Жила колись бідна-бідна вдова, і був у неї один-єдиний син, на ім’я Ларc. З останніх сил працювала мати, щоб виростити свого сина. А коли минуло Ларсу шістнадцять років, вона сказала:
– Тепер, синку, ти сам собі на хліб заробляй. Іди шукай якусь роботу, а я тебе годувати більше не можу.
І ось відправився Ларс по білому світу шукати собі заробіток.
Йшов він, йшов, і зустрівся йому на дорозі старий.
Старий запитує:
– Ти куди йдеш, хлопче?
– Іду роботу шукати. Хочу поступити до кого-небудь на службу.
– Ходи до мене!
– Гаразд, можу і до тебе. Для мене що до тебе, що до іншого – все одно.
– Ну так йдемо. Не пошкодуєш.
І Ларс пішов за старим.
Годував і напував його господар – годі й говорити. Роботи від нього ніякої не вимагав. Здається, чи не добре? Але надто вже нудно. Жодна людина до господаря не приходила. Живого голосу в будинку у нього не чути. Собаки і то не видно.
Одного разу господар зібрався кудись і каже Ларсу:
– Я їду на вісім днів. Ти один залишишся в будинку. Роби що хочеш, ходи куди хочеш, тільки не заходь в ті чотири кімнати, що на ключ замкнені. А якщо ввійдеш, сам на себе нарікай. Я повернуся і відрубаю тобі голову.
Ні, ні, Ларс ні в чому не ослухається господаря. Господар може на нього покластися…
Старий поїхав, а Ларс залишився один. Кілька днів тинявся він без діла по будинку, і таки раптом здолала його цікавість, що він узяв та відкрив одну з чотирьох замкнутих кімнат.
Увійшов, озирнувся по сторонах – кімната зовсім порожня, тільки над дверима, на полиці, лежить гілка висохлого терну.
“І чого це господар заборонив мені сюди ходити? Тут і дивитися нема на що, – подумав Ларс. – А таких прутів я собі цілий віз наламаю, якщо захочу”.
Через вісім днів господар повернувся. Не встиг порога переступити, а вже питає:
– Ти не заходив в замкнені кімнати?
– Не заходив, – відповів Ларс.
– А ось я зараз сам побачу, чи правду ти кажеш, – сказав господар і увійшов в ту саму кімнату, яку відкривав Ларс. – Ага, відразу видно, що ти тут був! Ну, тепер прощайся з життям!
Ларс плакав і запевняв, що завжди буде слухатися господаря. І господар пробачив його. Але спочатку гарненько відшмагав. Та не вік же пам’ятати погане. Господар перестав сердитися, Ларс забув про побої і вони знову зажили добрими друзями.
Минув час, і господар знову став збиратися в дорогу.
– Тепер мене не буде вдома чотирнадцять днів, – сказав він Ларсу. – Гляди ж, не заходь в ті три кімнати, що замкнені. А туди, де ти вже був, ходи, будь ласка, скільки твоїй душі завгодно.
Ларі, звичайно, пообіцяв робити все так, як велить господар.
Але і в цей раз сталося те ж, що і в минулий.
Вісім днів ходив Ларс біля та навколо замкнених дверей, а потім не витримав і відкрив замок однієї кімнати. І ця кімната була зовсім порожня, тільки на полиці, над дверима, лежав камінь і стояв глечик з водою. “Знайшов, що ховати!” – подумав Ларс. І знову замкнув кімнату.
У визначений день повернувся господар.
– Чи не ходив в замкнені кімнати? – запитав він відразу.
– Ні, не ходив, – відповів Ларс.
– Зараз я це перевірю, – сказав господар. Відкрив двері однієї кімнати та як закричить: – Ні, тепер не надійся! Прощайся з життям, прийшов тобі кінець!
Але Ларс так плакав, так плакав, що господар нарешті пом’якшав: життя подарував, а побити – побив. Живого місця на Ларсу не залишив. А коли рани його загоїлися і гнів господаря вщух, все пішло по-старому.
І ось знову зібрався господар з дому.
– Я їду на двадцять днів, – сказав він Ларсу. – Якщо ти ввійдеш в третю кімнату, не сподівайся залишитися в живих.
