мого старого ворога. Без тебе мені довелося б перетворитися в вужа і сто років повзати по землі в зміїній лусці. Я у тебе в боргу за ціле століття краси і молодості. Чим же мені заплатити тобі за твою послугу? А, знаю! .. Ти тільки що сказав: «Якщо у людини є все, чого вона хоче, значить, вона щаслива!» .. Нехай же у тебе буде все, чого ти забажаєш, нехай кожне твоє бажання виконується. Коли-небудь ти добром згадаєш цей подарунок феї води! ..
Вона тричі змахнула своєю горіховою чарівною паличкою і пішла по сріблястою водяній доріжці так легко, що вода навіть не поворухнулася.
Назустріч їй розкрилися латаття і очерети схилили свої чубаті головки. Хвилі, ніжно брязкаючи, розступилися, і ніби сонячний промінь ковзнув до самого дна.
Потім все згасло, і стало тихо-тихо.
Тільки й чути було, як хропе на березі Зербіно.
III
Сонце вже спускалося за гори, коли дроворуб прокинувся. Він знову взявся за сокиру і почав рубати непіддатливе дерево, над яким бився з ранку. Сокира дзвеніла на весь ліс, але толку було мало. Обливаючись потом, Зербіно тільки марно бив по проклятому стовбуру.
– Ех, – сказав нарешті Зербіно, розглядаючи свою зазубрену сокиру, – хотів би я мати топірець, який ріже дерево, немов масло! І чому жоден розумник не змайстрував досі такого сокири?
Він відступив на два кроки від дерева, розмахнувся і вдарив з такою силою, що сам не втримався на ногах і розтягнувся на весь зріст, заоравши носом в землю.
– Чорт забирай, я, здається, вдарив мимо! – загарчав він. – В очах у мене, потемніло, чи що?
Але не встиг він вимовити ці слова, як дерево здригнулося і повалилося прямо на нього, так що він ледве встиг відскочити з сторону.
– Ось це удар! – закричав Зербіно в захваті. – Раз – і готово! І як чисто зрубано! .. Хто не бачив, сказав би, що спиляно. Ну, чи є на світі дроворуб, який орудує сокирою так спритно, як син моєї матері?
Він обрубав всі гілки на дереві і, розплутавши намотану навколо пояса мотузку, сів верхи на в’язку, щоб краще її затягнути.
– А тепер, – пробурмотів він, – треба тягти її в місто. Яка біда, що у в’язок не буває ніг, як наприклад у коней. А то б я в’їхав на ній в Салерно, гарцюючи на кшталт тих знаменитих панів, які від неробства тільки і знають, що прогулюються верхи. Хотів би я подивитися на себе в такому вигляді!
І не встиг він договорити, як в’язка підвелася і пустилася риссю, все швидше і швидше – так що вітер засвистів у Зербіно в вухах.
Але Зербіно нелегко було здивувати чимось. Він і на цей раз анітрохи не здивувався. Впевнено сидячи на своєму незвичайному скакуні, він всю дорогу з жалем поглядав на тих бідняків, які мусять ходити пішки, тому що у них немає такої в’язки дров.
IV
В ті часи посеред Салерно була велика площа, а на цій площі стояв королівський палац. Царював тоді, як усім відомо, знаменитий Мушаміель. Хто не знає цього імені, той не знає історії.
Я кожного дня після полудня перехожі могли побачити на одному з балконів дочку короля Мушаміеля – прекрасну принцесу Алелі. Придворні кавалери і дами намагалися розважити її піснями, казками і танцями, але принцеса була завжди сумна і задумлива. Та й як було не замислитися!
Ось уже три роки кожен день до неї сваталися кавалери – князі, барони і принци, і ось уже три роки вона відмовляла кожен день всім своїм нареченим – принцам, князям і баронам.
Справа була в тому, що король Мушаміель, який дуже хотів якнайшвидше видати дочку заміж, давав в придане за нею прекрасне місто Салерно, і принцеса Алелі небезпідставно передбачала, що її женихи хочуть одружуватися не стільки на неї, скільки на її приданому. Як бачите, принцеса Алелі була розважливою дівчиною, не в приклад іншим принцесам. Втім, вона взагалі не дуже схожа на інших принцес: ніколи не сміялася тільки для того, щоб показати свої зубки, ніколи не мовчала тільки для того, щоб її вважали розумною, ніколи не базікала тільки для того, щоб поговорити. Ця хвороба не на жарт турбувала придворних лікарів.
У цей день принцесі Алелі була ще більш сумно, ніж завжди. Вона сиділа на балконі і задумливо дивилася вниз, як раптом на площу виїхав Зербіно.
Він скакав верхи на своїй в’язці, ніби вправний вершник на гарячому скакуні.
Придворні дами так і бризнули сміхом і почали кидати в нього апельсинами, що лежали на тарілці. Два апельсина попали вершникові прямо в обличчя.
– Смійтеся, смійтеся! – крикнув Зербіно, погрожуючи їм пальцем. – Смійтеся до тих пір, поки у вас роти не розтягнуться до вух!
Придворні дами розреготалися ще голосніше. І скільки не наказувала їм принцеса замовкнути і припинити свої глузування над бідним малим, вони у відповідь тільки реготали.
– Добра пані, – сказав Зербіно, подивившись на принцесу. – що ж ви така сумна? Бажаю вам полюбити хорошого хлопця, який зуміє вас розвеселити, і вийти за нього заміж.
З цими словами Зербіно підняв шапку і вклонився так чемно, як тільки вмів.
Якщо ти їдеш верхи не на коні, а на в’язці дров, перше правило – нікому не кланяйся, будь то хоч сама королева. Зербіно зовсім забув про це і потрапив в біду. Знімаючи шапку, він випустив з рук мотузку, якою були пов’язані гілки. В’язка розвалилася, і Зербіно полетів шкереберть.
