Був чудовий весняний день, і ослик Мафін весело бігав по саду – шукав, чим би йому зайнятися. Він уже переміряв усе своє святкове вбрання, з’їв сніданок, подивився, як на грядках росте морква, і тепер мріяв про те, щоб сталося якесь диво.
І диво сталося.
Вітер несподівано приніс звідкілясь зім’ятий аркуш паперу. Аркуш вдарив Мафіна прямісінько в лоб і застряг між вухами.
Мафін зняв його, обережно розгорнув і став розглядати – спочатку з одного боку, потім з іншого.
Тут він раптом помітив, що від хвилювання вже давно не дихає, і видихнув з такою силою, наче він не ослик, а паровоз.
– Оце штука!.. Та це ж скарб! Закопаний скарб. А це план того місця, де він закопаний.
Мафін сів і знову втупився у папірець.
– Еге! Зрозуміло! – вигукнув він. – Скарб захований під великим дубом. Зараз побіжу й викопаю його.
Але цієї миті за спиною Мафіна почувся важкий подих. Ослик швидко обернувся і побачив пінгвіна Перігрина, який теж пильно розглядав план.
– Ого, скарб! – прошепотів Перігрин. – Усе ясно. Немає сумніву: це карта Південного полюса. Скарб зарито там! Візьму я лижі, льодоруб – і в дорогу!
“Карта Південного полюса? – повторив подумки Мафін. – Південного полюса? Навряд чи! Я все ж таки гадаю, що скарб закопано під дубом. Ану ж бо я ще раз гляну на план.”
Перігрин узявся розглядати карту крізь збільшувальне скло, а Мафін ліг на живіт і витягнув морду: він вважав, що лежачи краще розглядати карту.
– Дуб, – прошепотів Мафін.
– Південний полюс, – пробурмотів Перігрин.
Раптом чиясь тінь лягла на карту. Це підійшов чорношкірий хлопчик – негреня Воллі.
– Та це ж штат Луїзіана в Америці! – вигукнув він. – Я там народився. Негайно ж складаю речі і їду по скарб! Цікаво тільки, як туди краще дістатися?
Усі троє знову втупилися у карту.
– Луїзіана! – радів Воллі.
– Південний полюс, – бурмотів Перігрин.
– Дуб, – шепотів Мафін.
Раптом усі троє підскочили на місці, тому що ззаду них захрустіли камінці. Це з’явився страус Освальд. Витягнувши довгу шию, він подивився на карту і усміхнувся.
– Звичайно, це Африка! – сказав він. – Я колись жив там. Негайно вирушаю в дорогу. Тільки спочатку треба гарненько запам’ятати карту.
– Це Луїзіана! – вигукнув Воллі.
– Ні, Південний полюс! – заперечив Перігрин.
– Дуб! Дуб! – наполягав Мафін.
– Африка, – шепотів Освальд. – Ось що, – сказав він, – я забираю карту із собою! – Він витягнув шию і схопив дзьобом папірець.
Цієї ж миті Воллі вчепився в нього своєю коричневою ручкою, Перігрин наступив на куточок карти перетинчастою лапою, а за іншій її кут вчепився зубами Мафін.
Як раптом, де не взялося, ляскаючи вухами і метляючи хвостом, примчало цуценя Пітер.
– Дякую, Мафіне! Дякую, Освальде! Дякую, Воллі і Перигрине! – вигукнув він, відсапуючись від швидкого бігу.
Усі від подиву забули про карту.
– За що “дякую”? – запитав Мафін.
– Та за те, що ви знайшли мій папірець! – сказав Пітер. – Він вилетів у мене з рота, і я вже вирішив, що він пропав.
– Твій папірець? – буркнув Перігрин.
– Авжеж, а мені б дуже не хотілося, щоб він загубився. Адже без нього мені не знайти мій скарб!
– Який скарб?! – вигукнули разом Мафін, Освальд, Воллі й Перігрин.
– Хіба ви не зрозуміли, що тут намальовано? Ось доріжка нашого саду. Ось кущі. А ось клумба. А це те місце, де я зарив мою найулюбленішу кісточку.
І Пітер побіг геть, дбайливо тримаючи в зубах клаптик паперу.
– Кістка! – простогнав Мафін.
– Клумба! – зітхнув Освальд.
– Кущі! – пробурчав Перигрин.
– А ми й не зрозуміли! – прошепотів Воллі.
І всі четверо, вбиті горем, пішли додому. Але вони швидко втішилися, побачивши, що на них чекає чай із солодким печивом.