У одного старого було три сина. Старшого звали Пер, середнього Поль, а молодшого Еспен, на прізвисько Лежибока. Хоча, якщо правду казати, всі троє були ледарями. Робити вони нічого не хотіли тому, що для будь-якої роботи вони, бачте, були занадто гарні, а для них будь-яка робота була занадто погана.
Якось раз почув старший брат Пер, що король шукає пастуха для своїх зайців, і каже:
— Ось ця робота для мене! Ні турбот, ні клопотів. Зайці ж не корови і не коні: їх ні купати, ні поїти, ні їсти давати не треба… А честь чимала — як-не-як самому королю служиш!
Батько став його відмовляти.
— Та куди тобі, синку, в пастухи найматися! Зайців пасти — не ворон в небі рахувати. Ти ось з ранку до вечора на дивані вилежуєшся, так тобі з боку на бік повернутися ліньки, а підеш в заячі пастухи — тільки встигай на всі боки крутитися.
Але скільки не говорив батько, лише марно слова витрачав.
Якщо вже Пер що-небудь вбив собі в голову — значить, так тому і бути. Закинув він дорожній мішок за плечі і пішов найматися до короля.
Йшов він, йшов і зайшов так далеко, що далі, здається, вже нікуди. Раптом бачить: біля самої дороги стоїть пень, а біля пенька стара. Тупцює стара на одному місці, а відійти не може, ніби хтось її прив’язав. Тільки насправді ніхто її не прив’язуватися, а просто це ніс у неї в розщелину потрапив, і не дає відійти від пня.
Як побачив це Пер — давай реготати!
Розсердилася стара.
— Ну чого зуби скалиш? — каже. — Ти б краще допоміг мені. Ось уже сто років минуло, а я далі свого носа нічого не бачу. Макової росинки в роті не тримала, крихти не куштувала.
Пер зареготав ще дужче.
— Ось це потіха так потіха!.. Ну, коли ти сто років терпіла, так можеш ще сто потерпіти! — сказав Пер. І пішов далі.
Прийшов він в королівський палац і зажадав, щоб його провели прямо до короля.
Король сидів на золотому троні в короні і мантії.
Він милостиво прийняв Пера, і вони швидко про все домовилися. Роботи від Пера не було потрібно ніякої, тільки пасти зайців, а їжу і платню король призначив йому прямо королівські. Правда, король сказав, що, якщо хоч один заєць з його королівської череди пропаде, у Пера виріжуть з спини три ременя шкіри , а самого його кинуть живим в зміїний рів. Та Пера не так-то легко було залякати. Він і слухати про це не став і одразу зажадав собі королівську вечерю.
На другий день Пер пішов пасти зайців.
Зайці виявилися слухняними і сумирними, як ягнята.
Вони чемно йшли лугом, і жоден з них не відбився від череди навіть на півкроку. Але тільки-но Пер дійшов до лісу, як зайці, немов за ними мчала зграя псів, кинулися врозтіч, хто куди. Пер з ніг збився, ганяючись за ними, та де там! Хіба зайця наздоженеш!
Цілий день бігав Пер по горбах, по горах, але не спіймав навіть самого маленького зайченятка.
Так і повернувся він в королівський палац один, без череди.
А в палаці його вже чекав кат з гострим ножем в руках. Кат вирізав у Пера з спини три ременя шкіри і кинув його в зміїний рів.
Одним словом, що король пообіцяв, то Пер і отримав.
Минуло небагато часу, і став середній брат Поль збиратися в дорогу. Теж легкої роботи захотів.
Вже як тільки батько його не відмовляв! Але Поль, так само як Пер, і слухати його не став. Закинув Поль дорожній мішок за спину і пішов найматися в королівські пастухи.
Ну, про це і розповідати довго не варто. Все, що сталося з Пером, сталося і з Полем.
По дорозі побачив він ту ж саму стару і побажав їй, так само як і його старший братик, простояти, не сходячи з місця, ще сто років.
Потім він прийшов в королівський палац, найнявся в пастухи, вранці вийшов з воріт палацу з цілою чередою, а ввечері повернувся без єдиного зайця.