Ставши на ноги, він зібрав гілки і, зваливши їх собі на плечі, відправився своєю дорогою. Тепер уже в’язка їхала на ньому, а не він на в’язці.
Коли хто-небудь падає, ризикуючи зламати собі шию, люди чомусь сміються. Чому? Я не знаю. Мудреці ще не пояснили цієї таємниці. Відомо тільки, що всі сміються і що принцеса Алелі вчинила так само, як і всі інші: вона засміялася.
Але раптом щоки її зблідли. Вона встала, притиснула руку до серця, якось дивно подивилася на Зербіно і мовчки пішла до своїх покоїв.
А Зербіно, ніби нічого не сталося, повернувся до себе додому.
Своєю удачі він не помітив, а на невдачі, як завжди, не звернув уваги. День видався славний, він добре продав в’язанку дров – з нього і цього було достатньо.
Він купив собі цілу головку сиру, білого і твердого, як мармур, і, розрубав її на шматки, чудово повечеряв.
V
У той час як відбувалися всі ці важливі події, на міській вежі пробило чотири години. День видався спекотний. На вулицях було порожньо.
Увійшовши до зали парламенту, король Мушаміель розмірковував про добробут свого народу. Він спав.
Раптом чиїсь руки обвилися навколо його шиї і гарячі сльози закапали прямо йому на лисину. Король Мушаміель скочив з переляку. Перед ним стояла прекрасна Алелі.
– Що це? – сказав король, здивований таким перебільшеним вираженням любові. – Поцілунки і сльози? Ах, дочка своєї матері! Ти, мабуть, хочеш, щоб я виконав якесь твоє бажання?
– Ні, дорогий татку. Перед вами покірна дочка, яка тільки й думає про те, щоб виконати ваше бажання. Ви хотіли видати мене заміж – я готова.
– Ну, слава богу, нарешті вибрики закінчені! За кого ж ми виходимо, а? За принца Кава? .. Ні? Ну, так за графа Капрі? .. Теж ні? За маркіза Сорренто? .. Як, знову ні? Хто ж це такий?
– Я не знаю, дорогий батько.
– Не знаєш? Але ти, принаймні, хоч бачила його?
– Так тільки що. На площі перед палацом.
– І він з тобою розмовляв?
– Ні, майже не говорив. Та й до чого слова, коли серця і так чують один одного!
Мушаміель скривився, почухав за вухом і пильно подивився на дочку:
– Але, у всякому разі, це принц?
– Я не знаю … Та й яке це має значення!
– Дуже велике. Ти нічого не тямиш в політиці, дочко. Зрозуміло, ти можеш абсолютно вільно, так би мовити по своєму смаку, вибрати собі підходящого чоловіка, а мені – відповідного зятя. Як король і як батько, я зовсім не хочу обмежувати твою волю … якщо вона збігається з моєю. В іншому випадку я нагадую тобі, що я перш за все забов’язаний піклуватися про честь династії і про добро моїх підданих, і тому я вимагаю, щоб ти поводилась так, як я уважаю за відповідне. Ну, що ж за птах цей твій обранець, якого ти ледве бачила, з яким майже не розмовляла, але якого ти любиш?
– Не знаю, – сказала Алелі
– Ось це чудово! – вигукнув Мушаміель. – І для того, щоб базікати про якісь дурниці, ти забираєш у мене час, що належить моєму народові. Гей, камергери! Покликати сюди фрейлін! Нехай вони проводять принцесу в її покої. Вона нездужає.
Почувши слова батька, Алелі залилася сльозами і впала до його ніг. В цей час двері відчинилися і дві придворні дами увійшли в королівські покої, не стримуючись від сміху.
– Схаменіться, добродійки! Перед вами король! – закричав Мушаміель, обурений таким грубим порушенням придворного етикету.
Але чим більше кричав на них король, тим голосніше реготали фрейліни, абсолютно не піклуючись про придворний етикет.
– Гей, сторожа, – закричав король у нестямі від гніву, – схопити цих грубіянок і відрубати їм голови! Будуть знати, як сміятися над своїм королем!
– Ваша величність! – вигукнула Алелі, сплеснувши руками. – Згадайте, що ви прославили своє царювання, заборонивши смертну кару без суду.
– Так, – сказав Мушаміель, – ти права. Не можна порушувати закони. Але якщо не можна стратити без суду, то нехай їх відшмагають без суду до тих пір, поки вони не помруть природною смертю,
– Пожалійте їх, батько! Благаю вас!
– Ну добре, добре! – сказав добрий Мушаміель. – Нехай тільки вони перестануть сміятися і не попадаються мені більше на очі. Відведіть цих дуреп – я їх прощаю. Замкнути їх в келію. Нехай вони там здохнуть від тиші і нудьги … І досить про це.
– Батьку! .. – заридала Алелі.
– Ваша величність! – закричали в один голос фрейліни, падаючи на коліна. – Ваша Величносте, змилуйтесь! Ми не сміємося більше.
І справді вони більше не сміялися, бо роти у них від безперервного сміху вже розтягнулися до самих вух, як побажав Зербіно.
– Та що ви, ваше Величносте! Це не ми сміялися над вами – це над нами насміялася злий чоловік. Він зачарував нас.
– Чаклун в моїй державі? – сказав король, похитавши головою. – Це неможливо. Їх немає, тому що я в них не вірю.
– Однак, ваше Величність, – зауважила одна з дам, – що б ви сказали, якби побачили людину, яка гарцює верхи на звичайній в’язці дров, і ця в’язка скаче риссю і виробляє курбети, як добре вишколений кінь?
– Справді? – здивувався король. – Так, це схоже на чаклунство. Варта! Я наказую негайно відшукати цю людину і його в’язку, посадити людину на в’язку і спалити в’язанку разом з людиною посеред палацової площі. Все! .. Ну, тепер, сподіваюся, мені дадуть відпочити.
