Жив на світі чоловік на ім’я Данило, що мав душу важку, наче камінь при дорозі. Не тим важку, що зла, а тим, що повна жалю. Все йому ввижалося, що життя пішло не тією стежкою.
– "Ех, якби я тоді не змовчав...", "Аби ж то я тоді в інший бік пішов..." – тільки й чули від нього вітри.
Одного разу, блукаючи в густому тумані попід Чорною горою, натрапив Данило на дивну печеру. Стіни в ній не з каменю тесані, а з чистого кришталю, що як дзеркала блищали. Зайшов чоловік усередину – і завмер.
Глянув у перше дзеркало праворуч – а там він, Данило, але не в свитині старій, а в оксамитовому жупані. Там він не злякався колись пана, а відповів сміливо, і люди обрали його отаманом. Стоїть той, інший Данило, гордий, сильний. Глянув ліворуч – а там він біля хати, яку колись полінувався добудувати. А в дзеркалі хата біла, садок вишневий, і Марічка, яку він через гордість втратив, виходить до нього з дитям на руках і посміхається.
Затремтіло серце Данила. Куди не глянь – всюди його життя, але краще, яскравіше, щасливіше. Тут він багатий, там – коханий, а он там – майстер на всю губернію. І таке воно солодке, те "якби", що не міг він рушити з місця.
Ходив Данило лабіринтом, пив очима ілюзії, наче воду в спеку. "Ось тут я житиму," – шепотів він, торкаючись холодного скла.
Минали дні, а може й роки. Тіло Данила висохло, одяг зотлів, бо в світі марень не треба ні їсти, ні пити – тільки шкодувати. Сивина впала на скроні, як перший сніг, а він усе блукав, шукаючи найкращого себе серед відображень.
Аж раптом, спіткнувшись об власний старий постіл, Данило впав і розбив мале дзеркальце біля підлоги. Воно тріснуло, і у скалці він побачив себе справжнього: старого, немічного, з божевільними очима, що проміняв життя на картинки.
Жах пронизав його душу. Зрозумів він, що поки дивився на те, що могло бути, він убивав те, що є.
– Брехня! – закричав Данило. Голос його, хрипкий від мовчання, вдарився об кришталь. – Це все мана!
Вхопив він камінь з долівки і щосили жбурнув у своє "щасливе" відображення з Марічкою. Дзенькіт пішов такий, наче небо впало. Він бив дзеркала кулаками, розбивав ілюзії багатства, слави, іншого вибору. Скалки різали руки, але біль той був живим і справжнім.
Коли останнє дзеркало впало, печера зникла. Данило стояв посеред поля, під звичайним сірим небом. Вітер куйовдив його сиве волосся, боліли порізані руки. Він був самотній і бідний, як і раніше. Але він вдихнув повітря на повні груди і вперше за багато років усміхнувся.
Бо це поле, цей вітер і цей біль були його власними. А минулого не повернеш – його можна тільки відпустити, щоб нарешті зробити крок у майбутнє.