У одного господаря була свинка. Вдень вона з двору не ходила, а трохи нічка прийшла — взяла та й пішла.
Вийшла свинка в чисте поле, ходить собі на волі і думає-гадає, як жити, як бути, як свою голівоньку прогодувати. Опустила вона хвіст і рило, але хазяйську ріллю не розрила, а сунула ніс в сусідський овес. Йде стеблинки вириває, зернятка ковтає, соломку сусідові залишає. А в вівсі — вовк тихенько сидить. Опустила свинка бровки нижче, підійшла до вовка ближче. Тут встав вовчик і говорить:
— Привіт, кирпата, свиня супоросна! Навіщо тут ходиш, навіщо тут бродиш, овес топчеш, мене тривожиш? Тут вовки живуть, тут сірі живуть, хапають овець, і тобі, свиня, тут буде кінець!
— Ой, вовчик, не їж мене, відверни біду! Я за це тобі стадо поросят приведу.
— Ні, свиня, хоч ти брови і високо піднімаєш, та мене на обіцянки не спіймаєш.
Взяв він свинку за сиву спинку, під кущик сів і свинку з’їв. Та ще й всіх свинячих діток згадав.