Жив у Китаї бідний чоловік на ім’я Ван Лі. Була в нього світла голова і сильні руки, і все своє життя він працював – і все своє життя він голодував. Голодував він сам, голодувала його дружина, голодували його діти, і, що було для Ван Лі найгірше, голодував його старий батько. Бо Ван Лі був китаєць, а кожен китаєць знає, що діти повинні шанувати своїх батьків і піклуватися про них. І от одного разу, коли в хаті не було навіть жмені рису, щоб зварити старому батькові юшки, Ван Лі пішов до свого сусіда, багатія, і попросив у нього мішок рису в борг.
– Добре, – сказав багатій, – але, коли прийде термін, ти віддаси мені не один мішок, а два!
Нема чого було робити, і Ван Лі погодився. Але, коли прийшов термін, він був такий само бідний, як і раніше, і він не зміг віддати жадібному багатієві свій борг, який за цей час став удвічі більшим.
– Злодій! – закричав багатій. – Жалюгідний злодій і жебрак!
Він покликав охоронця, і Ван Лі кинули до в’язниці. Стіни в’язниці були міцні, і сильні руки Ван Лі не могли йому допомогти вибратися на волю. Але недарма у Ван Лі була світла голова. Думав, думав Ван Лі, як йому вийти на свободу, і, нарешті, придумав. Він сказав наглядачеві в’язниці:
– Відведи мене до імператора!
– Бач, чого вигадав! – засміявся наглядач. – Ти, жалюгідний злодюжка, ти, убогий, хочеш постати перед очима самого Сина Неба?! Мабуть ти збожеволів!
– Ні! – сказав Ван Лі. – Нехай я злодій, але я не жебрак! У мене є скарб, якому немає ціни, і я хочу віддати його Синові Неба!
Золото відкриває всі замки, каже старе прислів’я. І от замок в’язниці відімкнувся, і Ван Лі повели до імператорського палацу. Імператор сидів на своєму троні з золота і слонової кістки, а навколо юрмилися придворні. Коли імператор усміхався, вони реготали. А коли він хмурився, вони плакали. Це були справжні придворні!
– О Сине Неба, – сказав Ван Лі, – прийми скромний дар від найнедостойнішого з твоїх підданих!
І, шанобливо вклонившись, він дістав зі складок свого роздертого халата маленький паперовий пакетик і подав його імператору
– А де ж скарб? – нетерпляче запитав імператор, розгорнувши пакет. – Адже це просте, звичайне, грубе грушеве зернятко
І всі придворні з обуренням подивилися на Ван Лі.
– Сама мудрість говорить твоїми вустами, о Сине Неба, – сказав Ван Лі. – Це воістину просте, грубе грушеве зернятко – але тільки це зернятко незвичайне. Якщо посадити його в землю, то одразу ж виросте грушеве дерево, яке негайно принесе плоди. Але найбільш незвичайне те, що всі плоди на цьому грушевому дереві будуть золоті!
– Золоті? – перепитав імператор. – Чому ж тоді ти не посадив його сам – ти, який ображає мій погляд своїм роздертим халатом?
– О Сине Неба, – відповів Ван Лі, – мудрість твоя велика, але твоя доброта перевершує навіть її! Ти готовий дозволити найжалюгіднішому з твоїх підданих володіти скарбом, яким, справді, личить володіти тільки тобі! Але я ще не сказав тобі, що найнезвичайніше в цьому грушевому насінні. А найнезвичайніше в ньому те, що грушеве дерево принесе золоті плоди лише за однієї умови – якщо зернятко посадить чиста, чесна і справедлива людина. Інакше – воно народить жаб і отруйних змій!
Імператор впустив зернятко.
– Я ж, – продовжував Ван Лі, – усього лише бідний чоловік, якого називають злодієм… Хто як не ти, о втілення справедливості, о джерело всякого блага, гідний збирати золоті груші з цього чудесного дерева.
І Ван Лі з глибоким поклоном знову подав зернятко імператору.
Але імператор згадав, як він ще маленьким хлопчиком тягав гроші у своєї старої бабусі… І згадав про всі чорні справи, які робив він сам і які робилися від його імені, і він трохи почервонів. І всі придворні почали бити себе по щоках, щоб теж почервоніти.
– Звичайно, Син Неба вищий від добра і зла, – сказав імператор нарешті. – Але все ж таки це може дати привід до небажаних чуток… До того ж, я терпіти не можу жаб і змій – особливо отруйних! – І він поспіхом сунув зернятко в руку Ван Лі.
– Віддай його, кому хочеш, – сказав він. – Напевно, при моєму дворі знайдеться достатньо чесних людей! Гей, слуги, подати сюди вазу із землею! Зараз ми дізнаємося, хто з моїх придворних воістину чесний!
Ван Лі підійшов до управителя імперії – першого мандарина двору і, вклонившись, простягнув йому зернятко. Поважний гладкий мандарин навіть не поворухнувся.
– Мені не потрібна ця дрібниця, – сказав він. – У мене й без того достатньо скарбів!
Шепіт пройшов по рядах придворних. Усі знали, звідки у першого мандарина його незліченні скарби. Він призначав на важливі посади в країні не тих, хто відрізнявся знаннями й здібностями, а тих, хто давав йому найбільші хабарі. Ван Лі підійшов до генерала і простягнув зернятко йому.
– Прибери подалі цю капость, – пробурчав генерал, грубо відштовхнувши руку Ван Лі. – Я солдат, і мені вистачає солдатської платні, якою нагороджує мене Син Неба!
“Солдатської платні, солдатської платні”, – зашепотіли у задніх рядах. Генерал ненавмисно сказав правду – він привласнював велику частину платні своїх солдатів!
Ван Лі підійшов до судді – головному судді країни.
– О, опора трону, о стовп правосуддя, – сказав Ван Лі. – Від тебе виходить закон, і до тебе він повертається! Тобі по праву належить мій дар!
Руки судді тряслися від жадібності, але й він відвів простягнуту долоню Ван Лі.
– Справедливість – Сама по собі нагорода, – сказав суддя, зітхаючи, і підвівши очі вгору. – Мені не треба інших скарбів!
Тут вже й сам імператор посміхнувся, а придворні зареготали. Адже вони добре знали, що той, хто входив до суду з тугим гаманцем, – повертався додому, у чому б він не був винен. Той же, чий гаманець був порожній, потрапляв до в’язниці, хоча б він був тисячу разів правий…
Так Ван Лі обійшов усю залу і знову опинився перед імператором.
– О, Сине Неба, – сказав він, – якщо тут немає жодної чесної людини, то чи справедливо, щоб сидів у в’язниці я – бідна людина, якого оголосили злодієм лише за те, що він хотів врятувати від голодної смерті свого шановного батька?
Імператор був у гарному гуморі.
– Ну що ж, – сказав він, – я готовий тебе помилувати. Але горе тобі, якщо ти розкажеш хоч слово про те, що ти бачив і чув, бо це велика таємниця, і якщо вона відкриється, вона може призвести до хвилювань в імперії!
Так Ван Лі повернувся додому. А з грушевого насіння виросла груша, і вона принесла плоди, правда, не золоті, а прості… Проте, можливо, Ван Лі все ж таки шепнув комусь на вушко про те, що з ним сталося – інакше звідки б ми з вами дізналися про цю історію?