Ну і далі все було точнісінько, як з його старшим братом: вирізали у Поля зі спини три ременя шкіри, а самого його кинули в зміїний рів.
Прийшов час Еспену збиратися в дорогу.
— Чим я гірше братів? — каже Еспен. — Зайців пасти — справа не важка. Лежи собі, вилежуйся, грійся на сонечку та по сторонам дивись. Від такої роботи гріх відмовитися.
— Та що ти, синку! — каже йому батько. — Не берись не за свою справу, не по тобі ця робота. За таким звіром, як заєць, не те що бігати — птахом літати треба. А ти, як муха, що прилипла до смоли, повзаєш. До ніг у тебе немов гирі прив’язані. Зайця зловити — не те що блоху рукавицею вбити. Пропадеш ти, як пропали твої старші брати. Краще б ти вдома сидів. А робота і тут знайдеться.
Але Еспен і слухати батька не став. Не довго думаючи закинув він дорожній мішок за плечі і відправився в дорогу.
Йшов він, йшов і порядком зголоднів. Раптом бачить — край дороги стоїть пень.
“Ось сяду я на цей пеньок та й підкріплюсь трохи”, – думає Еспен.
Підходить — що за диво! — стара носом в пень вросла.
— Добрий день, бабусю! — каже Еспен. — Що це ти тут стоїш? Носик свій гостриш?
— Яке там — ніс точу! Хотіла я собі трісок наколоти, обід зготувати, — каже баба, — та й потрапила ненароком носом в щілину. Сто років біля цього пня стою, сто років не пила, не їла, і ніхто мене не пожалів, ніхто не пошкодував, ти перший ласкаве слово сказав. Допоможи ніс витягнути, а вже я тобі віддячу, в боргу не залишуся.
Еспен жваво скинув мішок, увігнав в розщелину пня товстий клин — стара і витягла ніс з щілини.
— А тепер, бабусю, — каже Еспен, — давайте закусимо. Саме час снідати.
Дістав Еспен з мішка хліб і сало і простягнув старій.
Самі розумієте, вмовляти її не довелося — за сто років порядком зголодніла!
Наїлася баба як слід і каже:
— Ну, хлопче, ти мене пожалів, з біди визволив, і я тебе пошкодую, від біди спасу. На ось, візьми цю сопілку. Ця сопілка не проста. Свиснеш в один кінець — всі від тебе миттю розбіжаться, свиснеш в другий кінець — всі до тебе назад прибіжать. Та до того ж ця сопілка ніколи не загубиться: продаш ти її, чи загубиш, або вимантить її у тебе хтось — вона все одно до тебе повернеться.
— Ось це подарунок! — каже Еспен. — Спасибі тобі, бабусю!
Він засунув сопілку глибше за пазуху — бо хоч і чарівна вона, хоч і не міг ніхто її вкрасти, але все-таки краще її від чужих очей подалі заховати, потім розпрощався зі старою і пішов своєю дорогою.
Приходить він до королівського палацу, а там його якраз і чекали. Король одразу найняв його в пастухи, поклав йому гарну платню і навіть пообіцяв віддати за нього принцесу, якщо тільки він буде справно пасти зайців.
— Ну, а якщо не вбережеш, – сказав король, – тоді нарікай на себе: виріжуть у тебе зі спини три ременя шкіри, а самого тебе кинуть в зміїний рів.
— Що ж, згоден! — сказав Еспен. — А тепер давайте мені швидше вечеряти, а то з дороги я дуже зголоднів.
Поїв Еспен, поспав, а вранці, на світанку, повів зайців на луг. Так перш ніж за ворота палацу вийти, каже королівським слугам:
— Порахуйте ваших зайців, щоб потім зайвих суперечок не було.
— Що там рахувати, — кажуть йому слуги, — вони у нас давно перераховані. Рівно дев’яносто дев’ять зайців.
— Ну, дев’яносто дев’ять так дев’яносто дев’ять.
Пішов Еспен.
