На камені в глухому лісі сидів Ніклас, а поруч з ним стояв кошик, повний кори з дерев. Він зібрав її, щоб дружина додала кору до мізерного запасу житнього борошна, яким йому заплатили за роботу в панській садибі.
А інакше цієї муки ніяк не вистачило на всі голодні роти в його халупі! Ніклас так втомився і був в такому розпачі, що не міг іти далі і вирішив трошки відпочити. Ось він сидів, думаючи про те, коли ж прийде кінець великій нужді, що навалилася і на нього самого, і на його сусідів. Засуха спалила майже всі посіви і всю траву, а в ту країну, де лютує посуха, завжди слідом приходять голод і нужда. Тисячі людей і цілі стада худоби померли, або впали з голоду, ніхто не знає, скільком судилося пережити цю голодну зиму.
Раптом він почув скрегіт лопати, який буває, коли вона натрапляє на дрібні камінчики. Крізь кущі, Ніклас побачив старого троля, який копав землю під високою сосною.
Троль працював не розгинаючи спини, сопів, але справа у нього йшла добре. Незабаром він, відкинувши лопату, витягнув великий шкіряній мішок і розв’язав його.
В ту ж мить зовсім поруч з тролем на краю ями трохи піднявся великий камінь і показалася голова старої тролихи.
– Слухай, чоловіче, – сказала вона. – Ти не забув, що треба посіяти шість зерняток пшениці замість чотирьох. Мені для свята муки побільше треба!
– Добре, що нагадала, – відповів, почухавши голову, старий, – але я і сам би не забув про це.
Стара тролліха зникла, закривши лаз каменем. А Ніклас здивувався, який же це врожай можна отримати з шести зерняток пшениці?
Однак старий троль відрахував шість пшеничних зернят з шкіряного мішка, зав’язав його і знову заховав. Потім посадив по одному зернятку в кожному кутку поля, а два – посередині та й сів на траву з таким виглядом, ніби чогось чекав.
Ніклас теж став чекати разом з ним; дуже вже хотілося подивитися, що з усього цього вийде. І незабаром на його очах сталося справжнє диво. Там, де були посаджені зернятка, з’явились зелені стрілочки і тут же полізли із землі все нові і нові паростки. Вони тяглися вгору, покривалися колоссям, і раптом перед Нікласом розкинулося і заколихалося ціле пшеничне поле. Колоски набухали, жовтіли і стали під кінець такими важкими, що звисали до самої землі.
Тоді старий троль тупнув об землю ногою і з кам’яних брил і земляних куп виповзла ціла зграя маленьких троленят. Вони виривали пшеницю з коренем, струшували важкі колосисті снопи в величезні мішки, які притягли з собою. І посипалися з колосків стиглі, золотисті зерна. Коли мішки наповнилися, тролята завдали їх собі на плечі і зникли разом зі старим тролем. Зникли мов дим серед купин і гірських ущелин.
– Оце врожай так врожай! – сказав самому собі. Ніклас і пішов на поле – подивитися, чи не дістануться йому якісь кинуті колоски.
Але тролята, попрацювали на славу – в полі не залишилося жодного зернятка. Землю встеляли одна лише суха, зім’ята солома.
«Піду я краще до сосни та заберу мішок. Такий врожай мені подобається », – подумав Ніклас.
Але звільнивши коріння сосни від моху і землі, Ніклас не побачив жодних слідів мішка, і скільки він не розривав землю руками і гострим каменем, йому так нічого і не вдалося знайти. А час ішов, наближався полудень.
Пора було йти на роботу. Зрештою Ніклас взяв кошик і повернувся з ним додому. А пошуки скарбу вирішив відкласти до наступного дня. Вранці, ледь розвиднілося, він знову побіг в ліс, взявши з собою лопату.
Але коли він прийшов туди, де вчора було поле, воно вже зникло, а найгірше те, що він не міг впізнати сосну, під якою троль заховав шкіряний мішок. Ніклас став копати то під одною, то під другою сосною, але все марно. Він так вперто копав, що не помічав часу і запізнився на роботу. Староста вилаяв його і зменшив частку житнього борошна, яка належала йому за роботу Але це його анітрохи не зупинило. На другий день він знову був у лісі, знову запізнився на роботу, і знову йому зменшили частку борошна. Дружина плакала, лаяла його, що він тиняється по окрузі, немов волоцюга, і нарікала, що Ніклас змушує її і дітей голодувати. Ні словом не видав Ніклас, чим він займається, тому що знав – той, хто шукає скарб, якщо хоче знайти його, не повинен про це говорити.
