Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданих. Тільки не мали вони дітей. От якось король і каже:
— Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.
— А я б наказала поставити поряд із вашим другий водограй, — мовила королева, — і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.
Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір’ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього — ще нижче. Одне слово, чим вищий ставав королівський син, тим нижче били водограї.
Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі капали сік та олія.
І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам’яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глечик. Коли обидва глеки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глечики! Удар був такий сильний, що від глеків на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років!
Бабуся посварилася на хлопця гачкуватим пальцем і сказала:
— Слухай, королівський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобі тричі по сім, на тебе нападе нездоланна нудьга. І буде вона тебе мордувати, доки ти не знайдеш дерева з трьома помаранчами. Якщо тобі поталанить знайти це дерево й зірвати три помаранчі, тобі дуже захочеться пити. Тоді й побачимо, що буде далі.
Сказавши це, бабуся засміялась і пішла собі.
Тим часом королевич далі бавився в кеглі і за яких півгодини забув і про бабусю, і про її розтрощені глеки та грізне закляття.
Згадав він про те закляття тоді, як минуло йому рівно тричі по сім — двадцять один рік. Бо саме того дня його взяла така нудьга, що ні мисливські розваги, ні гучні бали — ніщо не могло її розвіяти.
— Де мені знайти три помаранчі? — постійно повторював він.
Почули це його батько-король і мати-королева й насипали перед королевичем цілу гору золотих помаранчів. Та королевич тільки хитав головою:
— Ні, це не ті помаранчі, — казав він. — А які мені треба, я й сам не знаю. Осідлайте мені коня, поїду я їх шукати.
Підвели йому коня, він скочив у сідло й поїхав.
Довгенько він їздив усіма дорогами, але так і не знайшов, чого шукав. Тоді звернув коня й поїхав навпростець до річки. Під’їжджає, коли чує тонесенький голосок:
— Агов, королівський сину, обережно, щоб твій кінь часом не розтоптав моєї хатки!
Озирнувся королевич навкруги — ніде нікого. Тоді глянув він коневі під копита, аж там у траві лежить шкаралупка від яйця. Зіскочив тоді королевич з коня, придивився, а в тій шкаралупці фея! Усміхнулася вона юнакові та й каже:
— Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.
Як почув це королевич, зняв свій перстень з яскравим самоцвітом та й надів його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже:
— Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі.
— А де ж того ключа шукати? — спитав королевич.
— Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаю.
Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю.
Там справді жила сестра цієї феї — в каштановій шкаралупці. Королевич зняв з плаща золоту пряжку й подарував феї.
— Дякую тобі, — сказала фея. — Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці.
— А де ж та скринька? — спитав королевич.
— Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику, — відповіла фея.
Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:
— От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі що за трьома горами і за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Тільки затям собі: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.
Скільки їхав королевич, того ніхто не відає. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі і під’їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив’язав його до дерева, а сам став роздивлятись навколо. Аж бачить — неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:
— Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.
— Око заплющене! Спить, спить! — сказала сорока.
— Що ти знаєш, дурненька сороко, — сказав сам до себе королевич. — Усе навпаки.
Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.
— Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.
Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:
— Ух-ух! Не спить! Так і зиркає на мене!
— Ага, тепер саме час, — сказав сам собі королевич і зайшов у палац.
Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишилися золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, встромив ключа в шпарку, повернув — і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ — і мерщій геть із саду.
Тільки збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув у скриньку, а вона порожня!
А королевич з помаранчами був уже далеко від палацу — щодуху летів на своєму доброму коні вже через пустелю. Сонце пече немилосердно, пісок розпечений і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.
— З’їм одну помаранчу, — подумав він собі. — Може, хоч якось втамую спрагу.
Не встиг він розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої краси дівчина.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона жалібно.
Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!
— Пити, пити, — все кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.
Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі обернувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.
Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під’їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав із плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.
Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона.
— Он струмок, — сказав їй королевич. — Вода в ньому чиста й холодна.
Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.
— Пити! Дай ще пити! — жалібно застогнала вона, знеможено схил на траву та й умерла.
Засмутився дуже королевич, устав і сказав:
— Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап’ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!
Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли обернувся — а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить!
Та королевич не повернув назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.
Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинився перепочити біля річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої краси. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися геть непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав’язь плоду, а коси золоті, мов шкірка достиглої помаранчі.
— Пити! Пити! — попросила дівчина.
Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.
Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись до юнака, і промовила:
— Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я — дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилась, чекаючи на тебе в золотій в’язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.
— Бідолашні твої сестри, — сказав королевич. — Це я винен у їхній смерті!