А король, тільки закрилися за ним ворота, наказав відразу точити ніж, та гостріше! Король добре знав, що ніякому пастуху не вберегти зайців, буде їх дев’яносто дев’ять, чи сто, чи десять.
Тим часом Еспен спокійнісінько пас собі зайців.
Зайці йшли лугом так чемно і слухняно, немов вони були не зайці, а сумирні овечки. Жоден з них не відібився, не виривався вперед, всі один до одного туляться, один одного тримаються.
Так потихеньку, полегеньку дійшов Еспен зі своєю чередою до узлісся. І тут немов біс який вселився в зайців — всі кинулися врозтіч.
Та тільки Еспен не став особливо сумувати.
— Скачіть, — каже, — собі на здоров’я куди бачать ваші косі очі.
Дістав він свою сопілку та ще й посвистів зайцям слідом, щоб вони подалі забралися і не крутилися перед очима.
А сам спокійнісінько ліг на траві та так і проспав весь день.
Увечері, коли сонце сховалося за горами, Еспен знову дістав свою сопілку і тільки свиснув разок, як всі зайці збіглися на галявину.
Так мало того, що збіглися, а ще й вишикувалися рядами, точнісінько як солдати на параді.
— Ну, тепер — кроком руш! — скомандував Еспен і повів зайців в королівський палац.
В цей самий час король, королева і принцеса вийшли зі своїх покоїв, щоб подивитися, як кат буде розправлятися з Еспеном.
І раптом бачать — іде собі по дорозі Еспен, а за ним — заяча череда.
Всі так здивувалися, що очам своїм не повірили. Та й було чого дивуватися!
Зайці йшли в ногу, ніби солдати, а попереду крокував Еспен і награвав на сопілці марш.
Біля воріт палацу Еспен зупинився і скомандував:
— Раз! Два! Струнко!
І зайці, тупнивши лапками, зупинилися і завмерли.
Тут вже король не витримав і, забувши про свою королівську гідність, взявся сам лічити зайців.
Як тільки він не старався! І справа наліво лічив і зліва направо перераховував, і з початку до кінця, і з кінця до початку, а зайців було рівно дев’яносто дев’ять, і жодним менше.
Тоді королева і принцеса теж стали перераховувати зайців. Але і це не допомогло ні на йоту — зайців було рівно дев’яносто дев’ять.
— Я бачу, ти непоганий пастух, — пробурчав король і, не дивлячись на Еспена, пішов в палац. Король був дуже незадоволений.
А принцеса подумала:
“Ось це молодець, так молодець!” — і ласкаво глянула на Еспена.
На другий день Еспен знову пішов у ліс зі своєю чередою.
Зайців він розігнав подалі, щоб вони не крутилися у нього перед очима, а сам знову ліг на траві.
Сонечко ласкаво припікало, суниці навколо було стільки, що Еспен, не сходячи з місця, збирав її цілими жменями, під боком у нього була сумка, доверху набита і печеним, і соленим, і смаженим, а в кишені лежала чарівна сопілка.
Здавалося, що може бути краще! І справді, Еспен нічого кращого і побажати не міг!
А король тим часом не мав жодної спокійної хвилини. Він навіть від сніданку відмовився і все думав та думав, як це Еспен прихитрився зібрати всіх зайців.
А так як додуматися він все одно не зміг, то він вирішив зробити ось що: підіслати до Еспена фрейліну, щоб вона вивідала у Еспена його секрет.
Фрейліна не дуже зраділа такому дорученню.
Де це чувано, щоб перша фрейліна королівського двору розмовляла з простим пастухом! Але король не любив, коли з ним сперечалися, і їй довелося піти.
З купини на купину, від квіточки до квіточки, як метелик, застрибала вона по галявині і нарешті добралася до узлісся.
Розмову вона почала здалеку.
— Добрий день, Еспене!
— Добрий день, фрейліно!
— Чи не правда, яка гарна погода, Еспен!
— Ваша правда, відмінна погода, фрейліно!
— І пташки як гарно співають!
— Прекрасно співають, фрейліно!
Фрейліна замовкла, не знаючи, що б ще сказати.
І Еспен мовчав.