Одного ранку, коли він, як завжди, рив землю, побачив його випадково якийсь старий селянин і давай над ним насміхатися.
– Так, так, любий мій Ніклас, ти хочеш знайти скарб, – вразив його старий. – Однак вдень тобі це не вдасться. Людським рукам ніколи, крім як вночі, не добратися до тролевих скарбів.
– Хіба, – сказав Ніклас і кинув лопату, бо знав, що старий обізнаний у всіх таємних, прихованих від людей справах. – Тоді я спробую щастя вночі.
Але старий тільки засміявся йому в відповідь.
– Не велика від цього користь. Не велика користь, – повторив він. – Якщо хто і знайде скарб, він не зможе витягти його нагору, перш ніж зійде сонце. За цей же час тролі так залякають, що не захочеш скарбу, а випустиш скарб з рук, або ж вимовиш якесь слово – скарб відразу зникне. І озирнутися не встигнеш! Тролі знають чимало чарівних заклять. Вони нашлють на того, хто шукає скарб, шиплячих змій або ненажерливих вовків. Шукай, люб’язний Ніклас, шукай скарб, коли тобі це до душі. Тільки боюся, нічого тобі не знайти.
З цими словами пошкандибав старий далі, розповідаючи всім і кожному, хто тільки хотів його слухати, про те, що Ніклас шукає скарби в лісі.
Все село сміялося над Нікласом. А дружина його лила сльози і лаяла чоловіка за всі його дурощі. І він справді перестав ходити в ліс зранку. Ніклас ходив до лісу вночі, коли всі спали. А вранці повертався такий сонний і втомлений, що не мав сили працювати. На роботі він отримував борошна все менше і менше. До його хатини прийшла справжня біда, та й сам він голодував, схуд, одна шкіра і кості.
Але вперто продовжував шукати скарб, тому що, якби знайшов Ніклас цей скарб – він став би щастям і порятунком не тільки для самого Нікласа, його дружини і дітей, а й для всієї країни.
Одного разу вночі, тільки Ніклас підійшов до каменя, на якому в перший раз сидів, підглядаючи за старим тролем, зійшов місяць. І тут раптом ніби пелена спала з очей бідняка, він одразу впізнав сосну, під якою старий троль сховав шкіряний мішок.
Кілька ударів лопатою – прибрано шар землі і каміння, і ось вже видніється щось кругле, товсте і гладке.
Мішок! Це ж шкіряний мішок!
Ніклас чітко бачив його при світлі місяця. І, тремтячи від радості, почав обкопувати мішок, щоб легше було витягнути його. Потім він нахилився, обхопив обома руками мішок, припідняв його і став тягти. Але мішок міцно сидів в землі.
Здавалося, ніби хтось міцно-міцно тримає його знизу.
Ніклас щосили тягнув мішок, смикав його і рвав. Але все марно. У того, хто йому противився, була така хватка, немов замість пальців у нього були залізні кліщі.
«Гаразд, – подумав Ніклас, вставши на коліна біля ями, – видно, нічого більше не залишається, як простояти тут до самого раннього ранку. Тільки б не напали на мене чудовиська ».
Вдивляючись в чагарник, він прислухався до найменшого шурхоту. Незабаром він і справді почув якийсь хрускіт і тріск, і з кущів прямо на нього вискочив страшний, мерзенний вовк з роззявленою пащею.
Ніклас не на жарт злякався, він подумав: а чи не все одно, померти в пащі звіра або ж від повільної голодної смерті взимку. А раз так, то тролям, не бачити його страху.
І Ніклас, не відриваючи гострих очей від чудовиська, ще міцніше обхопив руками мішок.
Вовк страшно шкірив зуби і все ширше роззявляв пащу, готовий ось-ось проковтнути людину. Але раптово він застиг на місці, немов наштовхнувся на гострий погляд Нікласа, погляд, подібний спрямованій на нього зброї. І вовк, скавулячи, поповз назад, і зник в заростях.
Незабаром почулося шипіння, і на гілках дерева, прямо над головою, Ніклас побачив змію, її нещадні блискучі очі на плоскій голові невідривно розглядали його. Ніклас здригнувся від жаху, але і тут не випустив мішок з рук; пильно і безстрашно дивився він в очі чудовиська. І очі змії повільно згасали під його поглядом, а потім згасли, і Ніклас не бачив більше змії.
