Петро — першокласник. Сестричка Марійка наступного року піде до школи. У Петра велика біда: лінощі. Щоб навчитися добре читати, треба взяти книжку, розгорнути її й читати вголос. Читати півгодини, читати щодня.
А Петрові не хочеться брати книжку до рук. Не хочеться читати. Гуляти ж веселіше. Прийде Петро зі школи, покладе книжки, пообідає і — надвір.
Восени — в м’яча, взимку — на ковзанах. А книжки лежать. Минуло півроку. Всі діти вже добре читають, а Петро ледве слово докупи складає.
Приходить якось учителька до Петрикової матері й каже:
— Як Петро не читатиме щодня, залишиться на другий рік у першому класі.
Сидить Петро біля столу. Соромно йому.
А Марійка тут своє:
— От добре, залишайте Петра на другий рік, я з ним разом до школи ходитиму.
Почервонів Петро, аж сльози в очах затремтіли. Марійка далі веде:
— Я вже добре вмію читати.
Взяла Марійка зі стола книжку — й аж дзвенить.
— Ти читаєш, як найкращі мої учні! — хвалить учителька.
Пішла вчителька додому. А Петро сидить біля столу й думає: «Не хочу бути слабшим за Марійку! Заставлю себе…»
Розгорнув книжку… Надворі сніг блищить, сонце сяє, ковзани на лід просяться, горобці цвірінькають… Так хочеться гуляти. Але як подумає Петро, що в одному класі з Марійкою доведеться вчитися, страшно йому стає… І читає, читає…
Тепер приходить Петро зі школи, пообідає і, гляди, за шапку… А Марійка й питає:
— То як, будемо в одному класі?
Петро тут кидає шапку й сідає за книжку.