— Послухай, Еспен, а що ти тут робиш? — запитала нарешті фрейліна.
— Як бачите, пасу зайців.
— Та вони в тебе всі розбіглися, — засміялася фрейліна. — Я жодного не бачу.
— Що ж, що розбіглися, — сказав Еспен. — Коли треба буде, я їх покличу, і всі вони збіжаться до мене.
— Це дивовижно! — вигукнула фрейліна. — І чому це зайці тебе слухаються?
— Так вони не мене слухаються, а мою сопілку, — сказав Еспен. — Ось, подивіться самі.
Еспен дмухнув у свою сопілочку, і дійсно – все зайці миттю збіглися на галявину.
— А хочете, дуну ще раз, і всі зайці знову розбіжаться.
Еспен дмухнув ще раз, і всі зайці розбіглися.
— Ах, Еспен, яка чудова ця сопілка, — вигукнула фрейліна. — Чи не продаш ти її? Я охоче дам тобі за цю сопілочку сто талярів.
— Сто талярів, мабуть, замало за таку сопілку, — сказав Еспен.
— Та що ти, Еспен! Треба все-таки і совість мати! Ти тільки подумай — сто талярів! Тобі, мабуть, і не снилися такі гроші!
— Що правда, то правда — більше одного таляра я ніколи ні уві сні, ні наяву не бачив. Ну добре, давайте мені сто талярів, а на додачу зніміть з мене чоботи. Спека така, що ворухнутися не хочеться.
— Ох як розсердилася фрейліна!
— Невіглас! Грубіян! Як ти смієш!.. Щоб я, перша фрейліна королівського двору, знімала чоботи з якогось пастуха!..
— Та я ж вас не змушую, — сказав Еспен. — Не хочете, не треба. Тільки сопілочку я інакше не віддам.
Фрейліна мало не заплакала від злості.
Ні, вона нізащо не стане зніматиме чоботи з цього невігласа!
По-перше, вона знатна дама, перша фрейліна при дворі короля.
По-друге, хтось може побачити це, і тоді все придворні піднімуть її на сміх…
Але що там не кажи, а без сопілочки не можна в палац повертатися.
Вона подивилася на всі боки. Ніде нікого не було.
— Давай сюди ногу! — рішуче сказала фрейліна.
Вона заплющила міцніше очі, щоб навіть самій не бачити того, що робить, і стягнула з Еспена чоботи — спершу лівий, потім правий.
Нарешті все було скінчено.
Фрейліна відрахувала сто талярів, отримала взамін сопілочку і, дуже задоволена тим, що все так добре обійшлося, побігла додому.
Але все обійшлося не так вже й добре. Коли фрейліна прийшла в палац, сопілочки у неї не було.
Вона готова була заприсягтися чим завгодно, що не загубила, а все-таки сопілки у неї не було.
І в цьому немає нічого дивного. Адже фрейліна не знала, що сопілка ця — найчарівніша з усіх чарівних сопілок на світі і що вона завжди повертається до свого господаря, хто б її не взяв, куди б не сховав.
Так воно і сталося. Не минуло й п’яти хвилин після того, як фрейліна пішла, а сопілка вже лежала в кишені у Еспена, і, коли настав вечір, він знову зібрав усіх зайців і привів їх в королівський палац — всіх до одного!
На наступний день король і королева вирішили підіслати до Еспена принцесу:
— Вже вона точно виманить сопілку у Еспена, — сказала королева.
Принцеса відразу приступила до справи.
— Послухай, Еспен, — сказала вона голосом ніжним, як спів жайворонка, — я знаю, ти такий добрий, що не відмовиш мені в проханні. Моя фрейліна говорила, що у тебе є чудова сопілка. Продай її мені. Я дам тобі за неї двісті талярів.
— Таку сопілочку я б нікому і за тисячу талярів не віддав, — сказав Еспен. — Але вам, прекрасна принцеса, вже так і бути, віддам за двісті, тільки ж набийте мені люльку так розкуріть її гарненько.
— Ти, здається, з глузду з’їхав! — закричала принцеса і навіть тупнула ніжкою. — Я скажу моєму батькові, щоб він сьогодні ж відрубав тобі голову. Ти забуваєш, що я принцеса!