«Слава богу, – подумав Ніклас, – тепер я знаю, як перемагати чудовиськ, якщо ще хтось з’явиться».
Але ніхто більше не з’явився. Зате незабаром Ніклас почув далеко-далеко чийсь людський голос. Здавалося, що хтось кричить. І незабаром він ясно розчув, що його кличуть і що це голос їх сусідки.
– Ніклас! Ніклас! – кричала вона. – Іди до дому! Твоя дружина помирає!
Ніклас затремтів так, що мало не випустив мішок з рук. Його дорога дружина вмирає і він, можливо, ніколи більше її не побачить! Але якщо він випустить мішок з рук і побіжить додому, його діти, мабуть, теж помруть з голоду. А, якщо він втримає мішок, – і його діти, і тисячі інших людей зможуть жити щасливо.
І Ніклас тримав мішок, хоча серце в грудях розривалося від горя.
Але тут до нього знову долинув крик:
– Ау, тату! Ay! Ay!
Це старший син Нікласа кричав так, що луна лунала далеко навколо в лісі.
А слідом пролунав третій голос, голос маленької дочки Нікласа – Гудрун:- Татусю, татку, де ти? Де ти, татку?
«Тільки б вони мене не знайшли, – думав він. – Хоч би місяць заховався, щоб вони мене не побачили ».
Але місяцю потрібно було ще довго плисти по небу, перш ніж він знову дістався би до лісового верховіття. Все виразніше і чіткіше лунали голоси, і тут Ніклас побачив, як всі троє йдуть між деревами. Він якомога щільніше притиснувся до землі. Але хлопчик побачив батька.
– Ось він, ось він! – закричав син.
І в ту ж мить всі троє – сусідка, син і дочка – вже стояли біля Нікласа, розповідаючи йому, як бідна вмираюча лежить та сумує за чоловіком.
Але він не відповідав і тільки дивився на них.
– Тільки б нам пристаратися матінці якої-небудь ситної їжі, може, вона й оговтається, – говорив хлопчик. – Якщо ти віддаш мені свою свиту; татку, я б міг піти до крамаря і продати її.
Як не хотілося Никласу віддавати синові свою свиту, він все одно не міг би цього зробити, тому що тоді йому довелося би випустити з рук шкіряний мішок. І він холодно похитав головою.
– Нікласу його свитка дорожче життя жінки! – вигукнула сусідка. – Всім видно, що йому немає діла ні до дружини, ні до дітей. А що це він тримає в руках? Здається мені, що це величезний камінь!
Хлопчик з дівчинкою теж нахилилися, щоб поглянути.
– Так це всього-на-всього велика гранітна брила! – сказав хлопчик.
– Господи боже, він зовсім з розуму зійшов! – вигукнула сусідка. – І хоч би слово вимовив! Тролі напевно зачарували його! Треба врятувати Нікласа.
І вона спробувала відірвати його руки від шкіряного мішка. І тут він так дико глянув на неї, немов збирався вкусити, і сусідка разом з Гудрун злякано відсахнулися назад.
– Доведеться привести людей, щоб звільнити його від тролів, хоче він того чи ні, – сказала сусідка. – Ходімо, діти, та швидше.
І з цими словами вона зникла в кущах разом з дітьми.
Ніклас так злякався, що великі краплі поту градом покотилися по його чолі. Невже тепер, коли він так близько до того, щоб оволодіти скарбом, вони з’являться і вихоплять мішок у нього з рук?
Через деякий час він почув шурхіт у кущах і затремтів від жаху при думці про те, що, можливо, хтось йде, щоб вирвати скарб у нього з рук. Але це була всього лише Гудрун, яка повернулася назад. При ясному світлі місяця її маленьке личко сяяло красою і ніжністю. Підійшовши до батька, вона обвила руками його шию.
– Не бійся, татку! – сказала вона. – Ти, думаєш, що знайшов скарб. Але ніхто більше не прийде і не відніме його у тебе. Скоро місяць зайде, і тоді важко буде відшукати дорогу сюди. А я відведу людей в іншу сторону. Ти ж тим часом лежи тут, поки сонце не встане і тоді побачиш, що тримаєш в руках всього лише камінь.
Ні на одну хвилину не повірила вона в те, що він знайшов скарб, але все одно хотіла допомогти батькові. І Ніклас відчув себе таким щасливим від того, що вона турбувалася про нього. І сльози виступили в нього на очах, поки він мовчки лежав на землі, не зводячи очей з Гудрун. А вона подумала, що батько журиться по вмираючій матінці.
