В одному багатоповерховому будинку на околиці великого міста жив собі хлопчик Матвійко. У будинку було аж чотирнадцять поверхів, але Матвійко наразі ще не вмів рахувати аж до чотирнадцяти, тому зупинявся на десятому, до десяти рахувати він умів. І добре знав, що сам він живе на третьому поверсі. А крім того знав, що сусіди з першого, дідусь і бабуся, тримають на балконі півня і курку, а сусіди з четвертого, теж дідусь і бабуся, постійно зачиняють удень у порожній квартирі свою стареньку білу собачку, яка годинами жалібно виє. Півень із першого поверху щоранку голосно піяв і будив сусідів, і ті часто обурювалися дивною звичкою тримати курей на балконі багатоповерхового будинку, але зробити нічого не могли. Дідусь і бабуся з першого поверху були глухуваті, і коли до них приходили сваритися, вони просто мовчки ставали у дверях — попереду бабуся в брудному фартуху, а за нею дідусь — і слухали, що їм кажуть, а потім так само мовчки бабуся зачиняла двері, і ніхто не міг би з певністю сказати, почули вони бодай щось чи ні. Дідусь і бабуся з четвертого поверху теж були глухуваті, й марно було ходити до них сваритися, коли зі стелі в кухні капала вода. Двері переважно відчиняв дідусь і лише знизував плечима, показуючи на дружину. Це означало, що вона саме розморожує холодильник, тобто вимикає струм і чекає, поки розтане увесь намерзлий за кілька місяців лід. При цьому вода чомусь постійно просочувалася крізь стелю.
Батьки довго думали, як назвати Матвійка, коли він тільки – но народився, і чомусь вирішили назвати саме так. І йому це було прикро — ім’я зовсім не подобалося хлопчикові. Він значно охочіше називався б як завгодно інакше, навіть Остапчиком чи Данилом, лише б не оце Матвійко, яке нагадувало розмазану по тарілці холодну дитсадочкову манку, яку ти мусиш з’їсти, бо вихователька не дозволить устати з-за столу.
Щоправда, в садочку Матвійка рідко примушували доїдати манку. По-перше, він і так переважно з’їдав усе швидко й з апетитом, а по-друге, батьки віддали його у садочок, де дітей нічого не примушували доїдати, не будили з обіднього сну і дозволяли чимало такого, чого не дозволяють в інших садочках. Крім того, з ними займалися танцями, англійською мовою і дизайном, ба навіть ставили оцінки, щоправда, лише з танців. У Матвійка завжди було 12, цю цифру йому вихователька писала на долоні кульковою ручкою, і Матвійко запам’ятав, що 12 більше за 10, хоча постійно забував, яка цифра стоїть між ними. Пам’ятав він, і як буде 12 англійською — «твелв». Лише влітку, коли виховательки йшли у відпустку, англійська, дизайн і танці, або як казала їхня вихователька «музичне», припинялися — дітей у садочку було тоді мало, і Матвійко потрапляв до збірної групи, з якою щодня займалася якась інша вихователька. Улітку в садочку було нудно, і Матвійко чекав, коли ж настане осінь, і вони знову щоранку сідатимуть у коло, кожен на своїй подушці, й співатимуть пісеньки та розповідатимуть віршики.
Матвійко був єдиним хлопчиком поміж двох старших і двох молодших сестричок, одна з яких — його рідна, а з іншими він зустрічався лише у котроїсь із бабусь. Сестричок звали Устя, Христя, Настуся і Мар’яна. Його рідна сестричка Устя була ще зовсім маленька, їй виповнилося лише кілька місяців, — але відтоді, як вона з’явилася, Матвійко ще з більшою охотою ішов щодня з дому до дитсадочка. Сестричка ще нічого не розуміла, не вміла говорити й бавитися, але постійно вимагала до себе уваги дорослих і голосно плакала, коли їй щось не подобалося.
Раніше Матвійко заздрив Христі, яка завжди мала товариство молодшої від себе лише на рік Настусі, але тепер усе частіше заздрив Мар’яні, у якої не було ні братів, ні сестер, ні пов’язаних із ними проблем. Але батьки й бабусі запевняли, що сестричка дуже швидко виросте, і вони зможуть разом бавитися. Тож Матвійко щодня, як тільки прокидався, біг перевіряти, чи Устя ще не виросла. Але росла вона повільно, можна навіть сказати — майже непомітно.
Мар’яні, як і Матвійкові, нещодавно виповнилося чотири роки, і вони навіть разом святкували свої дні народження у бабусі Олени. Бабуся спекла обом по велетенському торту і на кожен поставила чотири свічечки. Матвійко задмухував свої свічки аж чотири рази, щоразу примушуючи дорослих знову запалити їх і згасити світло. Але самого торта він так і не скуштував, зайнятий іграми з сестрами і розгляданням подарунків.
Найбільше з усього подарованого йому сподобалася велика м’яка іграшка — смугаста свинка, в якої одне вухо було жовтим, а друге зеленим, і в такі ж кольорові смужечки був її комбінезон. Матвійко одразу ж назвав свиню Параскою і вирішив, що відтепер завжди кластиме її біля своєї подушки ввечері перед сном. Він не наважився нікому сказати про те, що Параска сподобалася йому набагато більше за всі інші подарунки. Більше за великий червоний екскаватор із дистанційним пультом, який їздив не лише вперед-назад, а й повертав у різні боки, — про такий він давно мріяв. Більше за абетку, яка казала: «Привіт, будемо вивчати алфавіт!», коли її вмикали, і «На все добре!», коли вимикали, а ще вміла співати гарні пісеньки. Абетка хвалила Матвійка, коли він правильно відповідав на її запитання, або обнадійливо казала: «Спробуй ще!», коли він помилявся. Такої абетки не було ні в кого з його друзів у садочку, і він із гордістю розповідав там про неї. Але все одно найбільше з усіх подарунків йому сподобалася свинка Параска. Чомусь Матвійко одразу збагнув, що вона не була звичайною м’якою іграшкою. І тієї ж ночі йому наснився
Перший сон із Параскою
— Тримайся міцно і нічому не дивуйся, — сказала йому Параска, щойно він заснув і одночасно ніби прокинувся, але вже зовсім в іншому місці.
Довкола нього були не стіни дитячої кімнати, а дахи будинків, і вони з Параскою стояли на одному з них. Точніше, стояла Параска, а він сидів верхи на свинці й міцно тримався руками за її барвисті вуха. Далеко вгорі яскраво сяяли зорі, а знизу чулося сюрчання цвіркунів. Матвійко й не уявляв собі, що цвіркунів чути аж так високо… Бо ж далеко внизу, поміж жовтими плямами ліхтарів, можна було хіба ледь роздивитися верхівки дерев.
— Полетіли, — сказала Параска, і вони знялися в повітря, різко набираючи висоту й швидкість. Верхівки дерев і дахи будинків закрутилися, ніби у велетенському міксері, і Матвійко відчув себе так, немов упав до миски з тістом на налисники. Він полюбляв допомагати мамі, коли вона готувала тісто за допомогою міксера чи кухонного комбайна. Мама клала до миски по черзі яйця, цукор, борошно і ще якісь порошки, а Матвійко тримав міксер і вмикав та вимикав його, коли було потрібно, з цікавістю спостерігаючи за тим, як швидко крутиться суміш у мисці, а потім апетитно пахне і шкварчить на пательні.
За кілька хвилин вони приземлилися на іншому даху, просто перед ними були широко розчинені двері, з яких пробивалося тьмяне світло.
— Ходімо до середини, — сказала Параска.
Матвійко відпустив її вуха, зліз додолу і пішов. Як не дивно, йому чомусь зовсім не було страшно — ні коли вони летіли, ні тепер, коли він опинився серед ночі у незнайомому місці.
Його зустріла дівчинка у білій сукні з синім волоссям. Вона була дуже схожа на Мальвіну з казки про Буратіно, яку нещодавно читала Матвійкові мама.
— Як тебе звати? — запитала вона. — Дем’ян, — не роздумуючи, збрехав Матвійко, а Параска зробила вигляд, ніби все гаразд.
— Що ж, Дем’яне, — усміхнулася дівчинка, — вітаю тебе у нашому товаристві. Розважайся, знайомся, почувай себе як удома. Мене звати Лілея, хоча дехто і вважає, що я схожа на Мальвіну з казки про Буратіно. Вітаю і тебе, Софіє, — звернулася Лілея до Параски.