– Спалити мого коханого! – закричала принцеса. – Ваша величність, цей благородний юнак – мій обранець, моя любов, моє життя. Якщо впаде хоч один волосок з його голови – я помру!
– У мене в палаці справжнє пекло! – сказав бідний Мушаміель. – Який сенс бути королем, якщо у власному вашому палаці вам не дають спокійно подрімати годинку? Втім, я ж можу позбутися від усіх цих клопотів. Покликати сюди Містігріса! Для чого я тримаю міністра, якщо не для того, щоб він говорив мені, про що я думаю, і знав, чого я хочу і чого не хочу!
VI
Незабаром доповіли про прихід пана Містігріса. Це був маленький чоловічок, товстий, коротенький, круглий, пузатий. Він не ходив, а котився, як куля. Рисячі очі, гляділи на всі боки, низький лоб, качиний ніс, товсті щоки і потрійне підборіддя – ось вам портрет знаменитого міністра, який правив Салерно від імені короля Мушаміеля.
Він увійшов, кланяючись, відсапуючись і посміхаючись, з виглядом людини, що весело несе тягар влади і турбот.
– Нарешті! .. – сказав король. – У мене в королівстві відбувається чортзна що, і я, король, дізнаюся про це останнім!
– Все в повному порядку, – спокійно відповідав Містігріс. – У мене в руках донесення королівської поліції. Мир і щастя, як завжди, панують в нашій державі.
І, розгорнувши довгий сувій, він прочитав:
– «Салернський порт. Все спокійно. На митниці вкрадено не більше звичайного. Три сварки між матросами. Шість ударів ножем. П’ятеро ошпиталених. Один помер. Подій немає. Верхнє місто. Податок подвоєний. Добробут і моральність зростають. Дві жінки померли голодною смертю. Троє чоловіків побили своїх дружин. Десять дружин побили своїх чоловіків. Тридцять крадіжок. Два вбивства. Три отруєння. Інших новин немає ».
– І це все, що ви знаєте? – розсердився Мушаміель. – Стало бути я, який зовсім не зобов’язаний знати, що відбувається в державі, обізнаний набагато краще вас. Мені, наприклад, відомо, що, не далі як сьогодні, якийсь нероба проїхав по палацовій площі верхи на в’язці дров і одним поглядом так зачарував мою дочку, що вона хоче вийти за нього заміж.
– Ваша Величносте, – відповів Містігріс, не моргнувши оком, – зрозуміло, я знаю про це – міністр знає все! – але я не смів турбувати ваша величність такими дрібницями. Цю людину повісять – і справа з кінцем!
– Так ви знаєте, де він, цей негідник?
– Звичайно, ваша величність, – відповів Містігріс. – Міністр все бачить і все чує.
– Прекрасно, – сказав король. – Але якщо через чверть години цей шахрай не буде тут, ви здасте справи міністерства людям, які не тільки все бачать і чують, але і діють. Ідіть!
Містігріс, приємно посміхаючись, вийшов з покоїв короля. Але як тільки двері за ним зачинилися, він весь почервонів, немов від задухи, і, щоб не впасти, змушений був спертися на першу дружню руку, яка йому підвернулася. Це була рука міського префекта, який завдяки щасливому випадку опинився в королівської приймальні.
Містігріс пройшов два кроки, потім схопив префекта за комір і сказав, карбуючи кожне слово:
– Сеньйор, якщо через десять хвилин ви не приведете до мене волоцюгу, що роз’їжджає по Салерно верхи на в’язці дров, я вас знищу. Чуєте? З-ни-щу! Ідіть!
Приголомшений цією загрозою префект побіг до начальника поліції:
– Де людина, що роз’їжджає верхи на в’язці дров?
– На в’язці дров? – здивувався той.
– Попрошу не розмірковувати! – закричав префект. – Я цього не потерплю. Ви не знаєте своїх обов’язків. Якщо через п’ять хвилин цей шахрай не буде тут, я вас вижену. Чуєте! Ви-же-ну! Ідіть!
Начальник поліції побіг до чергових поліцейським, які охороняли громадський спокій, граючи в кості.
– Нероби! – закричав він. – Якщо через три хвилини ви не приведете до мене волоцюгу, який роз’їжджає по Салерно верхом на в’язці дров, ви будете биті, аж сині. Чуєте? ! Бігом – і ні слова!
Поліцейські, лаючись на чому світ стоїть, вибігли на вулицю. А Містігріс, цілком впевнений в чудодійну силу свого наказу, склав губи в приємну посмішку і знову пішов до короля, злегка причепурившись і бадьоро віддихуючи, як людина, яка легко і весело несе тягар державних турбот.
VII
Міністр шепнув на вухо два слова своєму повелителю, і лице доброго короля засяяло. Все буде як найкраще! Чаклуна спалять, і ця маленька подія, без сумніву, прославить царювання лагідного Мушаміеля Дев’ятого і назавжди залишиться для потомства доказом його милосердя і мудрості.
Одне тільки бентежило короля – це сльози бідної Алелі.
Але державний розум Містігріса допоміг і в цій скруті. Міністр підморгнув королю і, підійшовши до принцеси, сказав їй, намагаючись пом’якшити свій пронизливий голос:
– Не плачте, ваша високість! Наречений не повинен бачити вас в сльозах. Підіть до себе, надягніть свою саму пишну сукню, щоб показатися йому в усій красі вашої краси. Тоді, поглянувши на вас, він відразу зрозуміє, яке щастя на нього чекає.
– Чи вірно я вас зрозуміла, мій добрий Містігріс? – вигукнула Алелі. – О, дякую вам, батько, дякую!
Вона кинулася обіймати короля, який до того розгубився, що не міг вимовити жодного слова.
Не чуючи під собою ніг від радості, принцеса вибігла з королівських покоїв і першому зустрічному офіцеру сама оголосила про своє весілля.
– Добрий юначе, – сказала вона, – мій наречений зараз прийде сюди! Влаштуйте йому урочисту зустріч і будьте впевнені, що ми зуміємо оцінити вашу послугу.
