У давні-прадавні часи був, кажуть, один чоловік на ім’я Нарий, кишеня якого хоч і була неглибока, але вміщала, кажуть, цілий мішок проса.
В один з днів Нарий відправився в дорогу. Йде він, йде і, нарешті став, кажуть, на блискучий гладкий лід. Як ступив він на лід, послизнувся і впав. Як гепнувся – тут його просо і розсипалося. Розлютившись, швидко схопився він на ноги і сказав, кажуть, льоду:
– Лід, лід чому ти такий сильний?
– Якби я був сильний, – каже лід, – мене сонце не могло б розтопити.
Тепер вже Нарий звернувся до сонця:
– Сонце, сонце чому ти сильне?
– Якби я було сильне, мене б не закривала хмара, – відповідає сонце.
– Хмара, хмара чому ти така сильна? – запитує Нарий.
– Якби я була сильна, мене б не з’їдав дощ.
– Дощ, дощ чому ти такий сильний?
– Якби я був сильним, мене б не вбирала земля.
– Земля, земля, чому ти така сильна?
– Якби я була сильна, мене б не пробивала трава.
– Трава, трава, чому ти така сильна?
– Якби я була сильною, то мене би корова не щипала.
– Корова, корова, чому ти така сильна?
– Якби я була сильною, то мене б не різав би ніж.
Тепер вже Нарий запитує у ножа:
– Ніж, ніж, чому ти такий сильний?
– Якби я був сильним, то мене б не розплавив вогонь.
– Вогонь, вогонь чому ти такий сильний?
– Якби я був сильним, то мене б вода не гасила.
– Вода, вода чому ти така сильна?
– Якби я була сильною, то людина мене не здолала би, а вона мене приборкує, змушує крутити млин.
Після цього Нарий, переконавшись в тому, що сильніше людини нікого немає, продовжив свій шлях. Тут і казці кінець.