— Тут як хто хоче, так себе й називає. Адже не кожному подобається, як його назвали в дитинстві, — дехто волів би сам обрати собі ім’я. Тут це можна, — прошепотіла Параска на вухо Матвійкові, і він відчув себе трохи незручно, адже це він назвав Параску саме так, а виявляється, вона хотіла б бути Софією.
— Вибач, я не знав, що тобі не сподобається, — прошепотів він їй на вухо. — Не страшно, мені часом навіть приємно, але для різноманітності хочеться мати кілька імен, — заспокоїла його Параска-Софія. Вони зайшли досередини, і Матвійко, тобто тепер уже Дем’ян, побачив велику кімнату, де на підлозі всюди були розкидані іграшки, а посередині виявився стіл, заставлений найсмачнішими у світі речами — цукерками, чіпсами, сухариками, шоколадом, барвистими жуйками, невеличкими пляшками з кольоровими солодкими напоями, поряд із якими лежали соломинки. Щойно хтось підходив до столу і обирав собі напій, як соломинки миттю самі застромлювалися до пляшки — і можна було пити. У Матвійка заблищали очі від радості, адже батьки дуже неохоче купували йому чіпси й солодощі, не кажучи вже про солодкі газовані напої, бо від цього всього у дітей псуються зуби, зникає 16 апетит, і взагалі — такі речі спершу треба заслужити зразковою поведінкою, а це нудно.
— Здоров! — привітався з ним іграшковий буксирник, дуже схожий на Сирника з улюбленого Дем’янового мультика «Тачки», і не чекаючи на відповідь, простягнув свою пачку з чіпсами. — Хочеш?
— Як тебе звати? — поцікавився Матвійко, який уже втямив, що тут усі змінюють собі імена
— Пряник, — відповів йому Сирник, і Матвійкові стало смішно. Адже кожен, хто хоч раз бачив мультик «Тачки», ніколи ні з ким не сплутає Сирника і не повірить, що він — Пряник. Але традиція є традиція, і якщо всі змінюють імена, треба робити вигляд, ніби віриш.
— А я — Дем’ян, — представився Матвійко, дістаючи з пачки ще одну чіпсину.
— Знаю, — підморгнув Пряник-Сирник, ніби хотів сказати, що знає справжнє ім’я нового знайомого. Хоча якщо добре подумати, то чому ім’я, яким назвали тебе батьки, мало би вважатися більш справжнім за те, яке ти свідомо обрав собі сам. Тим паче, якщо перше тобі не дуже подобається. Ця думка заспокоїла Матвійка, і він уже не почувався незручно, коли нові друзі називали його несправжнім іменем.
— Поїхали знайомитись, — запропонував Сирник, але побачивши несміливий погляд Матвійка у бік столу зі смаколиками, додав. — Але спершу поїж, я підожду.
І Матвійко, щасливий від такого цілковитого взаєморозуміння з новимдругом, підстрибом помчав до столу й застиг у нерішучості. Що ж саме йому обрати серед усього цього різноманіття — чіпси, сухарики зі спеціями, кольорові жуйки чи кока-колу в маленьких пляшечках. Урешті його розгублений погляд неправильно зрозуміли соломинки, й одразу десяток їх ускочило до різних пляшечок із напоями, кожен із яких Матвійкові кортіло скуштувати вже і негайно.
— Усе зрозуміло, — зітхнув за його спиною Сирник. — Батьки дозволяють лише здорову й поживну їжу, тому хочеться чогось дуже нездорового і смачного.
— Звідки ти знаєш? — здивувався Матвійко, бо насправді так усе й було. Батьки категорично відмовлялися купувати кока-колу та інші напої з барвистими і спокусливими етикетками, пропонуючи замість них негазовану воду і яблучний сік, найчастіше розведений негазованою водою, щоб не був таким солодким. Мало того — не купували ні чіпсів, ні цукерок, ні жуйок і не дозволяли купувати омріяні ласощі бабусям. І хоча бабусь часом вдавалося переконати зламати заборону, але вкрай рідко.
— Не тобі одному таке, — коротко відповів Сирник і акуратно розмістив у своїй кабіні кілька обраних Матвійком напоїв так, щоб вони не порозливалися. — Ось-о, маєш. А тепер гайда!
— Дякую, — сказав хлопчик.
— Та що вже там, — знітився Сирник. Матвійко став на спеціальну дощечку з коліщатками, причіплену до Сирникового кузова, і вони під’їхали до двох хлопців на іграшкових дерев’яних кониках. Хлопці змагалися, хто краще стріляє з лука. Матвійко одразу впізнав Льолека і Болека, але зовсім не здивувався, коли вони назвалися Іваном та Степаном.
— Хоча можеш називати нас Льолеком і Болеком, нам вшистко єдно, — сказав Льолек, а Болек тут же його виправив:
— Тобто все єдно, не забувай, ми не вдома. Обидва говорили з помітним акцентом, наприклад, казали «називати» замість «називати», — але все, що вони говорили, було цілком зрозуміло.
— То що, підем шугать тракторів? — запропонував Сирник. Матвійко дуже добре пам’ятав сцену з мультфільму, де Сирник із Блискавкою МакКвіном підкрадаються до сонних тракторів і лякають їх, а ті один за одним кумедно перевертаються догори дриґом, а потім тікають від страшного охоронця Валєри.
— Но нє, — скривився Болек. — Учорай ходили. Може, ліпше в хованки?
— Добре, тоді ти — лова, — життєрадісно погодився Сирник.
— Ми разом — лова, — сказав Льолек. — Ховайтеся. І Матвійко та Сирник розбіглися в різні боки, шукаючи доброго сховку. Хлопець поліз під стіл, попередньо схопивши з нього пачку з чіпсами, аби трохи перепочити й поїсти. Навіть якщо його знайдуть одразу, у нього буде кілька хвилин. Але Льолек і Болек навіть не збиралися нікого шукати, вони продовжували цілити з лука, як і перед тим. Матвійко поспостерігав за ними кілька хвилин, зрозумів, що небезпека йому не загрожує, і з насолодою зашарудів чіпсами. Але не встиг він з’їсти й кількох жмень, як побачив просто перед собою палець Льолека:
— Вилізай, ми тебе бачили, просто думали, ти краще сховаєшся. Тепер ти — квачик.
— Я не квачик, я — Петрик П’яточкин, — пожартував Матвійко фразою з улюбленого мультика. Але на його жарт ніхто не відреагував. Мабуть, подумали, що він знову вирішив змінити собі ім’я.
За кілька хвилин Матвійко розплющив очі й пішов шукати нових друзів. Але перед тим здивовано озирнувся, бо все довкола неабияк змінилося. Кудись зник стіл із частуванням, поменшало іграшок, зате просто перед ним був вхід до якогось темного тунелю. «Мабуть, вони сховалися десь там», — подумав Матвійко і зайшов досередини. Було дуже темно, і він змушений був зупинитися й зачекати, поки очі звикнуть до темряви. Але навіть після тривалої паузи видніше йому не стало. Хлопець озирнувся, намагаючись зорієнтуватися, як далеко відійшов від входу, але за ним виявилася лише така ж непроглядна пітьма, як і попереду, — нізвідки не пробивалося навіть найтоншого промінчика світла. Він почувався досить дивно, бо чомусь зовсім не боявся темряви, хоча вдома відмовлявся заходити навіть до тьмяно освітленої кімнати, не кажучи вже про зовсім темну. А ввечері примушував маму або тата сидіти біля свого ліжечка, поки не засне. Теж від страху перед темрявою. Ще донедавна він узагалі відмовлявся спати у власній кімнаті й прилаштовувався на татове або мамине місце на великому двоспальному ліжку. Але відтоді, як з’явилася сестричка, з батьками спала вона, а йому, як старшому, довелося поступитися.
Навпомацки, тримаючись ближче до стіни, Матвійко рушив уперед. Можливо, безпечніше було повернутись, але він не хотів, щоби Сирник, Льолек і Болек вважали його боягузом. Раптом звідкись із темряви почувся бадьорий дитячий голос, який дзвінко продекламував:
Фокус-покус-раз-два-три!
Порахуй, тоді відкрий!
Не встиг Матвійко отямитись, як голос продовжив:
— Скільки буде два плюс один? — Три, — не замислюючись відповів Матвійко, адже в садочку вони вже вчилися рахувати.