Залишившись наодинці з Містігрісом, король гнівно подивився на свого міністра.
– Ви що – з глузду з’їхали? – сказав він. – Як ви наважилися говорити за мене в моїй присутності? Здається, ви вважаєте себе господарем не тільки в моєму королівстві, а й у мене в палаці! .. Хто вам дозволив розпоряджатися по-своєму мною і моєю дочкою?
– Ваша Величносте, – незворушно відповів Містігріс, – перш за все треба було заспокоїти принцесу, а далі видно буде. Політика ніколи не дбає про завтрашній день. У всякого дня – своя турбота.
– А моє слово?
– Ви не сказали ні слова, ваше Величність.
– Але це все одно, що дати слово. І, якщо я тепер візьму його назад, мене вважатимуть брехуном.
– Ваша величність, – сказав Містігріс, – само собою зрозуміло, король ніколи не бере свого слова назад. Але є безліч способів дотримати слово, не дотримавши його.
– Що ви хочете цим сказати?
– Ваша Величносте, – сказав Містігріс, – давайте спокійно обговоримо ситуацію. З одного боку, ви нічого не обіцяли принцесі; з іншого боку, своїм мовчанням ви як би схвалили її шлюб. Що ж, нехай принцеса вийде заміж за свого обранця. А після церемонії ми вчинимо по закону, який говорить:
«Якщо дворянин, який не має звання барона, бажає взяти в дружини принцесу королівської крові, з ним слід вчинити як з дворянином, тобто відрубати йому голову».
«Якщо зухвалий виявиться городянином – з ним слід вчинити як з городянином, тобто повісити його».
«Якщо ж це буде простий хлоп – його слід втопити, як собаку».
– Бачите, ваше Величність, як легко поєднувати батьківську любов і правосуддя! У нас в Салерно стільки всяких законів, що завжди можна підібрати відповідний до кожного конкретного випадку.
– Але ж ви, Містігріс, неабияка каналья, – сказав Мушаміель, сміючись.
– Ваша величність, ви мені лестите! – відповів Містігріс, роздуваючи від гордості. – Я всього-на-всього ваш покірний слуга і готовий покласти життя.
– Ну добре, добре! .. – перебив його король. – Досить слів, перейдемо до діла. Знайти, повінчати, втопити – ось все, що я від вас хочу.
VIII
Звичайно, слава – хороша річ, але і вона має свої незручності. Прощай, спокійне життя! Всякий нероба вважає своїм священним і невід’ємним правом знати більше за вас, про що ви думаєте, що любите і чого хочете.
Зербіно ще не встиг продати свою чарівну в’язку, а вже в Салерно не було жодного хлопчиська, який би не знав, де він живе, що їсть на вечерю, скільки йому років і як звали його бабусю. Тому поліцейським нічого не коштувало виконати наказ начальства і розшукати знаменитого дроворуба.
Вони увірвалися до нього на подвір’я якраз в ту хвилину, коли Зербіно, стоячи на колінах, точив свою стару сокиру, раз у раз пробуючи лезо на нігті великого пальця. Раптом чиясь рука схопила його за комір і одним ривком поставила на ноги. Десять ляпасів, двадцять запотиличників – і він опинився на вулиці.
Таким чином Зербіно дізнався, що міністр цікавиться його особою і сам король бажає його бачити.
Мудрість і дурість нічому не дивуються. Невідомо, з якої з цих причин, але Зербіно ніколи не дивувався. Не здивувався він і на цей раз. Заклавши руки за пояс, він спокійно крокував, не звертаючи уваги на стусани, які так і сипалися на нього градом з усіх сторін.
Але всякому терпінню приходить кінець.
– А чи не можна тихіше? – сказав Зербіно, коли важкий удар в спину мало не збив його з ніг.
– Скажіть які ніжні! – посміхнувся поліцейський. – Чи не накажете надіти рукавички і вести вас під ручку?
– Хотів би я, щоб хто-небудь з вас опинився на моєму місці! – сказав Зербіно. – А я б подивився, як ви тоді стали б сміятися.
– Мовчати, злодюго! – і поліцейський з розмаху відважив Зербіно такий удар, яким можна було б звалити навіть бика.
Але, мабуть, він не розрахував або невдало замахнувся: кулак його чомусь минув потилицю Зербіно і влучив прямо в око одному з конвоірів. Той розлютився від болю і, не кажучи ні слова, вчепився у волосся кривдникові. Решта кинулися їх рознімати.
Удари посипалися, як горох з дірявого мішка: зверху, знизу, праворуч, ліворуч. Почалася бійка. Жінки плакали, діти кричали, собаки гавкали. Довелося викликати інший загін поліцейських, щоб навести порядок і заарештувати тих, хто бив, тих, кого били, і тих, хто на це дивився.
А Зербіно як ні в чому не бувало засунув руки в кишені і пішов до палацу один.
На палацової площі він побачив довгу вервечку ошатних панів, виряджених в шиті золотом камзоли і короткі атласні панталони. Це були придворні лакеї на чолі зі старшим лакеєм і мажордомом. За розпорядженням принцеси вони вийшли зустрічати нареченого.
Так як їм було наказано зустріти його з належними почестями, вони весь час посміхалися і низько вклонялися, тримаючи капелюхи в руках.
Як людина ввічлива, Зербіно відповів на поклони поклоном. Придворні лакеї зігнулися мало не вдвічі. Зербіно відповів ще ввічливіше.
Лакеї вклонилися ще нижче.
Так кланялися вони один одному вісім або десять разів поспіль. Зербіно втомився перший. Він не був вихований при дворі і не звик гнути спину.
– Досить, досить! – закричав він. – Знаєте, як це у нас в пісні співається:
дама кавалеру
посміхнися,
посміхнися!
кавалер красуні
поклонися,
поклонися!
Після трьох посмішок
поцілунок,
поцілунок!
