Одного разу маленький Гаральд сидів на березі океану і дивився вдалину. Перед тим він прочитав опис дивовижних південних країн, в яких виноград широко розкидає своє листя, апельсинові і лимонні дерева переливаються під променями сонця, гори покриті квітами, а небо темно-блакитного кольору.
— Ах, якби ж я міг помилуватися цими дивовижними країнами, — прошепотів Гаральд.
Раптом він побачив, що по хвилях океану рухається щось біле, наближаючись до берега і незабаром розрізнив великого лебедя. Він підплив і вийшов на берег біля хлопчика.
— По очах твоїх бачу, чого ти хочеш, сказав лебідь. — Ти хочеш знати, звідки я приплив.
— Так. Я сумую за чудовими країнами, які лежать там, на півдні, — вигукнув Гаральд і попросив лебедя забрати його в ці чудові місця.
— Я не туди тримаю шлях, — відповів лебідь, — але якщо хочеш, сідай мені на спину, я покажу тобі рай, за яким я часто сумував в миртових гаях та пальмових лісах.
— Так, я хотів би подивитися на нього.
— Ну, тоді полетіли.
Ледве встиг Гаральд сісти на спину лебедя, як великий птах злетів.
— Обніми мою шию обома руками і гарненько дивись навколо, я лечу низько, ти можеш роздивитися все під час нашої подорожі.
Гаральд побачив великі рівнини, вкриті полями з пшеницею, що колосилася, ліси з густим буками, чудові замки, оточені парками, повними квітів. Всюди піднімалися гострі дахи церков. То тут, то там на рівнині виднілися сади і городи. Картина швидко змінилася.
Почалися гори. Лебедю довелося піднятися вище. Біля підніжжя скель шуміли темні соснові ліси. В глибині долин звивалися сріблясті струмки, які місцями розширювалися в маленькі озера, оточені березами з блідим листям.
— Що це за рівнина? Вона блищить, точно срібна,— запитав Гаральд.
— Це долина озер,— відповів лебідь.
У той час, коли вони мчали над водою, Гаральд чув величний шум хвиль, що омивали острів, покритий дубами. Він бачив знову величезні ліси, чудові поля. Нарешті, лебідь зупинився на березі озера, покритого безліччю дрібних острівців.
— Ми тут переночуємо,— сказав птах. — Але чому у тебе на очах сльози?
— Я плачу від радості, — сказав Гаральд. — Мене захоплює краса всього, що я бачив сьогодні. Я ніколи навіть не мріяв побачити такі чудові місця.
— Завтра зранку ти побачиш мій рай.
Вони відпочили на ліжку з моху, і вночі Гаральду снилося, що він блукає в країні троянд і апельсинів, але, так само як лебідь, сумує за озерами, оточеними березами. Прокинувся він, коли сонце стояло високо. Подорож продовжилася.
— Що це за дивне місце? — запитав Гаральд, вказуючи на високі чорні гори, між якими виднілися зяючі прірви.
— Це вже справа рук людських. Ось уже багато століть людина бере звідси, з глибини землі тверде залізо і виковує з нього плуги, щоб обробляти землю, виробляти зброю, щоб захищати свою батьківщину.
З цього, місця гори зробилися ще вищими, а ліси ще густішими. Великі річки шуміли в глибоких долинах, дикі водоспади стрибали зі скелі на скелю, і раптом на темно-синьому обрії засвітилося щось біле, схоже на небо.
— Що це? Чи не зграя лебедів? — запитав Гаральд.
— Ні, ні, це покриті снігом вершини високих гір.
Гаральд все дивився і дивився, і його серце билося від ніжності до цього раю. Він поцілував і приголубив лебедя, який приніс його в цю чудову країну. Час швидко минав і Гаральд зауважив, що вони подорожують вже дуже довго.
— Чи скоро настане ніч? — запитав він.
— Так ніч вже настала.
— Як це можливо? Адже світить сонце.
— У моєму раю літні ночі світлі.
Нарешті, лебідь опустився на берег гірського озера. Гаральд сів біля свого друга і сказав:
— Я хотів би знати, як називається ця дивовижна країна, яку ти мені показав.
— Це твоя батьківщина, моя дитино, це твоя Швеція. Я теж народився тут і тому її долини і гори мені подобаються більше, ніж багаті країни півдня. Тепер ти бачив всю її красу і повинен полюбити її.
— О, так, звичано! — скрикнув Гаральд.
Він хотів притиснути до серця все, що оточувало його, він рвав квіти, цілував їх і почав швидко бігати, щасливий тим, що навчився любити батьківщину.