— Мо-ло-дець! — похвалив його голос, і десь недалеко перед ним у темряві тихенько заскрипіли невидимі двері. Матвійко так само навпомацки пробрався вперед. За дверима на нього вже чекав радісний Сирник із ліхтариком, чіпсами і напоями, що так і залишилися у нього в кабіні. Друзі радісно обнялися, ніби після довгої розлуки, доїли чіпси, випили по пляшечці зі своїх запасів і рушили далі. Тепер уже Матвійко міг не пробиратися навпомацки, а примоститися на спеціальній дощечці позаду Сирника і присвічував тому ліхтариком. Щоправда, світло було занадто слабким, і Сирник постійно гримався то об одну стіну лабіринту, то об іншу. Але він не переймався цим і весело їхав далі. Аж ось світло ліхтарика зовсім згасло, і вони зупинилися.
— Батарейка, мабуть, — припустив Сирник. Але відповісти Матвійкові не дав усе той же бадьорий голос, який знову дзвінко продекламував:
Фокус-покус-раз-два-три!
Відгадай, тоді відкрий!
— А, то ми прийшли, — втішився Сирник. А голос продовжив: — Як англійською буде «пес»?
— Зе доґ, — швидко промовив Матвійко, бо ж англійську вони у дитсадочку також вчили.
— Молодець, — хором промовили голос і Сирник. Двері відчинилися, і за ними стояли усміхнені Льолек і Болек. Але Матвійко не встиг підійти і обнятися з друзями, бо його сон раптом перервала несподівана пригода.
Сон і дійсність без Параски
Спершу він навіть не зрозумів, чого прокинувся. Довкола було темно, але тепер уже йому стало страшно від цього — зовсім не так, як уві сні.
— Тату, — покликав Матвійко, спросоння намад цуючи мокру пляму під спиною. Коли прокидався, він частіше кликав тата, ніж маму, хоча добудитися їх обох було доволі складно.
Тату! — вже голосніше крикнув він. І про всяк випадок ще раз. — Татомамо!
Двері відчинилися, в коридорі загорілося світло, до кімнати увійшов батько.
— Що трапилося? — запитав він.
— Я обпісявся, — зізнався Матвійко, і в голосі його забринів плач, але не так від сорому, як від жалю до себе за те, що перервався такий цікавий сон.
Тато зітхнув і взявся міняти постіль, перед тим діставши з шафи суху піжаму для Матвійка. Переважно в такі моменти Матвійко скиглив, щоб йому допомогли, бо дуже вже не хотілося спросоння переодягатися самому, а особливо неприємно було стягувати з себе мокрі речі. Але тепер він раптом відчув себе якось більш дорослим, навіть пригадав, як йому було щойно зовсім не страшно в темному коридорі і як швидко та правильно він відповів на всі питання, коли був квачиком, — тож вирішив не скиглити і переодягнутися самостійно. Коли мокрі речі були на підлозі, а сухі на Матвійкові, тато саме закінчив міняти постіль, поцілував Матвійка на добраніч, забрав мокре і вийшов з кімнати. Намагаючись не думати про те, що зараз знову згасне світло, Матвійко мовчки зціпив зуби й заплющив очі. Рукою помацав праворуч біля себе, куди він звечора клав Параску, але там, як і з лівого боку, було порожньо. «Мабуть, Параска ще не повернулася», — подумав Матвійко і знову заснув. Але цього разу йому вже нічого не снилося.
Уранці він прокинувся від плачу сестрички, вона завжди починала плакати раніше, ніж йому було потрібно вставати, і це дратувало. Але сьогодні Матвійко відчув, що виспався, й зірвався на рівні ноги, бо хотів перед тим, як їхати до дитсадка, ще подивитися мультики. Так він завжди робив уранці, і якщо просипав або з якоїсь іншої причини залишався без мультиків, цілий день почувався якось не дуже добре. Тато, який також давно звик до цього ранкового ритуалу, мовчки дістав для сина йогурт із холодильника і підійшов до телевізора.
— Про Льолека і Болека, — попросив Матвійко, і за мить на екрані замиготіли знайомі постаті. Матвійкові здалося, що час від часу вони зупиняються і змовницьки підморгують йому. Допивши йогурт, він згадав про Параску й пішов до своєї кімнати переодягатися. Іграшкова свинка, мов ніде нічого, лежала в кутку ліжка, біля подушки, там, де вночі Матвійко її не знайшов. Хлопчик підійшов ближче. Від Параски ледь чутно пахло чіпсами, хоча, може, так йому лише здалося.
У садочку Матвійко нікому не розповідав про свої нічні пригоди, бо підозрював, що йому ніхто й не повірив би, як не вірили Малюку, що до нього прилітає Карлсон. Цілий день у нього трохи болів живіт і хотілося спати. Так він себе почував колись після дня народження у садочку, коли іменинник приніс на почастунок багато чіпсів і кока-коли. Тоді у всіх розболілися животи, а вихователька попросила батьків у майбутньому пригощати дітей на свята печивом і соком, аби нікому не стало погано.
Повечеряв він без особливого апетиту, а мультики подивився зовсім недовго. Попросив маму почитати йому і раніше, ніж звичайно, ліг спати, попередньо перевіривши, чи лежить біля подушки свинка Параска. Але не встигла мама прочитати й кількох сторінок, як очі Матвійка заплющилися ніби самі собою. І йому наснився.
Другий сон з Параскою
Прокидайся, — сказала Параска, щойно Матвійко заплющив очі. Він знову опинився на даху. Знизу, як і вчора, долинало сюрчання цвіркунів, а над ними яскраво світили зорі.
— Скажи мені, коли ми з тобою літаємо, я насправді сплю чи не сплю? — запитав хлопчик. — Це залежить від того, з чиєї точки зору на це подивитися, — відповіла Параска. — Якщо з точки зору батьків, то спиш, вони навіть можуть підійти до твого ліжечка і накрити ковдрою. Але якщо з нашої з тобою, то бачиш сам, нам зовсім не до сну. До речі, куди б ти хотів сьогодні полетіти?
— А що, є вибір?
— Вибір є завжди, — відповіла Параска. — Але я пропоную країну поламаних іграшок.
— Ого! — не повірив Матвійко. — Зовсім-зовсім поламаних?
— Ніби ти сам не знаєш, як швидко це все відбувається. Раз — і нема колеса в машині, не встигнеш ще навіть роздивитися її як слід. Але насправді далеко не завжди поламаними вважаються ті іграшки, якими вже зовсім неможливо бавитися. Побачиш сам. Сідай і міцно тримайся.
І Матвійко виліз на спину Параски, як і попереднього разу, міцно вхопивши її за вуха.
Цього разу вони летіли трохи повільніше, а може, так лише здавалося, бо Матвійко вже не боявся так дуже, як попереднього разу, і встиг трохи звикнути до відчуття польоту, навіть роздивився кілька вулиць унизу. Пролетіли вони і над дитячим садочком, куди ходив Матвійко. Але приземлилися цього разу не на іншому даху, а в запущеному саду зі старими деревами, що росли одне до одного, сплівши гілки у темні шатра. Поблизу одного з таких дерев стояв доволі великий намет, с якого просочувалося світло. Параска підвела Матвійка до входу, але перш ніж увійти, критично оглянула хлопчика.
— Ні, так не годиться. У спальному одязі до країни поламаних іграшок ходити не варто, — сказала вона. — Зовсім про це забула, треба було тебе переодягти вдома.
— Але ж минулого разу я був у піжамі, і нікому це не заважало, — здивувався Матвійко.
— Минулого разу ми були серед своїх, адже ти бавився з героями улюблених мультиків, вони добре знали тебе, а ти їх.
А тут ти потрапиш до незнайомих людей. Не варто, щоб вони одразу запідозрили, ніби ти руйнач.
— Хто? — не зрозумів Матвійко.
— Руйначі — це діти, яким подобається ламати іграшки. Переважно батьки купують таким дітям занадто багато всього, і малим уже стає нецікаво просто бавитися. Тоді вони починають перевіряти іграшки на міцність, і незабаром звикають до того, що гра — це ламання. А таку поведінку дуже засуджують мешканці країни поламаних іграшок. Тому не варто, аби вони подумали про тебе погано лише тому, що ти недбало вбраний.
Матвійко схвильовано почав пригадувати, скільки іграшок йому довелося зламати, коли він нудився, або ж випадково, під час гри. Він нізащо б не погодився з тим, що також належить до руйначів — дітей, яким батьки купують забагато забавок. Та й хто би погодився, що в нього забагато іграшок. Але зламаних іграшок не бракувало і вдома у Матвійка, це була правда, тож він трохи занепокоївся.
Тим часом Параска на мить замовкла, міркуючи, що робити з одягом Матвійка, а тоді натиснула на один із ґудзиків на своєму смугастому комбінезоні й промовила:
— Одяг звичайний, будь ласка!
Тої ж миті піжама на Матвійкові перетворилася на джинси й майку, і вони зайшли до намету.