Після трьох поклонів
потанцюй,
потанцюй!
З мене вистачить посмішок і поклонів. Потанцюємо тепер!
І лакеї, які не переставали кланятися, застрибали, наче коники на лузі.
Так, пританцьовуючи і кланяючись, вони проводили Зербіно до палацу.
IX
Король Мушаміель сидів на троні. Праворуч від нього розташувалися дами – принцеса та її фрейліни, зліва – Містігріс і придворні кавалери.
Щоб надати собі величний вигляд, король Мушаміель дивився на кінчик власного носа.
Принцеса Алелі зітхала. Містігріс з видом змовника підморгував одним оком королю, а другим – принцесі. Придворні стояли нерухомо і дивилися задумливо, наче й справді про щось думали.
Раптом двері відчинилися. Танцюючи сарабанду і вклоняючись в такт, з’явилися мажордом і лакеї на чолі зі старшим лакеєм.
Цей несвоєчасний танець надзвичайно здивував весь двір. Але всі ще більше здивувалися, коли слідом за танцюючими в залу спокійнісінько увійшов Зербіно, в своїй старій куртці і пом’ятій шапці. Він один нічим не був здивований і поглядав на всі боки так байдуже, ніби народився в палаці і все життя ходив по оксамитових килимах і сидів в золочених кріслах.
Однак, побачивши короля, він відразу здогадався, що це і є господар і зупинився посеред зали.
Знявши шапку і притискаючи її обома руками до грудей, він чемно вклонився. Потім знову надів шапку на голову, зручно вмостився у кріслі і для розваги став легенько ворушити носком черевика.
Це так сподобалося принцесі, що вона у нестямі від захоплення кинулася на шию королю.
– Ах, таточку, – закричала вона, – сподіваюся, ви тепер самі бачите, який хороший той, кого я обрала!
– Бачу, бачу, – пробурмотів напівзадушений її обіймами Мушаміель. – Містігріс, допитати цю людину. Тільки обережніше.
– Не турбуйтеся, ваше Величність, – відповів Містігріс. – Моє правило – справедливість і великодушність. – І, обернувшись до Зербіно, крикнув – Встань, шахрай! І, якщо тобі дорога твоя шкура, відповідай прямо: хто ти такий? .. Мовчиш, негідник? Значить, ти чаклун!
Зербіно нічого не відповів і тільки знизав плечима.
– Тепер мені все зрозуміло! – сказав Містігріс. – Твоє мовчання підтверджує твою провину. Не хочеш ні в чому зізнатися.
Зербіно посміхнувся.
– Ну звичайно! – сказав він. – А ось якби я зізнався у всіх смертних гріхах, то це означало б, що я невинний, як новонароджений ягня.
– Ваша величність! – закричав Містігріс. (У гніві він бував ще красномовніше, ніж завжди). – Ваша величність, здійснити правосуддя! Врятуйте ваше королівство, врятуйте світ від цього чудовиська! Не має кари, якої б не заслужив такий закоренілий злочинець!
– Он як його розібрало! – сказав Зербіно, похитуючи головою. – Ну, немов з ланцюга зірвався! .. Ну гаразд, гавкай собі скільки твоїй душі завгодно, тільки не кусайся.
Містігріс немов чимось вдавився. Очі у нього налилися кров’ю, зуби вищірилися.
– Гав, гав! .. – загавкав він. – Ваша Величність! .. Гав, гав, гав, гав! .. Всім відомо ваше милосердя і справедливість … Гав, гав, гав! .. Милосердя велить вам подбати про ваших підданих і позбавити їх від цього чаклуна … Гав, гав, гав ! .. Справедливість вимагає, щоб його повісили або спалили … Гав, гав, гав! .. ви батько … гав, гав! .. але ви і король … гав, гав! А король … гав, гав, гав! ….
– Містігріс, – сказав король, – спокійніше, спокійніше! Ви говорите з запалом, але якось плутано. До чого стільки зайвих слів і вигуків! Що ви пропонуєте?
– Ваша величність! – відповів міністр, – мотузка, вогонь, вода – ось що я пропоную! Гав, гав, гав! .. – І він загавкав хрипким гавкотом.
Король зітхнув і знизав плечима. А принцеса Алелі рішуче встала зі свого місця і, перейшовши через залу, сіла поруч з Зербіно.
– Вирішуйте, государ! – сказала вона. – Це мій чоловік. Його доля буде і моєю долею.
Усі дами ахнули і в сум’яті закрилися віялами. Навіть Містігріс вважав за потрібне почервоніти.
А король схопився за голову і вигукнув:
– Нещасна, ти сама винесла собі вирок! Гей, варта! Взяти цих людей, негайно повінчати їх у придворній каплиці, а потім посадити на перший-ліпший корабель, – і нехай пливуть, куди жене вітер. А з мене досить! ..
Варта оточила Зербіно і принцесу і повела їх з зали. А Містігріс підійшов до короля.
– О мій повелителю! – вигукнув він. – Ви найбільший король в світі! Ваша доброта, поблажливість і милосердя будуть служити прикладом і викликати здивування нащадків. Як розповість про це завтра “Офіційна газета»! Нам же, враженим вашою великодушністю, залишається тільки мовчати і захоплюватися.
Але король не слухав його.
– Моя бідна дівчинка, – сказав він, витираючи сльози, – що станеться з нею? .. Ей, варта! Взяти пана Містігріса і посадити на той самий корабель. Для мене буде розрадою думати, що цей пройдисвіт – біля моєї дорогої Алелі. До того ж зміна міністра – це все-таки деякий розвага, а мені в моєму горі, так потрібно хоч трохи розважитися і розсіятися … Прощайте, Містігріс!
Міністр відкрив було рот, щоб проклясти королів і їх невдячність, але в цю хвилину його підхопили під руки, вивели з палацу і силою заштовхнули на корабель.
Корабель відчалив.
