Бігли якось удвох лис і цап, дуже голодні. А тут чоловік їде возом, везе мішки з морквою. На повороті віз підскочив, один мішок і впав на землю. Чоловік цього не помітив і поїхав далі.
— Це моя морква,— сказав лис, підбігши до мішка.
— Відійди! — заявив цап.— Морква моя, бо це їжа саме для кіз.
Лис вишкірив зуби на цапа, а цап наставив роги на лиса, і так вони довгенько стояли один проти одного. Нарешті лис і каже:
— Так ми ще довго тут будемо стовбичити і сваритися, а пуття з того не буде.
Краще позмагаймось! Он, бачиш, стоїть закопаний стовп. Хто його перекине, того й морква буде.
— Гаразд! — зрадів цап.— Це мені раз плюнути.
Розігнався та в стовп головою лусь! А стовп і далі стоїть собі.
Разів чотири бив іще цап у нього рогами з розгону, аж поки в нього роги
тріснули. А стовпові хоч би що, стоїть, як і доти.
Настала черга лисові силу показати. Почав він рити землю навколо стовпа, підкопувати його. Рив, рив, аж геть увесь зіпрів, поки нарешті до кінця добрався. Стовп і впав. Та був він такий важкий, що коли, падаючи, вдарив лиса по задній нозі, то й зламав її.
Лежить стовп на землі, а цап каже лисові:
— Забирай моркву! Мені вже нічого не треба, так голова болить. А лис у
відповідь:
— Де там! Я тепер до неї й підійти не можу.
Однак полежавши та відхекавшись, лис усе-таки звівся на три ноги й пострибав до мішка.
Але поки вони отак змагалися, чоловік той побачив, що на возі мішка не вистачає, завернув коней і поїхав назад. Побачив свій мішок і забрав його перед самісіньким носом у лиса.