Біля входу сидів схожий на тата Карло стариган у зношеній шкіряній куртці й тримав перед собою на спеціальній підставці поламану іграшку — машинку з пультом дистанційного керування. Таких було кілька і в колекції Матвійка. Чомусь ці машинки ламалися швидше, ніж встигали набриднути, а потім їх було шкода викинути, і вони припадали пилюкою на полиці, чекаючи, коли в тата раптом з’явиться вільний час і бажання їх відремонтувати. Але у тата вкрай рідко доходили до цього руки, тож поламані машинки залишалися на своїх полицях і дивилися сумними фарами на те, як Матвійко бавиться новими машинками, котрих батьки купували йому доволі часто, навіть частіше, ніж самі вважали за потрібне. Він-бо так довго скиглив і просив їх про це, що часом у них просто не витримували нерви. Матвійко знав, що його скиглення значно більше нервує тата, ніж маму, і часом зловживав цим. Він не знав, чи така поведінка сподобається поламаним іграшкам, але підозрював, що навряд, — тому хвилювався все дужче. Цікаво: а якщо його таки визнають руйначем, що тоді? Запитати про це Параску він не наважувався.
— Доброго вечора, — привіталася з дідусем Параска.
— Доброго вечора, — тихенько додав Матвійко.
— Доброго й вам, — дідусь прискіпливо оглянув хлопця з голови до ніг, ніби відчувши, що у хлопчика неспокійно на душі. — Як тебе звати?
— Матвійко.
— А я — тато Карло. Знаєш, з якої це книги? — З книги про Буратіно, — ще тихіше відповів Матвійко. — Правильно. А можеш відгадати, від чого зламалася ця машинка?
— Мабуть, упала, — припустив Матвійко.
— Отак сама взяла і впала? Ти ж добре знаєш, що це неможливо. Іграшки ніколи не падають самі, ними жбурляють об стіну чи об підлогу неслухняні діти.
— Але так робити не можна, поквапився продемонструвати свою чемність Матвійко.
— Не можна, це правда, — тато Карло продовжував уважно роздивлятися хлопчика. У його тоні не було ні докору, ні суворості, але Матвійко почував себе дуже незручно, так ніби це він щойно пожбурив машинку об стіну, і від цього вона зламалася.
— А знаєш, що найгірше для поламаних іграшок? – запитав тато Карло.
— Не знаю.
— Найгірше для них те, що вони перестають бути твоїми друзями, щойно втрачають якусь деталь. Коли іграшка новенька, щойно принесена з магазину, дитина тішиться нею і вважає своїм найкращим другом, не розлучається з нею навіть під час сну. Іграшка вірить дитині і теж вважає її своїм найкращим другом, навіть не ображається, коли нею жбурляють об стіну чи об підлогу. А потім раптом виявляється, що якась там подряпина на корпусі, відламане колесо чи просто батарейки, які закінчилися і ніхто їх не поміняв, здатні зруйнувати цю дружбу. Або і ще гірше — дитині просто купили нову іграшку, і вона вже відкинула стару, назавжди забула про неї. Уяви собі, що твій найкращий друг у дитсадочку раптом перестав із тобою бавитися лише тому, що ти застудився, кілька днів пролежав удома, і за ці дні він уже встиг знайти собі якогось іншого друга, а у твій бік уже й не дивиться.
Матвійко пригадав собі, що таке справді трапилося з ним одного разу, коли він повернувся після хвороби до дитсадочка і побачив, як його найкращий друг Валера шепочеться з Наталочкою та Інною в кутку, приховуючи від Матвійка якісь таємниці. Хоча раніше у них із Валерою ніколи не було таємниць один від одного. Тоді Матвійкові стало страшенно прикро. За кілька днів усе налагодилося, і дружбу було відновлено, але відтоді він уже знав, що таке зрада. І ніколи б не міг подумати, що іграшки сприймають це так само болісно, як діти.
— Якщо в тебе вдома є іграшки, які тобі не потрібні і якими ти не бавишся через те, що у них щось поламалося, — сказав тато Карло, — принеси їх сюди. Я відремонтую, що зможу, і тут цими іграшками бавитимуться діти, яким бракує іграшок. А потім, узимку, Святий Миколай подарує їх тим діткам, чиїм батькам не вистачає грошей на нові забавки, або віддасть у дитячі будинки, де живуть діти, у яких немає батьків.
— Добре, обов’язково принесу, — пообіцяв Матвійко. — А тепер можеш іти далі, ти побачиш багато цікавого, — сказав дідусь і знову взявся ремонтувати машинку.
Матвійко і Параска рушили вглиб намету, який усередині виявився значно просторішим, ніж це могло б здатися ззовні. Це був довгий тунель, по обидва боки якого тяглися полиці з іграшками і стояли столики, за якими можна було сидіти й бавитися, як у дитсадочку. За деякими столиками були діти, дехто з них у піжамі, як нещодавно й сам Матвійко. Діти були настільки захоплені грою, що ніхто не звернув уваги на Матвійка та іграшкову свинку. Часом діти сиділи біля столиків по двоє чи по троє.
— Це сестри і брати, — пояснила Параска.
Матвійко зупинився біля полиць із конструкторами, точніше, рештками конструкторів.
— Спробуймо щось збудувати з них, — запропонував він Парасці.
— Будь ласка! Але ти ж знаєш, що це складно, бо бракує багатьох деталей, інструкцій. А ти завжди так нервуєш, коли тобі не вдається щось скласти, й одразу ж біжиш до тата чи мами, аби тобі допомогли. — Це неправильно, — густо почервонів Матвійко. — Обіцяю, що не буду нервувати і спробую все скласти сам.
Вони з Параскою сиділи доволі довго, але таки вибудували дорогу з кількома поворотами, мостом і заправкою, знайшли в купі поламаних іграшок дві машинки — такі завбільшки, щоб могли їздити дорогою, ~ і влаштували справжні автоперегони. А потім Параска сказала:
— Нам час їхати, тобі завтра рано вставати до садочка.
— Але ти можеш забрати з собою дорогу, якщо хочеш, — почув Матвійко з-за спини голос тата Карло. — Кожен, кому вдається цікаво побавитися поламаними іграшками, має право взяти щось із собою. — Ні, дякую, відмовився Матвійко, хоча йому й шкода було залишати таку гарну дорогу. — У мене вдома стільки іграшок. Краще я подивлюсь, які з них можна було б принести сюди. Нехай ними побавляться ще й інші діти.
— Це шляхетне рішення, — похвалив його тато Карло. Приходь іще.
— Обов’язково, — посміхнувся Матвійко. — Ніколи не думав, що поламаними іграшками бавитися цікавіше, ніж цілими.
Сни з перервами
Протягом усього наступного дня він розмірковував, як несправедливо поводився досі з іграшками. А дорогою додому вперше не попросив батьків купити йому якусь нову цяцьку. Батьки були здивовані, але нічого не сказали. Увечері замість того, щоб дивитися мультфільми, Матвійко пішов до своєї кімнати й узявся переглядати запаси іграшок. Ті, якими вже давно не бавився, відкладав убік. Уночі вони з Параскою відвезуть їх до країни поламаних іграшок, там їх відремонтує тато Карло, а відтак Святий Миколай рознесе по всьому світу — і ними ще довго тішитимуться інші діти. А іграшки не почуватимуться самотніми й зрадженими через те, що Матвійкові купують нові. Хлопчик ліг спати дуже задоволений собою, і цієї ночі йому нічого не снилося. Вранці прокинувся, повний сил, і з хорошим настроєм пішов до дитсадка.
Була п’ятниця, а це означало наближення вихідних. У вихідні можна було поспати довше, або ж навпаки, встати раніше і кілька годин тихо й спокійно дивитися мультики. Адже потім прокидалася сестричка, а разом із нею вставали з ліжка батьки, I 41 і починався звичайний день — сніданок, прогулянка, приготування обіду. Це все також було цікаво, він полюбляв вихідні, коли батьки проводили час із ним та Устею й нікуди не поспішали, але ранкові години в тихій сонній квартирі, по якій ніхто не ходить, і відчуття дорослості, яке давав дозвіл на самостійний перегляд мультиків, — це було справжнім святом, у передчутті якого в Матвійка завжди з’являвся хороший настрій.
— Знаєш, ми нікуди не полетимо кілька наступних днів, — повідомила йому Параска, щойно він заснув п’ятничного вечора. — Я трохи застудилася і кілька днів мушу побути вдома, а потім мені треба буде ненадовго відлучитися. Але я швидко повернуся.
— Куди відлучитися? — запитав Матвійко.