А добрий король Мушаміель витер сльозу, яка котилася по носі, і замкнувся в парламенті на ключ, щоб ніхто більше не міг перешкодити його післяобіднього відпочинку.
X
Ніч була тиха, місячна. Береговий вітер ніс корабель вперед, і ось вже вдалині показався острів Капрі, що піднімався з хвиль, ніби кошик квітів.
Зербіно правив кермом і наспівував якусь пісеньку. Біля його ніг сиділа принцеса Алелі, не зводячи очей з свого коханого. Минуле вона забула, про майбутнє не думала. Їй було все одно, куди плисти, тільки б плисти з Зербіно.
Що стосується Містігріса, то йому подорож зовсім не давала такого задоволення, як принцесі Алелі. Він метушився на палубі, як ведмідь у клітці, і кричав:
– Що станеться з нами на цій жалюгідній посудині? Ми пропадемо! Ми неодмінно пропадемо! Ах, якби цей чаклун і справді був чаклуном! .. Він міг би, принаймні, стати можновладних князем або навіть королем, а мене призначити своїм першим міністром. Я просто відчуваю потребу чимось керувати. Ну, чи довго ми ще будемо бовтатися між небом і землею? От скажіть! І про що тільки ви думаєте? ..
– Я зголоднів, – сказав Зербіно.
Алелі піднялася з місця.
– Любий мій, – сказала вона, – я піду пошукаю чогось. Скажіть мені, чого б ви хотіли.
– Апельсинів і винограду, – відповів Зербіно.
І в ту ж хвилину, перекинувши Містігріса, прямо у нього з-під ніг з’явився величезний кошик з апельсинами і виноградом.
«Ага, – подумав Містігріс, піднімаючись на ноги, – тепер я дізнався твою таємницю, нероба! Виявляється, ти й справді чаклун. Ну що ж. Раз всяке твоє бажання збувається, так і мої бажання збудуться.
Недарма ж я був міністром у самого короля Мушаміеля. Я і тебе примушу бажати того, чого захочу я ».
Зігнувшись у три погибелі і солодко посміхаючись, Містігріс підійшов до Зербіно.
– Шановний пане Зербіно, – сказав він, – я прошу високої честі бути другом вашої світлості. Може бути, ваша світлість не зовсім вірно зрозуміли те, що я ховав під вимушеною суворістю моїх слів. Але, слово честі, все, що я говорив і робив, було сказано і зроблено тільки для того, щоб прискорити ваш щасливий шлюб. Смію сподіватися, що ви і надалі дозволите мені служити вам, щоб я міг довести свою найглибшу відданість вашої світлості. Я ваш раб, наказуйте мені!
– Підсуньте ближче апельсини і виноград, – сказав Зербіно. – Я страшенно зголоднів!
– Ось вони, синьйор! – Містігріс підсунув кошик зі спритністю придворного лакея, а сам подумав: «Хлоп! Невіглас! Він мене просто не слухає. Ні, треба спочатку схилити на свою сторону Алелі. Це буде простіше як-не-як, вона виросла при дворі ».
І, розтягнувши губи в усмішці, він знову заговорив:
– До речі, пане Зербіно, чи не думаєте ви, що вам слід зробити своїй молодій дружині весільний подарунок?
Зербіно здивувався.
– Весільний подарунок? – перепитав він. – Та звідки ж я його візьму? З дна моря, чи що, витягнути?
– А хоч би й з дна моря. Вам варто тільки захотіти …
Зербіно знизав плечима.
– Ось дивак! – сказав він. – Ну і вирушай за цим подарунком на морське дно, якщо вже тобі тут не сидиться. А мене залиш в спокої.
В ту ж хвилину Містігріс, немов підхоплений чиєюсь невидимою рукою, перелетів через борт і каменем впав в воду.
А Зербіно вийняв з кошика нове гроно винограду і став спокійнісінько його обскубувати. Алелі дивилася йому в очі.
Раптом вода за бортом завирувало і чиясь кругла, покрита тванню голова майнула серед піни.
– Це, напевно, морська свиня, – сказала Алелі.
– Ні, сухопутна, – відповів Зербіно і, перехилившись через борт, витягнув мокрого і фиркаючого, як дельфін, Містігріса.
І тут принцеса і Зербіно побачили дивну річ: в зубах у товстуна виблискував, як зірка вночі, величезний чудовий діамант.
Відпльовуючись і кланяючись, Містігріс сказав:
– Ось подарунок, який король риб підносить прекрасній Алелі… Тепер ви бачите, синьйор Зербіно, що перед вами найвірніший, найпокірніший раб? Якщо коли-небудь ви захочете сформувати маленький уряд, довірте мені …
– Дайте ще апельсинів і винограду! – перебив його Зербіно.
Містігріс підсунув до нього кошик.
– Шановний пане, – сказав він вкрадливо, – чи не здається вам, що ця жалюгідна барка, пливе по волі вітру і хвиль, не варта нести на собі принцесу Алелі, найблагороднішу і прекраснішу з усіх принцес!
– Перестаньте, Містігріс! – сказала Алелі. – Мені добре і тут. Я ні про що не прошу і ні про що не шкодую.
– Однак, пані моя, – сказав Містігріс, – пригадайте, коли граф Капрі пропонував вам свою руку, він послав у Салерно чудовий корабель з червоного дерева, весь прикрашений золотом і слоновою кісткою. А матроси, одягнені в оксамит? .. А шовкові снасті? .. А три дзеркальні каюти? .. Ось що приготував для вас якийсь нікчемний граф. Я впевнений, що синьйор Зербіно не захоче відстати від нього – адже він так могутній, такий добрий, так …
– Цей дідок може оглушити своїм базіканням, – зітхнув Зербіно.
– Говорить, говорить … Дійсно, я не проти мати такий корабель, хоча б тільки для того, щоб заткнути пельку цьому базіці. Сподіваюся, це його заспокоїть хоч на годинку.
