Сумний Мафін сидів під вишнею у садку. Якби хтось спостерігав за ним у цей час, то побачив би, як він повертає голову то праворуч, то ліворуч, щосили витягуючи шию і намагаючись розгледіти свій хвіст.
Хвіст був довгий, тонкий, прямий, як палиця, з маленькою китичкою на кінці. І Мафін із сумом подумав, що ні в кого з його друзів немає такого жалюгідного хвоста.
Він піднявся і попрямував до невеличкого ставка, де плавала й пірнала, поблискуючи чорною атласною шкірою, тюлениха Селлі.
– Ах, Селлі! – сказав Мафін. – Який у тебе чудовий хвіст! Не те що мій…
– Не сумуй, – сказала Селлі привітно. – Якщо тобі неодмінно хочеться змінити свій хвіст, я із задоволенням позичу тобі мій запасний, хоча мені здається, що твій не такий вже й поганий. Пасує тобі і навіть гарненький.
Селлі пірнула у ставок і незабаром з’явилася із запасним хвостом. Хвіст був абсолютно мокрий, тому що зберігався у скелястій підводній печері. Селлі акуратно причепила його Мафінові поверх його власного хвоста.
– Готово! – сказала Селлі. – Це дуже корисний хвіст: з ним можна плавати й пірнати.
І перш ніж Мафін встиг подякувати їй, тюлениха знову пірнула у воду.
Мафін довго стояв на березі, відчуваючи себе дуже ніяково з таким незвичним хвостом. Йому весь час здавалося, що хвіст так і підштовхує його до води, ніби хоче знову стати мокрим, блискучим і поплавати у ставку. І Мафін раптом глибоко вдихнув і вперше в житті пірнув у воду. Хоча він намагався в усьому наслідувати Селлі, нічого не вийшло. Він каменем впав на дно, але за хвилину вискочив на поверхню, пихкаючи, пирхаючи і пускаючи бульбашки.
– Селлі, – ледве промовив він. – Селлі! Допоможи! Допоможи! Тону!
Селлі швидко підпливла до нього і допомогла вибратися на берег.
– Будь ласка, забери назад свій хвіст, Селлі! – сказав Мафін, коли трохи отямився. – Йому б хотілося сидіти у воді все життя, а я не можу. З твого боку було дуже мило позичити мені свого хвоста, але я не впевнений, що він мені підійде.
Мафін трошки посидів на березі, щоб віддихатися, а потім тихенько пішов до пінгвіна Перігрина, який грівся на сонечку біля своєї хатки і читав учену книгу.
– Який у вас чарівний, акуратний хвостик, містере Перігрине! – сказав Мафін. – Як би мені хотілося мати такий самий! Його, напевно, легко тримати чистим.
Перігрин дуже зрадів і був задоволений. Він ласкаво подивився на Мафіна. Сонце пригрівало спину пінгвіна, він смачно пообідав і насолоджувався книжкою. Йому захотілося зробити комусь щось гарне.
– Ти цілком правий, любий Мафіне, – сказав він. – У мене дійсно чудовий хвіст: гарний, акуратний, працьовитий. Маю зізнатися, що твій хвіст дуже невигідно відрізняється від мого. Знаєш що? Я позичу тобі мій запасний хвіст. Тобі він підійде.
Перигрин вийняв із сейфа свій запасний хвіст, трохи менший за той, який носив сам, і, мабуть, трішки менш блискучий, але, загалом, чудовий хвіст.
– Ось, – сказав він, приладжуючи хвіст Мафінові. – Цей хвіст тобі знадобиться. Це доволі тямущий хвіст, і він допоможе тобі думати.
Перігрин знову взявся за книгу і перестав звертати на Мафіна увагу.
Скоро Мафін переконався, що Перігрин і справді мав рацію, кажучи, який у нього вчений і розумний хвіст. Хвіст змусив Мафіна замислитися про такі складні речі, що вже за хвилину в ослика розболілася голова. Він намагався не думати, щоб не втомлювати себе, але хвіст цього не хотів. Хвіст змушував ослика думати і бути серйозним.
Нарешті Мафін остаточно втратив терпець.
– Будь ласка, Перігрине, – сказав він лагідно, – заберіть ваш хвіст. Це, звичайно, чудовий хвіст, і я вам дуже вдячний, але у мене від нього розболілася голова.