– На конгрес м’яких іграшок. Щороку всі м’які іграшки збираються разом на кілька днів і обговорюють найважливіші питання своєї співпраці з дітьми. Ухвалюються відповідні закони й рішення.
— І там іграшки скаржаться на діток, яким належать? — поцікавився Матвійко.
— Буває й таке, — відповіла Параска. — Якщо котрійсь із м’яких іграшок надто вже погано живеться, її можуть перевести до іншого власника, а хлопчикові чи дівчинці, які поводили себе погано з іграшкою, призначити іншу, з більш жорстким характером, яка не дозволила б себе ображати. А якщо й це не допомагає, то дитину вносять до списку руйначів і взагалі забороняють бавитися із задоволенням.
— Як це? — не зрозумів хлопчик.
— Дуже просто. Дитина, яка погано ставиться до своїх забавок навіть після візиту до країни поламаних іграшок і після всіх попереджень, які надсилає їй всесвітній конгрес м’яких іграшок, позбавляється права отримувати задоволення від гри. І відтоді, у що б така дитина не гралася, їй завжди буде нудно. Не має значення, бавиться вона сама, чи з кимось. Мабуть, ти зустрічав таких діток у пісочниці чи на дитячому майданчику. Вони сумно сидять біля своїх забавок, а інші діти не хочуть гратися з ними, бо це нестерпно нудно. Усі вони — руйначі.
— Але ж це дуже жорстоке покарання, — злякався Матвійко.
— Звісно. Тому до нього вдаються надзвичайно рідко. Покарання можуть скасувати, якщо дитина виправиться й почне ставитися до іграшок як належить.
— Добре, що хоч так, — сказав Матвійко. — А коли ми повеземо мої старі забавки до країни зламаних іграшок?
— Як тільки я повернуся з конгресу. А до того часу тобі потрібно відіспатися і закінчити прибирати у своїй кімнаті, щоб кожна іграшка мала своє місце, і ти добре знав, що у тебе де лежить. Аж коли тебе похвалить мама, що ти гарно прибрав, тоді завдання буде вважатися виконаним.
Матвійко зітхнув. Прибирати він не любив навіть більше, ніж чистити зуби і самостійно доїдати рештки охололої їжі в тарілці. Була у нього така негарна звичка — просити, аби йому поклали на тарілку дуже багато, а потім довго сидіти над охололою їжею і канючити, щоб його погодували. Коли ж годували, він скиглив, що не може доїсти. Це завжди дуже дратувало батьків, але позбутися цієї звички Матвійко не міг. Йому подобалося, коли на тарілці повно всього, а ще більше подобалося, коли його годують. Цікаво, чи іграшки карають своїх господарів і за таке? Він радо спитав би про це у Параски, але боявся подати їй таку ідею. Невідомо, що вигадає цей їхній конгрес на покарання дітей, які люблять, аби їх годували, хоча вже достатньо дорослі, щоб їсти самостійно.
Але якщо самостійно їсти він принаймні намагався, особливо в дитсадочку, то з прибиранням справи були геть кепські. Час від часу мама або тато сварили його за безлад у кімнаті й заохочували поприбирати разом. Але Матвійко переважно лише робив вигляд, ніби допомагає складати іграшки, а без сторонньої допомоги взагалі відмовлявся робити що-небудь. І ось тепер йому доведеться складати все зовсім самому. З такими невеселими думками він і заснув.
Наступного ранку, в суботу, Матвійко традиційно прокинувся раніше за всіх. Спершу він хотів, як завжди, розбудити когось із батьків і попросити, аби йому дали йогурт і увімкнули мультики, але потім згадав, що вчора вирішив зайнятися прибиранням іграшок. Братися за це не хотілося, але Матвійко згадав суворий погляд тата Карло і розповіді Параски про руйначів. Тому важко зітхнув і поплентався до шафи, на полицях якої давно неможливо було нічого знайти, — вони були завалені різноманітними іграшками. Матвійко рідко бавився своїми старими іграшками, бо йому ніколи не вистачало терпіння відшукати їх у безладі шафи, тому він тримав нові забавки біля свого ліжка і не ставив на полиці, аж поки вони не ламалися або не набридали йому, що переважно траплялося доволі швидко.
Але наводити лад на полицях несподівано виявилося справою зовсім не такою складною й марудною, як здавалося. Раптом Матвійко зауважив, що геть забув про існування багатьох своїх колись улюблених іграшок. Знаходити їх було весело, а ще приємніше виявилося розміщувати їх на полицях і знати, що тепер у будь-який час він зможе без зайвих зусиль знайти котрусь із іграшок і побавитися нею. Ця проблема виникала у нього щоранку, адже хотілося взяти якусь забавку з собою до дитсадочка. Нових часто бувало шкода, та й батьки не дозволяли носити до садка надто дорогих іграшок. Згадував Матвійко про це переважно перед самим виходом із дому, але знайти потрібну машинку на захаращених полицях не міг. Тож починав скиглити, щоб йому допомогли, батько поспішав, нервував і, ясна річ, допомагати відмовлявся. У висліді Матвійко йшов до дитсадка заплаканий і без машинки. Тепер такого більше не буде, адже хлопчик спеціально звільнив дві полиці для іграшок, які збирався носити з собою до дитсадка.
Доки прокинулися батьки, у кімнаті Матвійка панував ідеальний порядок. Іграшки рівними рядами вишикувалися у шафі, і хлопчик навіть повитирав пилюку з тих, якими давно не користувався. А під ліжко заховав поліетиленовий пакет із поламаними забавками, які вони з Параскою відвезуть до тата Карло.
Мама зайшла до кімнати Матвійка і від здивування спершу не могла вимовити ні слова. Потім покликала тата. Обоє деякий час заніміло стояли перед ідеально прибраними полицями, а тоді хором промовили:
— Оце так! Молодець! Того дня батьки готові були купити йому все, що б він не просив. Але пам’ятаючи про руйначів, яких батьки розбещують подарунками і які через це можуть втратити задоволення від ігор, просив Матвійко не так і багато. Тато й мама не могли надивуватися незвичній чемності власної дитини.
В очікуванні Параски
Як і обіцяла, кольорова іграшкова свинка кілька днів пролежала в куточку Матвійкового ліжка. Напевно, лікувалася від застуди, хоча хлопчик і не помітив, гцоб вона кашляла чи пила якісь ліки. Про всяк випадок Матвійко накрив її теплішою ковдрою і зав’язав на шиї теплий шалик. Потім Параска зникла на свій конгрес. Матвійко нетерпляче очікував її повернення, мріючи ще раз відвідати країну поламаних іграшок, але нудився при цьому значно менше, ніж сподівався. Частково причиною цього стали новознайдені старі іграшки. Матвійко раптом виявив, що в нього страшенно багато цікавих забавок, і що він просто марнує час, коли годинами дивиться мультики й випрошує у батьків нові машинки чи вертольоти. Чомусь тепер машинки, вертольоти і навіть кораблі різко втратили свою привабливість у порівнянні з конструкторами, розмальовками чи пластиліном. Не таким важливим, як раніше, було тепер для Матвійка й те, чи забавка нова, щойно куплена, чи стара, взята з полиці. Він із подивом відкрив для себе, що насправді нові речі не завжди кращі за старі. А часто навіть гірші. Весь тиждень Матвійко поводив себе просто зразково. Перші два дні мама дивувалася, а потім звикла. Хлопчик приходив із дитсадка і без зайвих нагадувань допомагав накривати на стіл, а після вечері йшов до своєї кімнати і складав із конструкторів дороги, мости, автозаправки, будинки, у яких поселяв іграшкових мешканців. Він виявив, що сполучати між собою різні набори конструкторів значно цікавіше, ніж просто бавитися одним. А складати все самому значно прикольніше, ніж просити про це дорослих. Поступово на підлозі його кімнати виросло ціле казкове місто, яке він старанно оберігав від необережних кроків дорослих. Сестричка Устя, яка вчилася повзати по підлозі, постійно намагалася зламати щось у його місті. Він спершу дратувався і просив маму забрати Устю, але потім навчився відволікати сестру — давав їй до рук яскраву іграшку, і дівчинка чемно сідала на підлозі й бавилася, не заважаючи братові. Матвійко збагнув, що їй насправді зовсім не хочеться ламати його конструкції. Просто сестричка хоче погратися з ним і погодиться на будьяку іншу цяцьку — головне, аби їй дозволили бути поряд, а не виганяли. Матвійко згадав, як сам часто заважав батькам прибирати, готувати їсти чи лагодити щось у квартирі. І що завзятіше батьки відганяли його, то дужче кортіло забороненого. Але якщо йому раптом дозволяли потримати молоток, попилососити чи понатискати на кнопки кухонного комбайну, Матвійко миттєво сповнювався гордості помічника й перетворювався на найчемнішу в світі дитину. Так само було і з Устею.