Сказав – і поїхав.
Чотирнадцять днів терпів Ларс, а потім не витримав і відкрив двері третьої кімнати. Тут вже зовсім нічого не зберігалося, навіть каменя. І тільки посеред кімнати в підлозі були невеликі дверцята, ніби як до льоху. Взявся Ларс за ручку і підняв ці дверцята. Заглянув в підпіл, бачить: там стоїть великий мідний казан і в ньому щось кипить. А вогню ніде немає.
“Що б в цьому казані могло бути?” – подумав Ларс і засунув в казан палець.
Вийняв палець, а він весь позолочений.
Що робити? Господар і раніше дізнавався, що Ларс ходив в замкнені кімнати, а тепер і поготів дізнається. Як Ларс не тер свій палець – і піском, і лугом, – а позолота все одно не сходила.
Тоді Ларі обв’язав палець ганчіркою і став чекати своєї долі.
Господар повернувся, подивився на зав’язаний палець Ларі і відразу все зрозумів, навіть заходити в заборонену кімнату йому не знадобилося.
Зірвав він з Ларсовой руки пов’язку – і засяяв золотий палець.
Не довго думаючи господар схопив меч, щоб відрубати голову своєму неслухняного слузі, але Ларс впав на коліна, благаючи пощадити його життя. Зрештою господар змилувався над ним і відшмагав його ременем так, що Ларі не міг ні ходити, ні лежати, ні сидіти.
Довелося господареві дістати свій чарівний ріг і цілющою маззю змастити Ларсу рубці. Рубці зажили, і все знову пішло як і раніше.
І ось в четвертий раз поїхав господар.
– Тепер я повернуся тільки через місяць, – сказав він Ларсу. – І ось тобі моє слово: не носити тобі голови, якщо ти ввійдеш в четверту кімнату. На цей раз я вже дотримаю своє слово, будь впевнений.
Три тижні Ларс навіть повз тих дверей не проходив. А потім так захотілося йому увійти в заборонену кімнату, що він махнув на все рукою і увійшов.
Що ж він там побачив?
У кутку кімнати була влаштована загородка, і там, в стійлі, стояв чорний кінь. На голову йому був надітий брудний мішок, а до хвоста прив’язаний кошик з сіном.
– Це хто ж над тобою так пожартував?! – вигукнув Ларс. Він скинув мішок на підлогу, а кошик поставив біля морди коня.
Кінь, видно, був дуже голодний. Він з’їв все сіно, що було в кошику, і тільки потім сказав:
– Спасибі тобі, юначе. Ти нагодував мене і врятував від голодної смерті. За це і я врятую тебе. Піди в кімнату, де спить господар цього будинку, і вибери собі обладунки, тільки не нові, блискучі, а ті, що покриті іржею. Візьми меч – самий іржавий, сідло – найстаріше і повертайся сюди.
Ларс все зробив, як звелів йому кінь. Правда, меч був такий важкий, що Ларс ледь дотягнув його. А підняти його навіть двома руками не міг.
– Ну, тепер роздягайся і лізь в котел, що стоїть в сусідній кімнаті, – сказав кінь.
– Так я ж весь золотом покриюся – ось як мій палець – і ворухнутися тоді не зможу, – сказав Ларс.
А кінь йому відповідає:
– Хто в цей чан крадькома залізе, того золото по рукам-ногам сковує. А хто сміливо в чан кинеться, з тим нічого поганого не буде.
Послухав Ларс коня і стрибнув в киплячий казан, з головою в нього занурився.
А вийшов з казана – і не впізнати його. На щоках рум’янець грає, волосся золотом горить. І сила в руках така, що все йому байдуже.
– Спробуй-но підняти меч, – сказав йому кінь.
Ларі взявся за меч – і навіть в руці його не відчув, ніби це був не меч, а пір’їнка.
– Тепер осідлай мене. А сам одягни обладунки, візьми гілку терну, глечик з водою, камінь та ще прихопи баранячий ріг з цілющою маззю – і вирушаймо в дорогу!
Ларс взяв все, що велів йому кінь, скочив у сідло, і кінь помчав галопом.
