Жила колись в одному селі убога жінка з малою дочкою. А неподалік від їхньої хатини був чийсь город, де росли салат, петрушка, кріп та помідори. Бідній дівчинці так смакувала петрушка, що вона й дня не могла без неї прожити. Вийде було нишком на город, нащипає повний фартушок зеленої петрушки та й поїсть геть усю за обідом.
А що петрушка в нашому краю зветься преццемоліна, то й дівчинку прозвали в селі Преццемоліною.
Преццемоліна і гадки не мала, що город належить лихій відьмі, яка раптом стала помічати, що хтось у неї поскубує петрушку.
Засіла вона якось у кущах та й чатує.
Аж уранці бачить — виходить на город Преццемоліна й щипає петрушку у фартушок. Відьма блискавкою вилетіла з кущів і схопила міцно дівчинку своїми карлючкуватими пальцями за лікоть.
— А, попалася нарешті, злодійко! — крикнула вона. — Тепер я з тобою поквитаюся за все!
Хоч як благала прощення налякана в смерть Преццемоліна, відьма її не слухала. Вона притягла дівчинку до своєї хати й кинула на лавку.
Відтоді стала Преццемоліна у відьми за служку. Та хоч як вимучувала її люта відьма найважчою роботою, Преццемоліна щорік ставала вродливішою і вродливішою. Стара від заздрощів аж їсти перестала.
Якось гукнула вона Преццемоліну й каже:
— Візьми оцей кошик та йди до криниці. Як не принесеш повний води, то начувайся!
Пішла Преццемоліна до криниці, опустила кошика у воду раз, і вдруге, і втретє, а вода з нього, мов крізь решето, виливається.
Схилилася дівчина на цямрину й гірко заплакала. Коли чує, хтось її кличе:
— Преццемоліно, Преццемоліно, чого ти плачеш?
Озирнулася дівчина, а перед нею стоїть гарний хлопець і привітно усміхається.
— Хто ти за один і звідки ти знаєш, як мене звуть? — питає Преццемоліна.
— Я відьмин онук і звуть мене Бенсіабель. Бабуня хоче тебе занапастити, але ти не бійся. Я тебе врятую, Преццемоліно. Поцілуй мене, і я наберу тобі в кошик води.
— Не поцілую, бо ти відьмин онук.
— Дарма, я тобі таки наберу води в кошик.
Прийшла Преццемоліна додому і принесла кошик води. Як побачила це відьма, то аж побіліла з люті.
— Признайся, — каже, — це тобі Бенсіабель набрав?
— Ні, — рішуче відповіла їй Преццемоліна.
— Ну, ще побачимо, чиє буде зверху.
На другий день рано-вранці відьма знову покликала Преццемоліну та й каже їй сердито:
— Бери оцей мішок зерна, та поки я прогуляюся надворі, щоб ти мені хліба напекла. Коли ж не спечеш — начувайся!
Замкнула відьма сердешну Преццемоліну в хаті, а сама пішла гуляти. Заходилася Преццемоліна товкти зерно, та бачить, що ніколи не перетовче повного мішка зерна й не спече хліба за такий короткий час. Сіла вона на мішок та й залилася слізьми. Коли де й узявся Бенсіабель і каже дівчині:
— Не плач, Преццемоліно. Я врятую тебе й цього разу, тільки поцілуй мене.
— Ні, не поцілую, бо ти відьмин онук.
Проте Бенсіабель таки допоміг Преццемоліні і зерно змолоти, і хліба напекти.
Коли відьма прийшла, хліб уже лежав на столі.
— Ти бачила Бенсіабеля? Це він змолов і напік хліба? — знову недовірливо запитала стара.
— Ні, — рішуче відповіла Преццемоліна.
— Ну, ще побачимо, чиє буде зверху, — сказала відьма.
Другого дня гукнула відьма Преццемоліну й каже:
— Піди до моєї сестри. Вона живе ген за отим лісом. Хай дасть тобі скриньку, а ти принесеш її мені.
А відьма перед тим домовилась із своєю сестрою, щоб та звела Преццемоліну зі світу.
Йде Преццемоліна і гадки не має, що проти неї замислили. Коли назустріч їй Бенсіабель.
— Куди біжиш, Преццемоліно? — питає він.
— По скриньку до сестри моєї господині.
— А чи знаєш ти, люба моя дівчино, що господиня послала тебе на смерть? Поцілуй мене, і я тебе врятую.
— Не поцілую, бо ти відьмин онук!