Кілька разів протягом цього тижня Матвійко відчував легкі докори сумління, адже вихователька в садочку просила його додатково позайматися вдома читанням, щоб не відставати від інших діток, які вже знали трохи більше літер. Але Матвійкові шкода було втрачати приємність гри, і він усе відкладав абетку до наступної нагоди.
Спати він тепер лягав пізно, батьки лаяти його за це, а кілька разів йому навіть не прочитали казки на добраніч, бо засинав хлопчик аж опівночі. За два тижні, які минули від часу його останньої подорожі з Параскою, він лише двічі дивився мультики. Але зовсім за цим не шкодував, адже тепер у нього залишалося значно більше часу на ігри.
І ось одного вечора, — здається, у четвер, — він знову ліг спати дуже пізно. Заснув, щойно голова торкнулася подушки. І одразу ж відчув знайомий доторк до плеча. Це могло означати лише
Третій сон з Параскою
— Привіт, — сказала Параска. — То як, злітаємо кудись?
— Звичайно, злітаємо, — зрадів Матвійко. — А куди?
— Це досить далеко, — ухилилася від відповіді Параска. — Але спершу ми не полетимо, а поїдемо. Ти зможеш підвезти мене на своєму велосипеді?
Матвійко густо почервонів, бо згадав, як нещодавно пробував навчитися кататися на своєму новому велику, трохи більшому за попередній. Це було в суботу. Тато на машині підвіз їх із мамою та Устею до дитячого майданчика в сусідньому кварталі. На тому майданчику були трохи кращі гойдалки, ніж біля їхнього будинку. А назад вони мали повернутися пішки — мама везла у візочку Устю, а Матвійко збирався їхати на велосипеді.
Але щойно він сів на новенький і дуже красивий велик, як відчув дивний страх, якого не було, коли він катався на своєму попередньому — теж двоколісному, але трохи меншому. Раніше хлопчик не замислювався над тим, що після падіння у нього може потекти кров із коліна і буде дуже боліти. А тепер, достатньо було великові під ним хитнутись, як перед очима Матвійка 55 поставала жахлива сцена — він падає на землю, йому дуже боляче, з коліна тече, кров; відтак приїздить лікар, робить йому укол, і він ще довго мусить пересуватися лише на милицях, як їхній сусід із п’ятого поверху, який нещодавно зламав ногу. Насправді впасти з нового велосипеда було непросто, адже на задньому колесі спеціально прикріпили ще два маленькі коліщатка, які допомагали утримувати рівновагу. Але усвідомлення цього не допомагало Матвійкові. Від жалю до себе він починав плакати ще до того, як встигав покрутити педалі.
– Що з тобою? — дивувалася мама, яка звикла, що її син мало не з дворічного віку сміливо гасає на велосипеді, викликаючи повагу і заздрість сусідських дітей.
— Я боюся, — відверто зізнався Матвійко, і всі намагання мами переконати чи вмовити його виявилися марними. Хлопчик так і не сів на велосипед, віз його аж до свого під’їзду і постійно скиглив, що йому важко, вимагаючи допомогти. Матвійкові було дуже соромно за таку поведінку і здавалося, що з його боягузтва сміються всі перехожі, а особливо хлопці, його однолітки, які швидко проїжджають повз них на своїх двоколісних великах без жодних допоміжних задніх коліщаток. Він сам дивувався раптовому нападу боягузтва, але вдіяти нічого не міг. Тепер перед ним був нелегкий вибір — спробувати побороти свій страх, як і радила йому мама, або ж осоромитися перед Параскою й зізнатися у власній слабкості. Він вибрав перше. Цього разу Параска завбачливо веліла йому перевдягтися у звичний одяг ще перед тим, як вони вийшли з дому. У загальному коридорі, де стояв новенький велик, Матвійко тяжко зітхнув і взявся за ручки.
Вони сіли у ліфт, спустилися на перший поверх, вийшли на вулицю.
— Що ж, поїхали, — сказала Параска, зручно вмощуючись за спиною у Матвійка.
— Праворуч чи ліворуч? — запитав він.
— Прямо, — відповіла Параска. Матвійко ще раз тяжко зітхнув, зібрався з духом, сів на велосипед і почав крутити педалі. І як не дивно, не встигли вони проїхати й кількох метрів, як страх його кудись випарувався, а разом із ним і похмурий настрій. Він знову відчув легкість катання і почав сміливо набирати швидкість. Кілька разів Парасці навіть довелося попереджати його про наближення автомобілів, бо Матвійко не помічав нічого довкола, захоплений перемогою над собою. Він і не знав, що подолати власний страх так легко. Потрібно лише зробити те, чого боїшся, поряд із людиною, якій соромишся показати свій страх. Тоді, в суботу, все теж було б інакше, якби з ним на прогулянці була не мама, а хтось чужий, перед ким було б соромно скиглити й плакати. Чи якби поряд тоді була Параска. Хоча він соромився б узяти на прогулянку м’яку іграшку, хіба що покласти її до візочка Усті… — Стій! — суворим голосом звеліла йому Параска з-за спини. Матвійко слухняно загальмував.
— Я дуже рада, що тобі вдалося перемогти свій страх перед велосипедом, — сказала Параска, але сказала це якось сумно. — І дуже прикро, що мене подарували тобі лише тепер, коли тобі, як ти вважаєш, пізно бавитися м’якими іграшками. Але я б не хотіла, щоб це ставало на заваді нашій дружбі. Ти не мусиш брати мене з собою гуляти, але будь-ласка, не соромся мене принаймні подумки.
Матвійко почервонів іще густіше, ніж тоді, коли Параска запропонувала покататися на велосипеді. Він не знав, що іграшкова свинка вміє читати його думки.
— Ти постійно читаєш мої думки? — запитав він.
— Ні, я взагалі не вмію читати думок, але я ж тобі пояснювала, що ми, іграшки, дуже чутливі до зради, тому щойно діти починають соромитися нас навіть подумки, ми одразу ж відчуваємо це, і нам стає дуже сумно. Адже всі діти виростають, а іграшки залишаються такими, як були, і переходять у спадок до молодших або опиняються на смітнику. Ті, кому пощастить, ненадовго замешкують у країні поламаних іграшок. Але як би не склалася подальша доля іграшки, такої щирої й відвертої дружби, як із першим господарем, до якого іграшка потрапляє просто з магазину, вже ніколи ні з ким не буде. А якщо забавку дарують тоді, коли дитина вже надто доросла, аби бавитися нею, це найсумніша з усіх іграшкових доль. Тому, коли ти виростеш і сам купуватимеш забавки для дітей, ніколи не забувай про це і намагайся вибрати таке, що цікаво дитині довше, ніж один день. Від цього залежить усе життя беззахисної іграшки.
Матвійкові стало страшенно соромно за свою поведінку.
— Я обіцяю тобі, Параско, ніколи не соромитися тебе. І якщо я віддам тебе Усті, то зовсім не тому, що зраджу. Просто віддам тоді, коли зрозумію, що ти потрібна моїй сестрі. Будь певна.
— Гаразд, — сказала Параска. — А тепер слід з’ясувати, куди їхати далі. З цього місця потрібно орієнтуватися на вказівники — оті великі сині таблиці, що їх встановлюють для водіїв авто. Ти ж умієш читати написи на них? Ми повинні проїхати повз три наступних вказівники у напрямку на Київ. Потім повернути праворуч, а далі я вже знаю дорогу. Матвійко сполотнів. Йому знову стало соромно. Він гарячково намагався пригадати, які на вид ті літери в його абетці, що складають слово «Київ», але добре пам’ятав лише чотири перших у книжечці — акулу, бобрика, ведмедика й гусінь. Зазвичай уже на наступній сторінці, де була зображена ґава, він втомлювався й ставав неуважним, або і взагалі відмовлявся вчити далі. А літера «к» була так далеко від «ґави»…
І раптом у нього в голові прозвучав бадьорий голос його іграшкової абетки:
— Знайди ї-жа-ка!
І Матвійко подумки натиснув на кнопку із зображенням тварини, поряд із якою була намальована палиця з крапочкою вгорі. Ні, здається, з двома крапочками, а з однією — це «і», індик. Хоча це не має значення, — подумав собі хлопчик, все одно, скільки б крапочок там не було, на жодну іншу літеру в слові «Київ» ця не схожа. Але пригадувати треба по черзі: «к» — це «корова» або «кит». А може «кит» — це «и»? А «в» — це «вишня»? Тобто «корова», «кит», «їжак» і «вишня»? Цікаво, що сказала б абетка — «мо-ло-дець» веселим і мелодійним голосом, чи «спробуй ще» — сумно, хоч і підбадьорливо?