— Ну і що, що принцеса, — спокійнісінько сказав Еспен. — А такої сопілки у вас немає.
“Це вірно”, — подумала принцеса. Потім ще трохи подумала і сказала:
— Ну, гаразд, давай сюди люльку.
Принцесі довелося чимало потрудитися, перш ніж вона розкурила люльку. Від гіркого диму сльози струмком котилися у неї з очей, а в носі у неї так лоскотало, що вона чхнула принаймні двадцять сім разів. І це ще не так багато, — адже вона була сама справжня принцеса, а принцеси люльок, як відомо, не курять.
Нарешті противна люлька розкурилася, принцеса віддала Еспен двісті талярів, отримала сопілку і бігом побігла додому.
Всю дорогу вона так міцно стискала кулак, в якому тримала сопілку, що у неї навіть рука заніміла. І все-таки, коли принцеса повернулася в палац, виявилося, що сопілки у неї немає, немов вона крізь пальці вислизнула.
Тоді сама королева вирішила йти до пастуха.
Треба сказати, що королева була скупувата і ніколи грошей на вітер не кидала, але тут вона відразу, не торгуючись, пообіцяла Еспену триста талярів.
Але Еспенові цього було мало. Він захотів, щоб королева ще почистила йому куртку.
Спочатку королева відмовилася навідріз і навіть налякала пастуха зміїним ровом.
Але сопілку треба було отримати будь-що. Що ж королеві залишалося робити, як не погодитися? І вона погодилася.
Правда, куртку королева почистила з рук геть погано, але багато з неї і не можна було вимагати — адже все-таки вона була королева.
Отримавши сопілку, вона міцно-міцно зав’язала її в свій шовковий носовичок, а хустинку сховала в мереживний рукав.
Але це анітрохи не допомогло, і, коли королева повернулася в палац, хустинка була на місці, і зав’язана вона була, а сопілки не було.
Тут вже король зовсім розсердився.
— Що за нісенітниця! Я бачу, що у мене в королівстві ніхто нічого не вміє робити. Доведеться йти мені самому. Інакше ми так і не отримаємо цю дурну сопілку.
І ось на наступний ранок король відправився в ліс.
Він милостиво кивнув Еспенові і запросто сів поруч з ним на травичку.
Король пригостив Еспена своїм королівським тютюном і навіть дав йому затягнутися зі своєї королівської люльки. Вони розмовляли як найкращі друзі, і ніхто б не сказав, що один з них – король, а другий – пастух.
Коли всі люб’язності були закінчені, король нарешті приступив до справи.
— Послухай, Еспен, — сказав він, пускаючи дим кільцями, — кажуть, у тебе є якась сопілка.
— Так, є, — сказав Еспен. — Вона, правда, не золота, але жоден король не відмовився б від такої сопілки.
І він витягнув її з кишені.
Сопілка, і вірно, на вигляд була непоказна.
Король довго розглядав її і для вірності навіть випробував її чарівну силу. Дмухнув у один кінець — і все зайці збіглися, дмухнув у протилежний — всі зайці розбіглися.
— Так, відмінна сопілка, — сказав король. — Я розумію, що задарма ти її не віддаш. Але я король і у всьому поступаю по-королівськи: я даю тобі за цю дудочку тисячу талярів.
— Тисяча талярів це, звичайно, не мало, але для такої дудочки і тисяча талярів ціна невелика. Ну так от що: бачите, там на лузі пасеться білий кінь?
— Звісно. Це мій королівській кінь. Якщо ти хочеш, я дам тобі його на додачу.
— Ні, залиште його собі. А я хочу ось чого: дайте мені тисячу талярів і поцілуйте цього коня, тоді сопілка буде ваша.
Король був дуже збентежений.
— Послухай, Еспен, чи не можна придумати якусь іншу умову?
— Ні, ні, на інше я не згоден, — сказав Еспен і ліниво позіхнув.
— Ну, а можна мені поцілувати коня через шовкову хустку?
