В одному селі, на березі річки Хуанхе, жив поміщик, дуже скупий і жадібний. Найбільше всього на світі він любив золото. Ніколи і нікому він не робив добра, працівників своїх морив на роботі.
Одного разу йшли сильні літні дощі. Вода в річці Хуанхе піднялася високо. Раптом вночі річка з ревом хлинула на берег. Жителі кинулися бігти; рятуючись від повені, вони забиралися на високі дерева. Поміщик теж заліз на високе дерево, на саму вершину, щоб перечекати, поки спаде вода. На ранок він побачив, що на тому ж дереві, на великій гілці, сидить ще одна людина – його робітник.
Довго довелося поміщику і робітнику сидіти на дереві. Ось уже дві доби вони сидять, а вода не зменшується, навпаки – все прибуває. Розговорилися поміщик і його робітник. Поміщик похвалився:
– Я, на випадок, якщо все загине, взяв з собою стільки золота, що мені на все життя вистачить.
– А у мене немає золота, – сказав робітник, – і якщо у мене все загине, мені не буде де жити. Допоможи мені і дай в борг трошки твого золота.
– Ні, брат, я на тебе не розраховував, мені самому мало. А ти що ж, нічого не встиг захопити?
– У мене були тільки кукурудзяні коржі, їх я і взяв з собою.
Почувши про коржі, поміщик раптом відчув, що він дуже хоче їсти і попросив у робітника коржик.
– Ні, господарю, я на тебе не розраховував, мені самому мало, – відповів йому працівник.
Минуло ще два дні. Поміщик так зголоднів, що вже обіцяв працівнику дати землі і побудувати йому новий будинок, якщо він дасть йому зараз тільки шматочок коржа.
– Мені твої обіцянки не потрібні, – відповідав йому працівник, – ти завжди обманював своїх робітників, обдуриш і мене. – Якщо ти вже дуже хочеш їсти – купи у мене зараз коржик за золото.
Але поміщик ні за що на світі не хотів розлучитися зі своїм золотом.
Ще через кілька днів вода спала. Працівник зліз з дерева цілим і неушкодженим. А поміщик залишився на дереві – він помер від голоду, хоча в кишенях у нього було повно золота.