Але треба ризикнути. Матвійко під’їхав ближче до вказівника, важно роздивився написи й повернув праворуч. Те саме зробив після двох наступних вказівників, тоді ще раз праворуч — і тут озвалася Параска:
— Ура! Приїхали!
На цьому Матвійко прокинувся, дуже гордий собою. Хоча так і не збагнув — додивився він сон до кінця, чи все обірвалося на найцікавішому місці, перед пригодами, до яких вони так довго їхали. У кімнаті за стіною плакала Устя, домагаючись ранкового годування. Він почував себе так, ніби взагалі не лягав спати — був утомлений і сонний. До садочка йти не хотілося.
— Мамусю, я такий замучений, — поскаржився він. — Можна, я сьогодні залишуся вдома? Я зовсім-зовсім не буду тобі заважати. Посплю трохи, а потім буду дивитися мультики і бавитися.
Можна, мамусю?
Узагалі, прогулювати садочок без поважної причини у них не було заведено, але останнім часом Матвійко був зразково чемним, тож мама дозволила йому залишитися вдома. З умовою, що він буде не лише дивитися мультики й бавитися, а й вчитиметься читати. Матвійко не сказав батькам, що саме це він і мав на увазі під іграми. Адже йому терміново потрібно було ще раз повторити літери, з яких складається слово «Київ», а заодно чимшвидше вивчити і решту. Невідомо, що саме вигадає Параска наступного разу. Може, знову доведеться їхати кудись на велосипеді й читати дорожні вказівники. А якщо він не зможе прочитати, то й пригод ніяких не буде. Або ж трапляться якісь неприємності — заблукають і не потраплять куди потрібно, чи взагалі не зможуть повернутися додому. Матвійко згадав, як часто докучав татові за кермом усілякими дурницями, ще й ображався, що тато дратується. Тепер, коли він на собі відчув, як важко бути водієм — правильно обирати напрямок і стежити за вказівниками, хлопчик чудово розумів батька, якому капризування сина страшенно заважали. Матвійко пообіцяв собі ніколи більше не заважати ні татові, ні будь-якому іншому водієві, адже це страшенно безвідповідально й дуже небезпечно.
Того дня він вивчив добрий десяток літер, і тепер легко впізнавав їх не лише за малюнками на власній абетці, а й у будь-яких словах, навіть надрукованих маленькими літерами в газетах чи дорослих книгах. Мама сказала, що третину алфавіту він уже знає, а це означало, що ще два вихідних дні напруженого навчання – і Матвійко зможе сам читати собі казки на добраніч. Того вечора Матвійко знову був ідеально чемним. Останнім часом це вже стало для нього звичкою. Після вечері він трохи побавився у себе в кімнаті, а потім без зайвих нагадувань почистив зуби, переодягнувся в піжаму і попросив маму почитати йому казку. Відтепер Матвійко вирішив ніколи більше не сперечатися з батьками про те, коли йому лягати спати, і не просити допомоги в переодяганні. Хоча всі ці маленькі відхилення від правил раніше дуже йому подобалися, були особливими привілеями, поступатися якими він зовсім не збирався. Але зараз вирішив, що дорослому чоловікові, який уже знає третину алфавіту, не можна поводитися так по-дитячому. Відтепер він робитиме сам усе, що вміє, і постійно вчитиметься нових речей. Не встигла мама прочитати йому й кількох сторінок, як Матвійко заснув, і йому наснилося
Продовження третього сну з Параскою
Він раптом опинився на тому ж місці, куди вони доїхали вчора. Параска сиділа на багажнику велосипеда й показувала рукою на привідчинену браму перед будинком, який важко було розгледіти в темряві. Дім стояв у глибині саду, а на гілках дерев подекуди були порозвішувані ліхтарики, схожі на новорічні ялинкові гірлянди.
— Ходімо, — сказала Параска, і Матвійко ширше відчинив рипучу браму.
Біля брами вже були припарковані кілька велосипедів. Матвійко подумки відзначив, що всім їм далеко до його власного, красивого і зручного. Він радів, що подолав свій страх і може гасати на майже дорослому велику так само швидко, як і на маленькому. Тепер ще обов’язково потрібно навчитися їздити без допоміжних коліщаток, на самих лише двох великих колесах. Ще зовсім недавно це здавалося йому недосяжною мрією, але тепер він уже знав, як боротися зі своїм страхом. Він просто посадить на раму Параску — і вже не зможе осоромитися перед нею.
Матвійко припаркував велик і побачив, як із темряви їм назустріч вийшов маленький чоловічок в одязі городнього гномика. Чоловічок смішно перевалювався з боку на бік, ніби в нього були криві ноги, — а може, вони й справді були криві. Лівою долонею він прикривав рота, щоб не було помітно, як він смокче великий палець правої руки. Підійшовши ближче, чоловічок витяг пальця з рота й заховав руки за спиною. Мабуть, соромився своєї дитячої звички. Матвійко побачив, що насправді це був ніякий не гном, а хлопчик, на кілька років молодший за самого Матвійка.
— Пливіт, — привітався хлопчик. — Я — кастелян. Який костюм вам плиготувати?
Матвійко розгубився. Він давно навчився вимовляти і «р», й інші складні звуки, але що таке «кастелян», не знав. Виручила Параска.
— Доброї ночі, каштеляне. Я правильно розумію, що саме ви маєте ключа від чарівної шафи, у якій зберігаються всі карнавальні костюми для гостей балу, — адже це входить в обов’язки каштеляна?
— Саме так, найясніса пані, — погодився хлопчик.
— Тоді ведіть нас до чарівної шафи, ми теж хочемо переодягтися для балу.
І вони пішли за хлопчиком у темряву саду, численні ліхтарики якого освітлювали лише альтанки і стежки, а поряд, у кущах та попід деревами, не бракувало таємничих, а то й моторошних закутків. Час від часу з темряви раптом долинав короткий звук, який спершу здався Матвійкові схожим на постріл: «Клац!» Але насправді це відчинялися дверцята старовинних годинників. Такий годинник він бачив колись у бабусі Олени. З нього висовувалася механічна зозуля й кувала:
— Ку-ку! Ку-ку! Щоразу від несподіванки Матвійко здригався. Він запитав Параску:
Чому тут так багато зозуль? Невже вони не сплять о такій порі?
— Мабуть, це сови поперевдягалися годинниковими зозулями і тепер так жартують. Адже сьогодні вночі бал-маскарад. Це означає, що кожен обирає собі костюм, який йому до вподоби, і потім цілу ніч усі танцюють одне з одним і намагаються впізнати, хто є хто. А час від часу трапляються несподіванки. — Які несподіванки? — зацікавився Матвійко.
— Не можу тобі розповісти, бо буде нецікаво.
— Ми плийсли. Плосу обилати, — сказав каштелян, уклонився і відійшов у темряву.
Матвійко встиг помітити, як гномик крадькома знову почав смоктати пальця правої руки. Лише тепер Матвійко збагнув, кого йому так нагадував цей хлопець — трирічного сусідського Дмитрика з шостого поверху. Той так само ходив перевальцем — мабуть, через те, що досі не навчився обходитися без підгузка. Точнісінько так само він смоктав пальця правої руки, хоча і мама, й бабуся забороняли йому це. Особливо на вулиці, де руки завжди брудні. Але Дмитрик ховався від бабусі чи мами і знову запихав до рота великого пальця правої руки.
— Поглянь, які класні костюми. Ти в кого хотів би переодягнутися? — запитала Параска.
Матвійко провів поглядом Дмитрика, а потім повернув голову до Параски. Вони стояли перед величезною шафою. «Мабуть, більша за мою кімнату», — подумав Матвійко. У шафі були розвішані численні маскарадні костюми — гномів, сніжинок, королевичів і принцес, сніговиків і снігуроньок, котиків, песиків, лисичок… Очі розбігалися і вибрати було надзвичайно складно.
— А ти ким хочеш бути? — відповів запитанням на запитання Матвійко, хоча мама і вчила його, що так робити негарно — потрібно спершу відповідати, а тоді вже питати самому.
— Гадаю, що я залишуся свинкою, — це найкращий спосіб
— Гадаю, що я залишуся свинкою, — це найкращий спосіб маскування. Адже якщо я переодягнуся, скажімо, одним із трьох поросят і постійно вдаватиму, що шукаю двох інших, ніхто й не здогадається, — сказала Параска.