— Дарма, я таки відведу від тебе смерть і цього разу, бо я люблю тебе понад усе на світі. Візьми ось пляшечку з оливковою олією, оцей шматок хліба, мотузок і мітелку. Як підійдеш до брами, змаж завіси олією, а тоді кинеш увесь шматок хліба собаці, що стереже дім. Як побачиш бідну жінку, що тягтиме воду з криниці, прив’язавши відро до своїх кіс, віддай їй мотузка. А друга жінка в кухні язиком вимітатиме попіл з печі. Подаруєш їй оцю мітелку. Тоді мерщій хапай скриньку, — вона стоятиме на шафі, — і тікай чимдуж додому. Послухаєш моєї поради — не загинеш.
Преццемоліна зробила все так, як сказав їй Бенсіабель: змастила олією завіси, кинула собаці хліб, віддала жінці біля криниці мотузок, а тій, що в кухні, — мітелочку. Тоді зайшла до відьминої сестри в будинок, вхопила на шафі скриньку і мерщій надвір. Забачила відьмина сестра у вікно, що Преццемоліна вибігла зі скринькою в руках з будинку, та як закричить:
— Агов, куховарко! Зведи хутчій злодійку зі світу!
— Е, ні, вона мені подарувала мітелку, а у вас я вимітала попіл з печі язиком.
— Агов там, водоноско! Зведи хутчій злодійку зі світу!
— Е, ні, вона мені дала мотузка, а у вас я цілий вік тягала воду своїми кісьми!
Тоді відьма:
— Агов, собако! Зведи хутчій злодійку зі світу!
— Е, ні! Вона дала мені хліба, а ви мене й разу не нагодували, і я трохи з голоду не вмер!
Відьма тоді:
— Агов, брамо! Зачинися, придерж мені злодійку!
— Е, ні! Вона мені змастила завіси, а у вас вони були б зовсім переіржавіли!
І випустила Преццемоліну.
От біжить дівчина й біжить, коли бачить: якесь незнайоме село і довкола ніде нікогісінько. Сіла собі Преццемоліна на травицю, щоб хвилиночку перепочити. І враз так їй закортіло подивитися, що там у скриньці. Тільки-но підняла віко, а зі скриньки вилетіла пісня і розтанула в повітрі. Сердешна Преццемоліна аж заплакала.
Коли де не взявся Бенсіабель, зловив пісню й знов зачинив у скриньці.
Зачинив, а тоді — вкотре вже! — попросив дівчину, щоб та його поцілувала. Та Преццемоліна й цього разу відмовилась.
На другий день принесла вона скриньку відьмі. Стара мало не луснула від люті: вона ж бо гадала, що її сестра зведе Преццемоліну зі світу!
— Ти дорогою зустрічала Бенсіабеля? — запитала відьма.
— Ні, — рішуче відповіла їй Преццемоліна.
— Ну дарма. Ще побачимо, чиє буде зверху, — злісно промимрила відьма. — Слухай-но. У мене в курнику три півні: один червоний, другий чорний, а третій білий. Тільки-но сьогодні вночі який з них кукурікне — ти мені скажеш, котрий саме. Не вгадаєш, то я тебе проковтну, як шматок хліба.
Добре, що Бенсіабель випадково почув ці відьмині слова. Настала ніч. Аж ось і перший півень кукурікнув. Відьма й питає у Преццемоліни:
— Котрий півень заспівав?
Що могла відповісти бідолашна Преццемоліна, коли вона не знала? Тільки затремтіла, повернулась до стіни і тихесенько-тихесенько спитала:
— Бенсіабелю, Бенсіабелю, скажи мені, котрий з півнів кукурікав?
А Бенсіабелева кімната була через стіну, він і почув.
— А поцілуєш мене? Тоді скажу, — обізвався.
— Ні, не поцілую, — сказала Преццемоліна.
— Дарма, я тобі скажу: співав червоний півень.
Побачивши, що дівчина дуже довго не відповідає, відьма підбігла до неї та як закричить:
— Кажи, бо тут тобі й смерть!
— Червоний півень, — відповіла тоді Преццемоліна.
Відьма з люті аж зубами заскреготіла.
Аж ось знову кукурікнув півень.
— Кажи мерщій, котрий півень заспівав? — спитала відьма.
А Бенсіабель і підказав.
— Це чорного півня голос, — сказала за ним Преццемоліна.
Десь аж за годину ще раз кукурікнув півень, і відьма мерщій запитала Преццемоліну:
— А це який півень співав?
— Білий, — тепер уже сама відповіла Преццемоліна.
Лиха відьма з люті так грюкнула дверима, що вони аж розкололись, і побігла шукати Бенсіабеля, щоб помститися йому.
А Бенсіабель здогадався, що в неї на думці, й заховався за криницею. Знайшла його люта відьма, та тільки простягла руки, щоб схопити, як спіткнулася — та шубовсть у криницю! Отак і звела сама себе зі світу.
А Преццемоліна незабаром вийшла заміж за свого рятівника Бенсіабеля. І жили вони в коханні й щасті багато-багато років.