Не встиг він вимовити ці слова, як принцеса Алелі скрикнула: «Подивіться!» – і схопила його за руку. Дроворуб здригнувся і озирнувся … Що це? Як опинився він на цьому чудовому кораблі з білими вітрилами, схожими на лебедині крила, з шовковим шатром над палубою і алебастровими лампами, що висвітлюють кожен куточок? .. Моторні матроси спритно і безшумно робили свою справу.
Містігріс пожвавився. Ось нарешті заняття для людини, яка звикла керувати! Він кинувся розпоряджатися, підганяти, наказувати …
Але матроси не звертали на нього жодної уваги, ніби його зовсім не було на палубі. Навіть найменший юнга і той не знайшов за потрібне вислухати його і що-небудь відповісти.
Однак Містігріс не сумував. Він знову повернувся до Зербіно і, самовдоволено посміхаючись, сказав:
– Сподіваюся, ваша світлість задоволені моїми ретельністю і стараннями? Повірте, все, чого я хочу, – це заслужити вашу прихильність!
– Замовкни, базіка! – сказав дроворуб. – Я хочу спати. Забороняю тобі говорити до завтрашнього ранку.
Містігріс хотів побажати йому спокійної ночі і сказати на прощання що-небудь люб’язне, але, на своє велике здивування, не міг вимовити ні слова. Не знаючи, як згаяти час до завтрашнього ранку, він пішов в одну з дзеркальних кают і ліг спати.
XI
«Все набридає, навіть щастя», – говорить прислів’я.
Можете собі уявити, як набридло Містігрісу плисти невідомо куди і невідомо навіщо, та ще весь час мовчати! Він тільки й думав про те, як би змусити Зербіно висадитися на сушу.
Однак діяти треба було обережно. А то, чого доброго, цей хлоп згадає, хто він такий, і знову візьметься за сокиру. Спробуй тоді стати міністром у дроворуба!
Тільки Містігріс знову отримав дар мови, він пішов розшукувати Зербіно.
Дроворуб і принцеса сиділи на кормі і про щось розмовляли. Містігріс зупинився, прислухався, і волосся стали у нього дибки.
– Коханий, – говорила Алелі, – подумайте, які були б ми щасливі, якби оселилися десь тут, на березі, далеко від усіх, в маленькій лісовій хатині …
– Так … – задумливо відповів Зербіно. – Завести корову, курей … Це було б непогано.
Містігріс відчув, що земля тікає у нього з-під ніг, і він рішуче виступив вперед.
– Ах, синьйор! .. – закричав він. – Подивіться ж! Подивіться швидше! .. Як це прекрасно!
– Що таке? – запитала принцеса. – Де? Я нічого не бачу.
– А я і того менше, – сказав Зербіно, кліпаючи очима.
– Як? Ви не бачите цього блискучого мармурового палацу? – здивувався Містігріс. – Ви не бачите ці широкі сходи, що спускаються до самого моря серед апельсинових дерев і троянд?
– Палац? – злякалася Алелі. – Я не хочу до палацу! Знову нудні придворні дами, настирливі лакеї, знову удавання, плітки, лестощі! .. Ні, ні, я не хочу! Поїдемо звідси скоріше!
– Це точно, – погодився Зербіно. – Чого ми не бачили в палаці!
– Такого палацу, синьйор, ви не бачили ніколи! – закричав Містігріс не своїм голосом. – Він не схожий ні на один палац на світі. У ньому немає ні придворних, ні лакеїв. Там прислужують невидимки. Там у столів і крісел є руки, а біля стін – вуха!
– А язики у них є? – запитав Зербіно.
– Ні … тобто так, – сказав Містігріс. – Вони відповідають, коли їх запитують, і мовчать, коли їх не питають.
– Значить, вони розумніші за тебе, – сказав дроворуб. – Що ж, мабуть, я б хотів мати такий палац. Тільки де ж він? Я його не бачу.
– Він перед вами, ваша світлість! – сказав Містігріс.
І справді, корабель вже підійшов до берега, на якому височів сяючий золотом і мармуром палац, найсвітліший і веселий, який тільки можна було собі уявити.
Зербіно, принцеса Алелі і Містігріс зійшли з корабля і стали підніматися по широкій білій сходах, серед магнолій і троянд.
Містігріс йшов попереду, відсапуючись на кожній сходинці.
Підійшовши до гратчастих палацових воріт, він хотів подзвонити, але дзвінка ніде не виявилося.
– Гей, хто там! .. – закричав Містігріс і став стукати і трясти грати з усіх сил.
– Що тобі треба, чужинець? – металевим голосом запитала решітка.
– Я хотів би бачити власника цього палацу, сказав Містігріс з деякою боязкістю. (Справа в тому, що йому ще ніколи не доводилося розмовляти з залізом).
– Цей палац належить синьйору Зербіно, – відповіли ворота. – Коли він підійде, ми відкриємося. Не стукайте даремно і не трусіть нас.
В цю хвилину до воріт підійшов Зербіно під руку з прекрасною Алелі.
Ворота шанобливо відчинилися і пропустили їх обох, а заодно і Містігріса, який дріботів позаду.
Вони вийшли на терасу і мимоволі зупинилися, дивлячись на нескінченне небо, сяюче в променях ранкового сонця.
– Як гарно! – сказала Алелі. – Не хочеться йти звідси.
– Так, гарно, – відповів Зербіно, опускаючись на кам’яні плити. – Давайте посидимо тут.
Але Містігрісу зовсім не хотілося сидіти на кам’яній підлозі.
– Хіба тут немає крісел? – запитав він.
– Ми тут, ми тут! – закричали дружно чиїсь оксамитові голоси, і три м’які крісла вбігли на терасу з усіх чотирьох ніг – так швидко, як тільки дозволяли їх коротенькі вигнуті ніжки.
Містігріс щільно всівся в одне з крісел.
– А чи не хочете ви поснідати, синьйор Зербіно? – запитав він.
