Чи було, чи не було – жив один цар. Оголосив цей цар по всій країні: – Якщо хто придумає таку небилицю, що я скажу: “Це брехня”, тому я віддам половину свого царства.
Приходить пастух. Каже: – Довгого життя царю! У мого батька був кийок, яким він діставав до неба і перемішував зірки.
– А що тут дивного? – відповідає цар. – У мого діда була люлька, так він бувало чубук візьме в рот, і прикурює від сонця.
Пастух почухав потилицю і пішов. Приходить кравець. Каже:
– Вже ти прости мене, цар, збирався я прийти раніше, так запізнився. Вчора дощ йшов, грім загримів і блискавка розірвала небо. То я ходив зашивати його.
– Добру справу зробив, – каже цар. – Тільки зашив ти не дуже міцно – сьогодні вранці знову дощик накрапав.
Пішов і кравець ні з чим. Входить бідняк-селянин, а під пахвою у нього глечик.
– Тобі чого треба? – запитує цар.
– Ти мені винен глечик золота, ось я і прийшов за ним.
– Глечик золота? Брехня це! Не винен я тобі ніякого золота!
– А раз це брехня, віддавай мені половину царства!
– Ні-ні, правду ти говориш, – хотів викрутитися цар.
– Якщо правду кажу – насипай в глечик золота.