— Але ж вони не померли, — сказала дівчина. — Хіба ти не бачив, вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть знову живими людьми.
— А ти мене не покинеш? — запитав дівчину королевич.
— Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене, — відповіла вона.
Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.
Нарешті вдалині показалися вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні:
— Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.
— Не хочу я ні карети, ні вбрання, — сказала дівчина. — Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно.
— Та я хочу, щоб ти зі мною в’їхала до палацу батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.
Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам проїхав у браму палацу.
Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди.
— Господи! Невже це я така гарна стала? — вигукнула здивована служниця. — Певно, навіть сонце заздрить моїй красі!
І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світилом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні:
— Агов, хто ти за одна і чого заховалась на дереві?
— Я наречена принца і чекаю, доки він приїде по мене. Служниця нишком і подумала: «Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!»
— Побачимо ще, по кого він приїде, — відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево.
Сердешна дівчина з помаранчі трималась на гілці, як могла. Проте дебела служниця трясла дерево щораз дужче. Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.
Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілці дерева, аж тут і королевич під’їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.
Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся.
Служниця те помітила і квапливо сказала:
— Не турбуйся, любий, це в мене скоро пройде. В око мені влетіла порошинка, а ногу я відсиділа на гілці. Після весілля я стану ще краща, ніж була.
Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу.
Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли забрати його назад і стали готуватись до весілля.
Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула така страшна нудьга, ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, ніколи не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.
Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Слуги підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої.
Молода що не візьме в рот, а ковтнути не може без того, щоб чимось не запити. Невдовзі на неї напала така спрага, що ніякими напоями не можна було втамувати. Тут і згадала вона про заховану в пазусі помаранчу. Та тільки вона її витягла, як помаранча з рук — стриб на стіл і покотилася собі, промовляючи срібним голоском:
— Сліпа кривда сіла за столом
Та й готує лишенько нам двом…
Усі гості аж завмерли від подиву. А молода зблідла, мов стіна. Покотилася отак помаранча через увесь стіл та й зупинилася перед молодим принцем. Тут вона розкололась навпіл, і з неї вийшла чудової краси дівчина — дочка короля помаранчевих дерев.
Королевич узяв її за руку й підвів до батька та матері.
— Ось це моя справжня наречена! — сказав він.
Лиху служницю негайно прогнали геть із палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весілля й жили довго і щасливо.
Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданих. Тільки не мали вони дітей. От якось король і каже:
— Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.
— А я б наказала поставити поряд із вашим другий водограй, — мовила королева, — і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.
Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір’ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього — ще нижче. Одне слово, чим вищий ставав королівський син, тим нижче били водограї.
Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі капали сік та олія.
І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам’яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глечик. Коли обидва глеки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глечики! Удар був такий сильний, що від глеків на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років!
Бабуся посварилася на хлопця гачкуватим пальцем і сказала:
— Слухай, королівський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобі тричі по сім, на тебе нападе нездоланна нудьга. І буде вона тебе мордувати, доки ти не знайдеш дерева з трьома помаранчами. Якщо тобі поталанить знайти це дерево й зірвати три помаранчі, тобі дуже захочеться пити. Тоді й побачимо, що буде далі.
Сказавши це, бабуся засміялась і пішла собі.
Тим часом королевич далі бавився в кеглі і за яких півгодини забув і про бабусю, і про її розтрощені глеки та грізне закляття.
Згадав він про те закляття тоді, як минуло йому рівно тричі по сім — двадцять один рік. Бо саме того дня його взяла така нудьга, що ні мисливські розваги, ні гучні бали — ніщо не могло її розвіяти.
— Де мені знайти три помаранчі? — постійно повторював він.
Почули це його батько-король і мати-королева й насипали перед королевичем цілу гору золотих помаранчів. Та королевич тільки хитав головою:
— Ні, це не ті помаранчі, — казав він. — А які мені треба, я й сам не знаю. Осідлайте мені коня, поїду я їх шукати.
Підвели йому коня, він скочив у сідло й поїхав.
Довгенько він їздив усіма дорогами, але так і не знайшов, чого шукав. Тоді звернув коня й поїхав навпростець до річки. Під’їжджає, коли чує тонесенький голосок:
— Агов, королівський сину, обережно, щоб твій кінь часом не розтоптав моєї хатки!
Озирнувся королевич навкруги — ніде нікого. Тоді глянув він коневі під копита, аж там у траві лежить шкаралупка від яйця. Зіскочив тоді королевич з коня, придивився, а в тій шкаралупці фея! Усміхнулася вона юнакові та й каже:
— Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.
Як почув це королевич, зняв свій перстень з яскравим самоцвітом та й надів його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже:
— Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі.