Вони мчали швидше вітру, швидше каменю, падаючого з гори. Але раптом чорний кінь підняв голову і сказав:
– Я чую тупіт. Озирнись, може бути, це за нами женуться. Ларс озирнувся.
– Так і є, женеться за нами якесь чудовисько.
– Це наш господар – троль. Кинь швидше гілку терну, та подалі, щоб вона мене не торкнулася, – сказав чорний кінь.
Ларс підвівся в сідлі і кинув на дорогу гілку висохлого терну.
І відразу позаду них піднялися густі колючі хащі, справжній терновий ліс.
Троль добіг до цих колючих заростей, сунувся, та так і завив від болю. Довелося йому повертатися назад за сокирою і за підмогою.
Тим часом чорний кінь з Ларсом далі поскакали. Біжить кінь щодуху і знову чує позаду себе тупіт.
– А ну, озирнися назад, подивися, що там таке?
Ларі озирнувся і говорить:
– За нами ціла юрба женеться.
– Це троль і його нелюди. Кидай в них швидше камінь, тільки мене не зачепи.
Розмахнувся Ларс що було сили і кинув камінь. І відразу виросла на тому місці височенна гора. Тролі її і зубами гризли, і кігтями кришили, а нічого зробити не змогли. Довелося їм в обхід гори бігти.
А чорний кінь з Ларсом по прямій дорозі все далі і далі скаче.
І ось знову почув чорний кінь тупіт, знову відчув, що здригнулася під ним земля.
– Глянь, хто там за нами женеться? – сказав він Ларсу.
– Так там ціле військо! – вигукнув Ларс. – Всі в обладунках, з мечами і списами!
– Ну так швидше виливай воду з глечика, та гляди, щоб ні одна крапля на мене не потрапила.
Перехилився Ларс через сідло і став виливати на дорогу воду. І як він не старався, а все-таки одна крапля впала на коня. Відразу кінь з Ларсом опинилися в глибокому озері. Розлилося воно в усі сторони, так що і берегів не видно. Ледве виплив чорний кінь на сушу.
А тролі і ступити в воду побоялися. Лягли вони біля берега і вирішили випити озеро. Пили, пили і так напилися, що всі трісли.
Ніхто, звичайно, про них не пошкодував і не пошкодує, а чорний кінь сказав:
– Ну нарешті-то ми від них позбулися!
Довго ще вони їхали, поки не побачили густий ліс, а в лісі – зелену галявину. Біля старої липи з величезним дуплом кінь зупинився і каже:
– Тепер розсідлай мене, всі свої обладунки сховай у дупло, тільки одну вуздечку залиш собі і йди у королівський замок. І перш за все зроби собі перуку з моху, щоб золоте волосся прикрити. У замку просись на якусь роботу. А якщо в чому потреба буде, приходь сюди. Стріпни вуздечкою – і я негайно з’явлюся. Замок тут недалеко, стежка тебе прямо до нього приведе.
І ось Ларс в старому одязі і в перуці відправився в королівський палац.
Спочатку він пішов на королівську кухню і став проситися на роботу у королівської кухарки. Він може носити дрова, носити воду з колодязя, – та хіба мало що потрібно ще на кухні. Але кухарка, лише побачила його, відразу прогнала геть.
– Куди ти лізеш, кошлатий, нечесаний! І ти ще уявляєш, що я пущу тебе в кухню? Іди, іди геть звідси! Тоді Ларс пішов у королівську стайню. Але конюх навіть руками замахав, коли почув, що Ларс проситься до нього на службу.
– Королівські коні на диби встануть, якщо тебе побачать! Хороший красень, нічого сказати! На голові не волосся, а ціла болотна купина! Іди, іди звідси.
Тоді Ларі пішов до королівського садівника. Той виявився поступливішим.
– Що ж, залишайся. Будеш землю копати. Для цього красивої зачіски не потрібно. А спати будеш під альтанкою. Альтанка стояла в саду на високих стовпчиках. Там, під драбинкою, яка вела в альтанку, Ларс знайшов трохи сіна і влаштував собі постіль.
Так і став він жити в королівському замку. Садівник був ним задоволений: ніхто з працівників не міг швидше Ларса скопати землю, ніхто не міг, як Ларс, принести зараз цілу бочку води. А Ларсу все було легко.
