На півночі Англії жив собі можновладний барон. Він знався на різних чарах і вмів ворожити та передбачати, що кому на віку судилося. От народився у нього син. Росте, підростає. Ось йому вже й чотири роки минуло. І вирішив барон дізнатися, яка ж доля чекає на хлопця. Була у нього така книга, і в ній записано все, що має відбутися, на багато років уперед. Розгорнув він її і вичитав: син має одружитися з бідною дівчиною. Дівчина та тільки-но народилася в місті Йорку, в будинку, котрий стоїть на тому місці, куди опівдні падає тінь від шпиля собору. Батько дівчинки вбогий і має, крім неї, ще п’ятьох дітей.
Прочитавши це, барон дуже розсердився і велів сідлати коня, аби поїхати до Йорка. Віднайшов той будинок, бачить – на порозі сидить сумний такий чоловік, журиться..
Скочив барон з коня, підходить до нього:
– Чого це ти зажурився, чоловіче?
– Як же мені не журитися, – бідкається той, – маю п’ятеро дітей, а оце шоста дівчинка народилася. Живемо в злиднях – ні в казанку ні в мішку. Як я їх усіх прогодую?
– Не горюй, чоловіче, – каже барон. – Твоїй біді можна зарадити. І я допоможу тобі. Віддай мені немовля. Я подбаю про нього, а тобі полегкість буде.
Зрадів чоловік, не знає, як і дякувати. Виніс дитину, віддав баронові. Той скочив на коня і поїхав. Доїхав до річки, кинув малятко у воду, а сам додому подався.
Але дівчинка не втопилася. На воді її пелюшки втримали. І попливла вона, аж доки її на берег не винесло якраз навпроти будиночка рибалки.
Вийшов уранці рибалка на берег, бачить бідне дитятко кричить, мокре все. Пожалів його і додому забрав: хай росте мені за дочку. Виховував її і дбав про неї, як про рідну. І виросла вона такою вродливою, що й очей не відведеш.
Якось барон з друзями полював у тих місцях. Під’їхали вони до рибалчиної хати, попросили напитися. Дівчина винесла їм води. Побачили вони її вроду, здивувалися.
Один із мисливців і каже баронові:
– Ти ж умієш угадувати долю. Скажи, кому дістанеться оця красуня. За кого заміж вийде?
А барон на те:
– Що тут угадувати – якомусь селюкові. Але я можу сказати точніше. Для цього треба знати її день народження. Дівчино, скажи мені, коли ти народилася?
– Не знаю, вельможний пане, – відповідає дівчина. – П’ятнадцять років тому знайшов мене ось тут на березі немовлятком мій названий батько.
Барон одразу здогадався, хто та дівчина. Після полювання вертається він до будиночка рибалки, заходить у світлицю й каже дівчині:
– Ти мені сподобалась. Хочу тобі допомогти. Ось я написав листа до свого брата. Живе він у місті Скарборо. Ти піди до нього, він візьме тебе на службу і гарно плататиме. Чого тобі сидіти в цій глушині?
Погодилася дівчина. Взяла баронового листа, в якому було написано:
“Любий брате! Дівчину, що принесе цього листа, негайно скарай на смерть. Твій брат Гамфрі”.
Поклала вона його до кишені та й вирушила в Скарборо. Дорогою довелося заночувати їй у корчмі. Тієї ночі до корчми налетіли розбійники. Вони пограбували всіх подорожніх. А в дівчини нічого не було, тільки лист. Прочитали вони його і обурились: яка підлість! І тоді ватажок розбійників написав нового листа:
“Любий брате! Дівчину, котра принесе тобі цього листа, прийми, як найдорожчу гостю, і негайно віддай заміж за мого сина. Твій брат Гамфрі”.
Дав він цього листа дівчині й звелів іти в Скарборо. От прийшла вона до баронового брата. Вручила йому листа. А в цей час саме гостював у нього баронів син. Брат одразу ж звелів справити весілля. Хлопець і дівчина одружились того ж таки дня.
Незабаром приїжджає туди і сам барон. Брат йому каже:
– Брате, я зробив усе, як ти велів, – одружив молодих.
Барон мало не луснув зі злості. Адже він так старався цьому завадити, а вийшло все навпаки. Та не змирився він з тим, що сталося.
Надвечір запрошує свою невістку:
– Ходімо прогуляємось. От привів він її до скелі над морем і хотів штовхнути з неї. Стала дівчина проситися:
– Не губіть мене, вельможний пане, я ж нікому нічого лихого не заподіяла. Відпустіть мене і я піду світ за очі й ніколи не побачу ні вас, ні вашого сина.
Тоді барон зняв свій золотий перстень і, кинувши його в море, мовив:
– Без цього персня мені на очі не з’являйся. І відпустив бідолашну.
Довго блукала дівчина, аж доки не дісталася великого старого замку. Запитала у слуг, чи немає їй якоїсь роботи. Ті відвели її до кухаря, і він узяв дівчину собі за помічницю.
Якось, готуючи обід, поглянула вона у вікно, бачить – гості під’їжджають до замку. Придивляється, а то барон зі своїм сином, а її чоловіком. Що робити? Ну, думає, на кухню вони не заходитимуть і мене не побачать. Ось заносять до кухні велику рибину і кажуть: господар звелів приготувати її на обід. А пам’ятаєте, дівчина виросла в оселі рибалки і добре навчилася готувати рибу. Почала вона ту рибу чистити та розчиняти. Дивиться – щось усередині блищить. І що ж, ви думаєте, то було? Баронів перстень. Той самий, якого він кинув зі скелі у море. Зраділа дівчина такій знахідці. На радощах дуже смачно приготувала рибу.
Понесли слуги рибу гостям. Ті їдять, не нахваляться. Розпитують у господаря, хто той кухар, що так смачно готує?
Господар до слуг:
– А погукайте-но того, хто засмажив цю рибу. Кличуть вони дівчину. А та прибралася ошатно, баронів перстень на палець наділа і заходить до залу.
Побачили її гості, друзі барона, і здивувалися. А барон розгнівався, кричить:
– Як ти насмілилась з’являтися мені на очі? Чи ти забула, що я тобі наказував? Прощайся з життям.
Дівчина підійшла до барона і поклала на стіл свою руку. А на руці його золотий перстень виблискує.
І барон зрозумів: кому що судилося на віку, того не оминеш. Посадив він дівчину поруч і оголосив:
– Це невістка моя, а синові моєму – дружина. Того дня вони повернулися до свого замку. І стали жити-поживати, щастя-долі заживати.