— Круто! — погодився Матвійко. — А ось я не знаю, що вибрати.
— Переодягнися П’єро, — запропонувала Параска. — Поглянь, який гарний у нього костюм. Із довгими білими рукавами. Та й перевтілюватися нескладно: сиди, зітхай — ото і все. А ти це добре вмієш, — і вона підморгнула Матвійкові.
Хлопчик почервонів. Він і справді полюбляв пхенькати й канючити в батьків якщо не подарунок, то дозвіл на щось заборонене, а іноді капризував і просто так, без причини, щоб на нього звернули увагу…
— Може, й справді. Але ж П’єро постійно складає вірші й закоханий у Мальвіну.
— Подумаєш, вірші. Наскільки я пригадую, він постійно торочив «вона — була», і закочував очі замість того, аби придумувати риму. Це й дурень зможе. А якщо набридне, завжди можна зображати веселого П’єро — тоді тебе точно ніхто не впізнає.
Останній аргумент переконав Матвійка, який трохи побоювався такої сумної ролі. За кілька хвилин переодягнені Параска і Матвійко попрямували яскраво освітленою доріжкою до будинку, звідки долинала святкова музика. Усередині вже було повно народу. Муха-Цокотуха танцювала з Мийдодіром, а всі довкола надривали животи зі сміху — такими недоладними були рухи Мийдодіра, у якому Матвійко майже одразу впізнав свого друга Валеру із дитсадочка. А Мухою-Цокотухою була сусідська дівчинка Наталочка, старша від Матвійка на півроку. Пореготавши разом з усіма, хлопчик почав уважніше роздивлятися присутніх. Він легко впізнавав сусідських дітей і друзів зі свого дитсадка, та чимало було й незнайомих. Матвійко був певен, що справа не в костюмах — просто він справді не знав цих дітей.
Тут оголосили конкурс на найкращу танцювальну пару, у якому взяли участь і вони з Параскою. Але зайняли лише почесне третє місце, а кращими за них було визнано Коника-Стрибунця зі Снігуронькою і Вовка з Червоною Шапочкою. У кінці свого танцю Червона Шапочка раптом вигукнула хлопчачим голосом:
Я не їв уже днів сім,
Тож тепер тебе я з’їм!
І Матвійко впізнав віршик, який він сам розповідав на минулому святі у дитсадку. Щоправда, з’їсти він тоді погрожував Колобка, а не Червону Шапочку, але то дрібниці. Червона Шапочка здерла з себе маску і перетворилася на Павлика з Матвійкової групи. Вовк перелякався і втік, але при цьому в нього з-під плаща визирнула синя спідниця. Така була у Наталочки із сусіднього під’їзду. Публіка реготала ще довго після завершення танцю.
Потім оголосили перерву на частування, і перед гостями з’явилися столи зі смачними напоями та наїдками. Цього разу, крім шкідливих чіпсів та солодких газованих напоїв, тут були і звичайні страви, навіть манна каша. Матвійко сам собі здивувався, коли замість цукерок та тістечок поклав собі на тарілку гречки і тушкованого м’яса. Дорогою він зголоднів, а крім того, згадав, як йому було погано наступного дня в садочку після частування з Льолеком і Болеком, тому й вирішив спершу підкріпитися улюбленою гречкою.
Але до десерту дійти він не встиг, бо у святковій залі раптом згасло світло і моторошний голос повідомив із темряви:
— А тепер несподіванки! Тобто випробування! І тієї ж миті Матвійко опинився на лісовій галявині. З-за верхівок дерев пробивалося сонечко, було чутно спів пташок і шарудіння вітру в траві. Але не встиг хлопець отямитись, як погода різко змінилася. На небо набігли хмарки, а на плечі Матвійка, який все ще був у костюмі П’єро, опустився дощовик. Ще за мить почалася рясна злива. Хлопець натягнув на голову каптурик і озирнувся в пошуках сховку. Тато вчив його, що під час дощу в лісі не варто ховатися під деревами, бо в них може вдарити блискавка, і дерево загориться. Тому Матвійко завагався — чи стати під розлогим крислатим дубом, листя якого точно захистило б від дощу, чи залишитися на місці, дужче намокнути, зате уникнути небезпеки. Але не встиг він вирішити цю дилему, як йому назустріч із лісу вибігла Мальвіна — її довге синє волосся намокло і поприлипало до обличчя й сукні, в очах її виразно читався переляк, а одяг змок до останньої нитки.
— П’єро! П’єро! — зраділа дівчинка. — Врятуй мене, я вся мокра.
— Але у мене… — почав був Матвійко, який хотів сказати, що у нього немає ще одного дощовика. Та затнувся, бо згадав, що по-перше, він мав би бути закоханим у Мальвіну, а по-друге, негарно залишати дівчаток у біді, навіть якщо ти у них не закоханий. Було ще й по-третє — не можна відмовляти, коли тебе просять про допомогу. З усіх боків виходило, що він повинен віддати їй свій дощовик, хоча це й було безглуздо, бо Мальвіна і так уже намокла, а він був іще сухий. Якщо він віддасть їй свій дощовик, вони обоє будуть мокрими. Матвійко спробував уявити, що на його місці опинився тато, і спробувати здогадатися, що б зробив він у такій ситуації. Але здогадуватися не було про що – тато, не роздумуючи, віддав би свій дощовик Мальвіні.
І Матвійко зітхнув, адже мокрого одягу на собі він не міг терпіти ще з раннього дитинства. Брудний чи подертий одяг — це йому не заважало, але мокрий — нізащо! Ходити в мокрому було для нього справжніми тортурами. Ще кілька днів тому він, може, й не віддав би дощовика, спробував би щось пояснити… Але, ясна річ, не тепер, коли вже пообіцяв собі бути дорослим, завжди самостійно вбиратися і їсти, ніколи не скиглити без причини, не заважати батькові за кермом, вивчити всі літери, навчитися їздити на двоколісному велосипеді і ще багато всього.
Доки Матвійко вагався, Мальвіна підбігла ближче, і в її погляді було щось таке беззахисне й благальне, що хлопець умить забув про всі свої сумніви і просто мовчки віддав їй плаща. Злива одразу ж неприємно залоскотала по спині, мокрі патьоки поповзли по животу і ногах. Матвійко здригнувся й витер обличчя рукавом, але користі від цього було небагато, бо рукав також миттю намок.
Та неприємні відчуття тривали недовго. За мить дощ припинився, і Матвійко знову перенісся до банкетної зали, а одяг на ньому став сухим, як і раніше. Світло ще не загорілося, але голос — цього разу не моторошний, а радісний — повідомив:
— Ти витримав випробування. Відтепер ти стаєш одним із членів нашого Клубу.
— Якого Клубу? — запитав Матвійко.
— Клубу дитячого самовиховання, — відповів голос.
— А що це таке? — не зрозумів Матвійко.
— До Клубу приймають лише тих дітей, які довели, що здатні виховувати себе самі, без допомоги дорослих. Стати членом Клубу — велика честь, бо відбирають для цього лише найбільш здібних. Тих, хто проходить усі випробування. Ти щойно пройшов останнє з них, тож ми вітаємо тебе у Клубі. За дуже короткий час ти зміг із розбещеного і неслухняного хлопчика перетворитися на самостійного і майже дорослого. І все це сам, без примусу батьків. Таке вдається не кожному. Але пам’ятай, що не можна зупинятися на досягнутому, бо інакше тебе виключать із членів Клубу. Не можна і втрачати завойовані позиції. Тобто якщо завтра тобі знову захочеться поканючити у батьків нову машинку, чи буде ліньки прибрати в кімнаті, і ти поканючиш чи не прибереш, то отримаєш попередження. А вже якщо так і далі триватиме — ти знову опинишся серед неслухняних дітлахів, яким ніколи не потрапити ні до Країни зламаних іграшок, ні в товариство персонажів улюблених мультиків, не кажучи вже про наш щорічний великий бал-маскарад. Тож будь обережний!
У цей момент знову яскраво засяяло світло, і Матвійко опинився у бальній залі. Довкола кружляли в танці пари, хтось частувався біля святково накритих столів, переодягнені іграшки й діти знайомилися і спілкувалися. Матвійко вкотре за останні дні відчув гордість за себе і за те, що його прийняли в таке цікаве товариство. Тепер найважливішим було не осоромитися і якомога швидше вивчити решту алфавіту й виконати все те, що собі постановив…
Адже тепер він — член Клубу дитячого самовиховання. А це ж вам не абищо!