Одного тільки боявся садівник – щоб Ларса не побачили король і принцеса. Вони ніколи б потерпіли, щоб за їх садом доглядав такий нечесаний нечупара.
Так все сталося не так, як він думав. Одного разу, коли Ларс рано вранці зняв перуку і став умиватися, принцеса побачила його зі свого вікна.
Волосся його блищало, як сонце, і куди не повернеться він, всюди виблискував золотий промінь. А потім він знову надів перуку, і відразу все навколо немов потьмяніло.
Наступного ранку – ні світ ні зоря – принцеса наказала своїй служниці підкрастися потихеньку до Ларса, поки він спить, і зняти з нього цю огидну перуку.
Принцеса стояла біля вікна, а служниця тихенько пробралася до альтанки і вже простягла руку до перуки, але тут Ларс повернувся на другий бік і голосно захропів.
Служниця так і завмерла на місці. Але принцеса подала їй знак, і служниця обережно зняла перуку з голови Ларса. І відразу ніби золоте сяйво розлилося навколо. Ніколи ще ні служниця, ні принцеса не бачили такого красивого юнака.
Потім служниця так само обережно одягла Ларсу на голову його перуку і побігла до своєї пані.
За обідом принцеса сказала королю, що вона не хоче виходити ні за принца, ні за герцога, які її сватають, а вийде заміж тільки за хлопця, який працює у них в саду.
Король так розсердився, так кричав і тупотів ногами, що всім стало страшно. Але принцеса твердо стояла на своєму: або молодий садівник, або ніхто.
Тоді король наказав замкнути принцесу в її покоях і тримати її вдень і вночі під замком до тих пір, поки вона не одумається. А Ларса він наказав ув’язнити у вежі і тримати там стільки часу, скільки заманеться королю.
Так і зробили.
Король радіє, що позбувся біди, а інша біда вже в ворота до нього стукає – сусід війною на нього йде, його королівство захопити хоче. Тут вже хочеш не хочеш — мусиш воювати.
Побачив Ларс з віконця своєї вежі, що королівське військо збирається в похід, і просить тюремника:
– Піди до короля, може, дозволить король і мені з ворогом битися.
Ну і сміявся король, коли почув, що Ларс проситься на війну!
– Ворог відразу відступить, коли побачить такого воїна!.. Ну та хай йде, коли хоче.
Далі Ларсу зламаний меч, дали стару шкапу, яка на три ноги кульгала, а четверту тягнула і Ларс разом з усім королівським військом відправився на війну.
Трохи від’їхали і його шкапа загрузла в болоті. Ларс її і пришпорював, і бив, а вона ні з місця — ні туди, ні сюди. Так і пройшло повз нього все королівське військо, та кожен над ним ще й потішався!
А коли всі зникли з очей, Ларі зістрибнув зі своєю шкапи і побіг на зелену галявину, до старої липи. Дістав з дупла обладунки, надів їх, а потім вийняв з кишені вуздечку і легенько потрусив. Задзвеніла вуздечка і в ту ж хвилину перед Ларсом з’явився чорний кінь.
— Сідай на мене і нічого не бійся. Рубай ворога, роби свою справу, а я тебе не підведу.
Коли Ларс наздогнав військо, бій вже був у розпалі. Ворог з усіх боків так і насідав. А Ларс вирвався вперед, змахнув своїм чудовим мечем — і відразу здригнулися ворожі ряди. Змахнув вдруге — і побігло вороже військо.
Все далі і далі жене Ларс ворога, і кого його меч торкнеться, той мертвим падає на землю. У королівському війську тільки дивуються: хто цей сміливець, звідки взявся такий? Всі один в одного про нього питають, а його вже й слід прохолов. Увечері, коли поверталося королівське військо додому, Ларі як і раніше топтався посеред болота і підганяв свою шкапу. Знову всі над ним насміхалися.
– Дивіться, цей дурень все ще зі своєю шкапою воює!
І проїхали повз.
На другий день знову рушило королівське військо на ворога. Знову всі посміялися над Ларсом і його шкапою і залишили його борсатися в болоті.