– Мені б слід було знати, – сердито сказав Перигрин, відчіплюючи від Мафіна хвіст і укладаючи його в сейф, – що нещасний осел, такий, як ти, ніколи не зможе користуватися першокласним хвостом, таким, як оцей! З мого боку було просто смішно пропонувати його тобі. Негайно йди звідси, я не можу більше витрачати дорогоцінний час на такого осла, як ти!
Мафін повернувся під вишневе дерево. Не можна сказати, щоб тепер він був цілком задоволений своїм хвостом, але все ж таки переконався, що його хвіст кращий, ніж у Селлі й Перігрина.
Раптом він помітив страуса Освальда, який стояв за деревом. Освальд чекав, поки вишні самі впадуть йому до рота. Чекати треба було дуже довго, тому що дерево ще тільки цвіло. Нарешті страус перестав дивитися на гілки, закрив рота, зітхнув і тут тільки помітив Мафіна.
– Що трапилося, Мафіне? – запитав Освальд. – У тебе такий жалюгідний вигляд!
– Хвіст замучив! – відповів він. – Ну що це за хвіст! Як би мені хотілося, щоб він був зі справжнього пухнастого пір’я, як у тебе!
Справа в тому, що Освальд дуже пишався своїм хвостом. Це був його єдиний скарб, і він його дуже беріг. Але Освальд був добий і любив Мафіна.
– Якщо хочеш, Мафіне, я можу позичити тобі мій найкращий, парадний хвіст. Він загорнутий у цигарковий папір. Зачекай хвилиночку, я зараз принесу.
Освальд поскакав на своїх довгих, тонких ногах і незабаром повернувся, несучи в дзьобі дорогоцінний пухнастий хвіст.
– Дивись, – сказав він, обережно розгортаючи його. – Правда, гарний? Бережи його і обов’язково піднімай, коли будеш сідати, бо помнеш.
Він обережно причепив Мафінові пишний хвіст. Ослик гаряче подякував йому і обіцяв, що поводитиметься з ним дуже обережно.
Потім Мафін з поважним виглядом пішов на прогулянку, а ззаду на хвості у нього майоріли чарівні пір’їнки.
Але навіть хвіст страуса не підійшов Мафінові. Виявилося, що він нестерпно лоскоче! М’які пухнасті пір’їнки виймали з Мафіна всю душу. Він не міг іти спокійно: доводилося підстрибувати й підскакувати, щоб втекти від божевільного лоскоту.
– Погано, Освальде! – кричав він, стрибаючи й відбиваючись. – Відчепи його скоріше! Так лоскотно, що я збожеволію!
– Дивно! – сказав Освальд. – Ніколи не помічав, щоб він лоскотав!..
Проте він відчепив хвіст, обережно загорнув його у цигарковий папір і відніс додому.
Засмучений Мафін сів на траву. Знову невдача! Невже нічого не можна вдіяти з нещасним хвостом? Раптом він почув на стежці швидкі кроки. Вони затихли біля нього. Мафін понуро підвів голову. Перед ним стояла дівчинка Моллі – сестра Воллі.
– Не сумуй, Мафіне! – сказала вона. – Дурненький, ну нащо тобі чужі хвости? Краще прикрасити свій власний. Коли мама хоче, щоб у дочки була гарна зачіска, вона зав’язує їй бант. Давай зробимо те ж саме з твоїм хвостом. Подивися, яку я принесла тобі стрічку. Будь ласка, підніми хвостик, Мафіне!
Мафін слухняно підняв свій довгий білий хвіст і мало не звернув шию, намагаючись розгледіти, що робить Моллі.
– Готово! – вигукнула вона за хвилину. – Вставай, Мафіне, і помахай хвостом. Побачиш, який він тепер гарненький.
Мафін послухався і залишився дуже задоволений: на кінці хвоста був зав’язаний червоний шовковий бант. Його хвіст став тепер найкрасивішим з усіх хвостів у світі!
– Дякую, Молі, – сказав він. – Ти дуже добра, і ти так гарно все це придумала! Підемо покажемо всім, як це красиво!
Мафін поскакав з поважним виглядом, а Моллі побігла поруч. Мафін більше не соромився свого хвоста. Навпаки, він був від нього у захваті. І кожен зустрічний був згоден, що Моллі дуже гарно все придумала.