– Хочу, – сказав Зербіно. – Тільки де ж у них тут стіл? Ви не бачите?
– Тут, тут! – відповів густий, низький голос, і чудовий стіл червоного дерева статечно і неквапливо підійшов і став перед ними.
– Це чудово! – сказала принцеса. – Але де ж страви?
– Ми тут, ми тут, ми тут! – закричали навперебій голоси – дзвінкі, як срібло, і чисті, як кришталь.
І цілий полк страв, тарілок і тарілочок, ножів, вилок, графинів, склянок, сільничок, соусників в одну мить вишикувався на столі.
Такого сніданку не подавали навіть в палаці у короля Мушаміеля.
– Ну, ваша світлість, – сказав Містігріс, – чи задоволені ви тепер вашим покірним слугою? Не можу приховувати від вас, що все це – справа моїх рук.
– Ти брешеш! – прогримів у нього над головою чийсь голос.
Містігріс обернувся, але ніде нікого не було. Це заговорила колона, що підтримувала галерею.
– Треба бути кам’яним, як стовп, щоб не оцінити чистоти моїх намірів, – сказав Містігріс, з докором дивлячись на колону. – Ніхто не може запідозрити мене в нещирості. Я завжди говорив і говорю правду …
– Ти брешеш! – загриміло з усіх боків.
«Що за мерзенне місце! – подумав Містігріс. – Якщо навіть стіни говорять тут правду, то в цих стінах ніколи не можна буде влаштувати королівський палац. І, отже, я ніколи не буду тут міністром двору. Ні, все це треба переробити! .. »
– Шановний пане Зербіно, – почав він знову, – замість того, щоб жити в повній самоті і розмовляти тільки зі стільцями, сходами і воротами, чи не краще вам милостиво правити яким-небудь добрим народом, який платив би вам невеликі податки, мав маленьку армію і оточував вас любов’ю і відданістю?
– Одним словом, стати королем? – запитав Зербіно. – Це чого ж ради?
– Мій друг, не слухайте його! – сказала Алелі. – Ми залишимося тут удвох. Нам буде так добре!
– Утрьох, – поправив Містігріс. – Для мене таке щастя бути біля вас! Більше я нічого не хочу!
– Ти брешеш! – знову загуло вгорі.
– Так що ж це? .. Синьйор, ніхто не сміє сумніватися в моїй відданості!
– Брешеш! Брешеш! .. – загуло в усіх кутках.
– Шановний пане Зербіно, не слухайте їх! – закричав Містігріс в тривозі. – Я вас поважаю. Я вас обожнюю! Клянусь вам…
– Брешеш! – закричали на всі голоси стіни, колони і сходи.
– Брешеш! – задзвеніли тарілки і стакани.
– Брешеш! – заскрипіли стіл і крісла і навіть затупотіли ногами.
– Ну, якщо ти весь час брешеш, – сказав Зербіно, – так забирайся на місяць. Недарма ж люди кажуть, що там країна брехунів.
Тільки він вимовив ці необережні слова, як Містігріс злетів на повітря, поплив, немов мильна бульбашка, і пропав там.
Повернувся він коли-небудь на землю? Невідомо. Деякі історики стверджують, що він знову з’явився при якомусь королівському дворі і навіть займає пост міністра, але під іншим ім’ям. Відомо лише те, що він ніколи не показується там, де говорять правду.
XII
Зербіно і принцеса Алелі залишилися одні. Взявшись за руки, вони пішли оглядати свої володіння.
Все кругом було прекрасно. Праворуч і ліворуч палац оточував гай з балакучими струмочками. Зелені дуби, темно-червоні буки, модрини в тонких, ніжних голках і широколисті платани кидали на землю візерункову тінь.
Квітучі апельсинові дерева обсипали траву легкими пелюстками.
У листі перемовлялися, брязкаючи, якісь веселі пташки.
Зербіно дивився по сторонам. Алелі дивилася на Зербіно.
– Коханий мій, ви задоволені? – запитала вона.
– Ах, – зітхнула Алелі, – ви мене не любите!
– Тобто як це – не люблю? – здивувався Зербіно. – Я вам не бажаю ніякого зла. Навіть навпаки. Ось хочете? Цей палац буде ваш. Напишіть вашому батькові, покличте його в гості, якщо це принесе вам задоволення. Мені все рівно. Ви вже даруйте, якщо я вас чимось образив … Я дроворуб … Дроворубом народився, лісорубом і помру! Та ви не плачте! Чого ж тут плакати? ..
Алелі залилася сльозами.
– Ах, Зербіно! – вигукнула вона. – Чим я завинила, що ви такі жорстокі зі мною? Напевно, я дуже дурна і зла, якщо ви зовсім, зовсім не хочете мене любити!
– Ще чого видумаєте! – Зербіно розвів руками. – Я своє місце знаю. Та годі вам плакати, це ні до чого не приведе. І далася ж вам ця любов! Ну ось, знову сльози! .. Та добре, добре, якщо вже вам так хочеться, я теж хочу любити вас!
І раптом Зербіно схопився за серце, кров відхлинула від його обличчя, він подивився на Алелі очима, повними сліз, і прошепотів тремтячим голосом:
– Я вас люблю, Алелі! Я люблю вас!
Не вірячи своїм вухам, Алелі глянула на нього і зрозуміла, що і це бажання Зербіно виповнилося, як і всі інші.
Що вам сказати на закінчення?
Кажуть, що король Мушаміель, дізнавшись, де живе принцеса Алелі, приїжджав провідати дочку і зятя, але провів з ними лише один день, оскільки побоювався, що радість від побачення може пошкодити його здоров’ю.
А Зербіно і Алелі щасливо прожили до ста років (а може і більше) в прекрасному замку, який подарувала їм фея води.
І якщо ви теж хочете бути щасливими, знайте: перш за все треба навчитися бажати. Те, чого ви сильно захочете, неодмінно збудеться