Пам’ятаєш, як Братчик Кролик перехитрував старого Канюка і втік із дупла?
Подався він додому веселий, ну просто як сойка в гороб’ячому гнізді.
Стрибає, стрибає і раптом таку втому відчув – навіть ноги не слухаються. І так захотілося йому випити чогось! Вже він був майже вдома, коли зирк – Матінка Корова пасеться на луці. Ось він і вирішив пошукати тут щастя.
Кролик чудово знав, що Корова нізащо не дасть йому молока: не раз вже вона проганяла його геть, навіть тоді, коли Матінка Крільчиха захворіла. Ось Братчик Кролик потупцяв, потупцяв біля паркану та й гукнув:
– Як ся маєш, Матінко Корово?
– Та потихеньку, Братчику Кролику.
– Як здоров’ячко, Матінко Корово?
– Так собі: ні погано, ані добре, Братчику Кролику. А ти як поживаєш?
– Нічого, дякую. Трішки кісточки крутить, як прокинусь, – каже Кролик.
– А дружинонька як, дітки? – питає Матінка Корова.
– Та ні погано, ні добре. А як Братчик Бик поживає?
– Так собі, – відповідає Матінка Корова.
– Ти глянь, які фініки на цьому дереві, Матінко Корово! – каже Кролик. – От би їх скуштувати!
– Але ж ти їх нізащо не дістанеш, Братчику Кролику.
– А ти будь така люб’язна, буцни дерево, струси мені кілька фініків, – просить Кролик.
Ну, Матінка Корова не хотіла відмовляти Братчику Кролику. Вона підійшла до фінікового дерева і буцнула його рогами – буц!
Та фініки були ще зелені, як трава, жоден не впав! Тоді Корова ще разочок буцнула дерево – бац! Жоден фінік не впав!
Тоді Корова розігналася трішки, підбігла до дерева – бах! А хоч би один впав!
Корова відійшла трохи далі. Відійшла, закинула хвіст на спину та як розбіжиться – бабах! – об дерево.
Так розігналась і так буцнула, що один ріг глибоченько проштрикнув дерево і застряг у ньому.
Корова – ні туди, ні сюди. А Братчику Кролику саме цього й треба було.
– Виручай мене, Братчику Кролику, – просить Матінка Корова.
– Мені ж не дістатися до твоїх ріг, – знизав плечима Кролик. – Краще я збігаю за Братчиком Биком.
І з цими словами кинувся додому. Трохи згодом повернувся з дружиною й з усіма дітлахами, скільки їх було, кожен тягнув із собою по відру. У більшеньких відра були більші, у меншеньких – відра менші.
Оточили вони Матінку Корову – і ну її доїти. Видоїли все молоко. І більшенькі доїли, і меншенькі доїли. А як видоїли, Братчик Кролик каже:
– Бувай здорова, Матінко Корово! Тобі сьогодні в полі ночувати доведеться. Не можна ж тобі недоєною ночувати! Ось я і подумав: треба видоїти тебе, щоб ти не мукала всю ніч.
Так сказав Братчик Кролик. А Матінка Корова все стояла і смикала головою, щоб вирватися, але ріг міцно-міцно застрягнув у стовбурі.
Сонечко сіло, і ніч прийшла, а Матінка Корова все стоїть. Ось вже й світає, подався ріг.
Звільнилась Матінка Корова, поскубала травички. «Ну, постривай же! – подумала Корова. – Ти, певно, прискачеш сюди подивитись на мене. Ось тоді я з тобою і поквитаюсь!»
Стало сонце підніматись; підійшла вона до дерева і знову вставила ріг у щілину.
Та, мабуть, поки паслася, вхопила Матінка Корова зайвий пучечок трави, бо, лише вставила вона ріг у дірку, зирк – а Братчик Кролик сидить на паркані й дивиться на неї.
– Доброго ранку, – привітався Кролик. – Як почуваєшся, Матінко Корово?
Він стрибнув з паркана і пострибав до неї ближче: стриб-скік, стриб-скік…
– Погано, Братчику Кролику, зовсім погано, – сказала Матінка Корова. – Всю нічку промучилась. Ніяк не витягну ріг. От вхопив би ти мене за хвоста, я вже якось би й вирвалась, Братчику Кролику.
Тут Братчик Кролик підійшов трішки ближче, але не зовсім близько.
– Далі мені не можна, – сказав він. – Ти ж знаєш, я слабенький. Можу надірватися. Ну ж бо, Матінко Корово, ти тягни, а я помагатиму!
Тут Корова вирвала ріг та як побіжить за Кроликом! І понеслися вони дорогою; Кролик – вушка назад, а Корова – роги до землі, хвіст гачком. Кролик вперед дременув, та раптом з розгону – в терновий кущ. Підбігла Корова до куща, а з-під куща голова стирчить – очі великі, мов ґудзики.
– Здрастуй, Матінко Корово! Чи далеко біжиш? – поцікавився Братчик Кролик.
– Здрастуй, Братчику Великі Очі! – сказала Матінка Корова. – Чи не пробігав тут Братчик Кролик?
– Ось тільки-но пробіг, – сказав Кролик. – Та такий втомлений, захеканий.
Тут Корова як припустить по дорозі, наче за нею собаки женуться.
А Кролик – той лежав під терновим кущем і качався від сміху, поки в нього не закололо в обох боках. Від Лиса втік, і від Канюка втік, і від Корови втік – як же тут не сміятись?