А в розпал бою знову невідомо звідки прискакав воїн в бойових обладунках і розігнав ворожі ряди.
Увечері, коли військо поверталося додому, Ларс знову воював в болоті зі своєю шкапою. Хто повз нього не проїде, всякий для нього слівце знайде.
Один радить:
– Ти б свою конячку на собі поніс! Скоріше справа буде!
Інший запитує:
– Може, продаси свого скакуна? Я куплю!
Третій кричить:
– Підпори своїй шкапі змайструй! А знайшовся і такий веселун, що вистрілив в Ларса з лука і стрілою поранив йому ногу.
Тут вже Ларс не стерпів. Він почав так стогнати і охати, що навіть сам король розжалобився і кинув йому свою хустку – перев’язати рану. На третій день було те ж саме. Виїжджає військо з королівського замку, і Ларс з усіма на своїй шкапі. Доїхали до болота, і знову стала шкапа – і ні з місця.
– Тут він дочекається, що його жаби з’їдять! – сказав хтось.
І все дружно засміялися.
А коли військо сховалося з очей, Ларс знову побіг до старої липи, спорядився, скочив на чорного коня і поскакав до місця бою, туди, де дзвеніли мечі і свистіли стріли.
Врізався він в саму гущу бою і вбив ворожого короля.
На цьому і війна скінчилася.
А Ларс під’їхав до свого короля – і всі побачили, що нога у цього невідомого сміливця перев’язана королівським хусткою. Тут вже всякий здогадався, що рятівником королівства був не хто інший, як підручний садівника.
– Так чого ж ти прикидався бездомним бідняком, коли насправді ти знатний юнак? Якого ти роду-племені? Де твоє королівство? – запитав король.
– Немає в мене ніякого королівства, і ніким я не прикидався. Я і справді бідняк, син бідної вдови, – сказав Ларі.
– Шкода, звичайно, та що поробиш! – сказав король. – Але хто б ти не був, а все-таки врятував моє королівство.
І король відразу на повний голос оголосив, що віддає Ларсу в дружини свою дочку та й корону на додачу. Нехай тепер він править королівством!
Всім пораненим Ларс змастив рани цілющою маззю, яку прихопив у троля, і з веселими піснями військо повернулося додому. Коли принцеса побачила, що попереду війська їде Ларс, вона від радості стала стрибати на одній нозі.
– Ось мій наречений! Я ж казала, що кращого немає нікого на світі.
На другий день вирішили зіграти весілля.
Вранці молодий король пішов до стайні провідати чорного коня, подивитися, чи добре його нагодували і напоїли. Кінь стояв сумний, понурий.
– Я допоміг тобі стати щасливим, допоможи тепер і ти мені, – сказав він Ларсу.
– Так я для тебе все, що хочеш, зроблю, – сказав Ларс.
– Тоді візьми меч і відрубай мені голову. Ну що за життя у коня! Не хочу я більше так жити.
– Що ти, що ти! – вигукнув Ларс. – Ні за що я не погоджуся тебе вбити! І що це ти надумав! Хіба я тебе ображу коли-небудь! У тебе все буде, чого тільки ти не попросиш.
Але чорний кінь нічого не хоче слухати.
– Якщо ти не відрубаєш мені голову, – сказав він, – тоді я тебе вб’ю.
Довелося молодому королю погодитися.
Підняв він меч над головою чорного коня, а сам заплющив очі, щоб не бачити, як помре його вірний товариш.
Відкрив очі – що за диво? На тому місці, де був кінь, стояв тепер прекрасний юнак.
– Хто ти такий? Звідки ти взявся? – запитав Ларі.
– Хіба ти мене не впізнаєш? – сказав юнак. – Чи не впізнаєш свого чорного коня? Та я не завжди був конем. Моє королівство захопив той король, якого ти вчора вбив. Він продав мене тролю, а той зачарував мене. Ти зняв з мене його закляття і врятував моє королівство. Тепер ми з тобою будемо жити добрими сусідами і вже ніколи не будемо один з одним воювати.
Так воно і було. Обидва молодих короля прожили багато років, обидва постаріли, але все життя між ними був мир і дружба. Часто вони їздили один до одного в гості і ніколи не ходили один на одного війною.