— А де ж того ключа шукати? — спитав королевич.
— Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаю.
Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю.
Там справді жила сестра цієї феї — в каштановій шкаралупці. Королевич зняв з плаща золоту пряжку й подарував феї.
— Дякую тобі, — сказала фея. — Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці.
— А де ж та скринька? — спитав королевич.
— Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику, — відповіла фея.
Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:
— От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі що за трьома горами і за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Тільки затям собі: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.
Скільки їхав королевич, того ніхто не відає. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі і під’їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив’язав його до дерева, а сам став роздивлятись навколо. Аж бачить — неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:
— Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.
— Око заплющене! Спить, спить! — сказала сорока.
— Що ти знаєш, дурненька сороко, — сказав сам до себе королевич. — Усе навпаки.
Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.
— Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.
Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:
— Ух-ух! Не спить! Так і зиркає на мене!
— Ага, тепер саме час, — сказав сам собі королевич і зайшов у палац.
Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишилися золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, встромив ключа в шпарку, повернув — і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ — і мерщій геть із саду.
Тільки збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув у скриньку, а вона порожня!
А королевич з помаранчами був уже далеко від палацу — щодуху летів на своєму доброму коні вже через пустелю. Сонце пече немилосердно, пісок розпечений і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.
— З’їм одну помаранчу, — подумав він собі. — Може, хоч якось втамую спрагу.
Не встиг він розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої краси дівчина.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона жалібно.
Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!
— Пити, пити, — все кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.
Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі обернувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.
Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під’їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав із плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.
Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона.
— Он струмок, — сказав їй королевич. — Вода в ньому чиста й холодна.
Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.
— Пити! Дай ще пити! — жалібно застогнала вона, знеможено схил на траву та й умерла.
Засмутився дуже королевич, устав і сказав:
— Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап’ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!
Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли обернувся — а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить!
Та королевич не повернув назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.
Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинився перепочити біля річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої краси. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися геть непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав’язь плоду, а коси золоті, мов шкірка достиглої помаранчі.
— Пити! Пити! — попросила дівчина.
Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.
Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись до юнака, і промовила:
— Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я — дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилась, чекаючи на тебе в золотій в’язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.
— Бідолашні твої сестри, — сказав королевич. — Це я винен у їхній смерті!
— Але ж вони не померли, — сказала дівчина. — Хіба ти не бачив, вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть знову живими людьми.
— А ти мене не покинеш? — запитав дівчину королевич.
— Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене, — відповіла вона.
Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.
Нарешті вдалині показалися вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні:
— Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.
— Не хочу я ні карети, ні вбрання, — сказала дівчина. — Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно.
— Та я хочу, щоб ти зі мною в’їхала до палацу батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.
Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам проїхав у браму палацу.
Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди.
— Господи! Невже це я така гарна стала? — вигукнула здивована служниця. — Певно, навіть сонце заздрить моїй красі!
І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світилом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні:
— Агов, хто ти за одна і чого заховалась на дереві?
— Я наречена принца і чекаю, доки він приїде по мене. Служниця нишком і подумала: «Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!»
— Побачимо ще, по кого він приїде, — відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево.
Сердешна дівчина з помаранчі трималась на гілці, як могла. Проте дебела служниця трясла дерево щораз дужче. Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.
Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілці дерева, аж тут і королевич під’їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.
Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся.
Служниця те помітила і квапливо сказала:
— Не турбуйся, любий, це в мене скоро пройде. В око мені влетіла порошинка, а ногу я відсиділа на гілці. Після весілля я стану ще краща, ніж була.
Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу.
Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли забрати його назад і стали готуватись до весілля.
Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула така страшна нудьга, ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, ніколи не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.
Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Слуги підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої.
Молода що не візьме в рот, а ковтнути не може без того, щоб чимось не запити. Невдовзі на неї напала така спрага, що ніякими напоями не можна було втамувати. Тут і згадала вона про заховану в пазусі помаранчу. Та тільки вона її витягла, як помаранча з рук — стриб на стіл і покотилася собі, промовляючи срібним голоском:
— Сліпа кривда сіла за столом
Та й готує лишенько нам двом…
Усі гості аж завмерли від подиву. А молода зблідла, мов стіна. Покотилася отак помаранча через увесь стіл та й зупинилася перед молодим принцем. Тут вона розкололась навпіл, і з неї вийшла чудової краси дівчина — дочка короля помаранчевих дерев.
Королевич узяв її за руку й підвів до батька та матері.
— Ось це моя справжня наречена! — сказав він.
Лиху служницю негайно прогнали геть із палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весілля й жили довго і щасливо.