– Татку, не журися за матінкою, – сказала вона. – Я піду до крамаря і продам своє довге волосся, а він дасть мені якої-небудь їжі. – І, посміхнувшись йому, Гудрун зникла в кущах.
І в ту ж мить Ніклас страшно злякався за неї. Як вона одна в дрімучому лісі? Чи вдасться їй втекти від вовка, який чатує в лісовій гущавині? І справді через кілька хвилин він почув крик. Йому здалося, ніби Гудрун кричить:
– Тату, допоможи!
У розпачі випустив він з однієї руки мішок, який відразу став важким як свинець. І негайно ж під землею почувся глухий сміх.
«Тролі сміються наді мною, – подумав він. – Може, це зовсім і не Гудрун кричала, а всього лише сова ».
І він знову обома руками вчепився в мішок. А крики повторювалися знову і знову. І він не міг розрізнити, хто це кричить: Гудрун чи сова. Він то схоплювався, готовий кинути мішок, то вдвічі сильніше охоплював його руками. Піт струмками стікав по його обличчю, але він знав, що повинен врятувати життя багатьох людей! І ще міцніше стискав в руках мішок.
Під кінець він звільнив одну руку, а його інша рука відразу відчула подвійну вагу мішка, зібрав з каменів мох, заткав їм вуха, а потім міцно закрив очі. Що б не трапилося, він не хотів більше нічого бачити і чути. А цієї ночі було що бачити і чути. І як він не затикав вуха, неможливо було не почути такого страшного шуму. Здавалося, ціла зграя диких мисливців промчала повз нього. І як Ніклас не мружив очі, він бачив такі яскраві блискавки, ніби все небо було охоплено пожежею.
Але він вирішив: як буде так буде. Він не знав, скільки часу пролежав так, тримаючи скарб своїми затерплими пальцями, нарешті йому здалося крізь опущені повіки, що вже розвиднюється.
І в ту ж хвилину до нього раптово долинуло його власне ім’я. Його вигукували з відчаєм і прокльонами:
– Повісити його, спалити, посадити на палю! – кричали голоси.
Здавалося, сотні ніг кинулися прямо до нього.
«Тепер вони мене знайшли. Вони думають, що це через мене дружина померла з голоду, і хочуть, щоб я поплатився за це. Настала моя остання хвилина », подумав Ніклас. І коли відчув, що люди зовсім поруч, – відкрив очі.
До нього підходили всі хлопці його села з кийками в руках. Ось вони вже зовсім близько! Ось замахуються кийками, щоб розтрощити йому голову, – але жодного слова не вимовив Ніклас.. Він чекав, не випускаючи мішка з рук.
Раптом косий промінь сонця прорізав ліс. Він осяяв хлопців, осяяв він і шкіряний мішок. І мішок в руках у Нікласа відразу став таким легким, що він втратив рівновагу і впав на спину.
Але все-таки піднявся і здивовано озирнувся навколо. Куди поділися всі ці хлопці з киями?
Невже він недавно бачив все це в такому страшному мареві?
Але він не став шукати відповіді на ці питання, бачив він їх всіх насправді чи ні. Шкіряний мішок був у нього в руках. Гордий, немов король, завдав він мішок на плечі і пішов додому. Але коли він відчиняв двері в кімнату, серце затремтіло у нього в грудях; він подумав, що побачить дружину мертвою в ліжку. А Гудрун? .. Може, всі вже сидять і плачуть за нею?
Але те, що він побачив, змусило його застигнути в здивуванні на порозі. Біля вогнища стояла його дружина і варила молочний суп на сніданок. За прядкою сиділа Гудрун і пряла. А її довге волосся блищало, немов золото, в променях сонця.
І тоді він зрозумів: все, що він бачив у лісі, – тільки марево, за допомогою якого тролі хотіли змусити його випустити скарб з рук. Але це їм не вдалося.
Кинувши свою ношу на підлогу, він розповів дружині і дітям, яке щастя і багатство в цьому шкіряному мішку.
І вони, не перестаючи дивуватися заплакали від радості.
Гудрун помітила, який незвичайний вид у батька, його голову немов обсипало снігом.
– А що, татку, хіба сьогодні йшов сніг? – запитала дівчинка і потягнулася до батька, бажаючи струсити білі сніжинки з його волосся.
Але це був не сніг. Просто волосся Нікласа посивіло за цю ніч, бо нікому не вдається безслідно перемогти битву з тролями.