— Через хустку? — Еспен задумався. — А вона королівська?
— Ну, звичайно, королівська. Вона моя, а я — король, значить і хустка королівська.
— Гаразд, на це я згоден. Цілуйте через хустку.
І ось, ви тільки уявіть собі! Король підійшов до коня, накрив їй морду своєю королівською хусткою і дзвінко поцілував коня три рази.
Після цього він відрахував Еспенові тисячу талярів, взяв сопілку, поклав її в гаманець, гаманець поклав в кишеню, а кишеню защіпив на гудзик. І не на який-небудь, а на королівський, тому що у короля навіть ґудзики королівські.
Повернувшись в замок, король покликав королеву, принцесу і фрейліну, розкрив кишеню, вийняв звідти гаманець, розкрив його — і що ж ви думаєте? — сопілки в ньому наче й не було.
Це було вже занадто!
Король так розсердився, що вирішив негайно покарати Еспена.
Королева була абсолютно згідна з королем, а це траплялося не так вже й часто.
І ось, коли ввечері Еспен привів череду до палацу, король сказав йому, що сьогодні його стратять.
Еспен дуже здивувався.
— Це несправедливо, — сказав він. — Я справно пас заячу череду, і тепер ви повинні не страчувати мене, а віддати мені за дружину свою дочку.
— Дурниці, — відповів король, — сказав страчу, значить, страчу. Я король, і моє королівське слово незмінне. Хіба ось що: якщо ти зумієш наговорити цілу бочку брехні, та так, щоб брехня через край потекла, тоді я тебе, мабуть, помилую.
— Ну, це простіше простого! — сказав Еспен. — Накажіть тільки викотити бочку.
І він став розповідати про все, що з ним сталося, як він пішов найматися в пастухи, як зустрів на дорозі стару, яка прищипила собі ніс, як він допоміг їй витягти ніс і в нагороду за це отримав чарівну сопілочку.
Всі дуже сміялися над небилицями, які розповідав Еспен.
— І ось, — продовжував Еспен, — прийшла до мене перша фрейліна королівського двору і стала просити цю сопілку. Їй так хотілося отримати цю сопілку, що вона навіть погодилася прислужувати мені і зняла з мене чоботи — спершу лівий, потім правий!
— Неправда! — закричала фрейліна.
І все придворні закричали:
— Неправда!
— Ну, може бути, спершу правий, а потім лівий! — сказав Еспен.
— Неправда! Неправда! Він все бреше! — кричала фрейліна мало не плачучи.
— Та мені і звеліли говорити неправду, — сказав Еспен. — Цілу бочку треба наповнити брехнею! Слухайте краще, що було далі. На другий день прийшла до мене принцеса. Щоб отримати чарівну сопілку, їй довелося набити і розкурити мені люльку…
— Це брехня! Як ти смієш! — закричала принцеса.
— Ну звичайно, брехня, — сказав Еспен. — Правдою бочку не наповниш, ось я і плету казна-що… А потім прийшла до мене сама королева…
— Здається, бочка вже зовсім повна, — сказала королева, з занепокоєнням дивлячись на Еспена.
— Е, ні, ще далеко не з верхом, — сказав король.
— Ну, раз не з верхом, треба ще брехати, — сказав Еспен. — Так ось, прийшла до мене сама королева. Торгувалася вона як на базарі, і все-таки довелося їй викласти триста талярів і вичистити мені куртку.
Всі придворні так і завмерли, а Еспен як ні в чому не бувало запитав:
— Ну, як там — повна вже бочка?
— Повна, зовсім повна, — поспішно сказав король.
— Ні, ні, ще не з верхом, — рішуче сказала королева.
Еспен почухав потилицю.
— Що б мені ще придумати? А, знаю!
Після всіх прийшов до мене король. А як раз в цей час на лузі пасся його білий кінь…
— Стій! Стій! — закричав король. — Хіба ти не бачиш, що брехня через край ллє!..
Довелося королю віддати принцесу за простого пастуха, та на додачу ще подарувати половину королівства, щоб жив там Еспен Лежибока як йому заманеться, а на його королівську половину і не заглядав.