Мав ґазда пса. Доки той пес був молодий, то гавкав, а як постарівся, то уже не міг гавкати, і ґазда його нагнав. Ходив він так з тиждень по селі, аж раз зайшов у ліс та й здибає вовка. Вовк питається:
– Чим ти жиєш, брате? А пес каже:
– Що знайду, то з'їм. Каже вовк до пса:
– Ходи зо мною, будем їсти м'ясо. Ідуть вони лісом, надибають стадо коней. Тогди бере вовк качається, устав та й питається:
– А з'їжилася на мені шерсть? – З'їжилася.
– А вуха нащурилися?
– Нащурилися.
– А очі посоловіли?
– Посоловіли, – відповідає пес.
Тогди кинувся вовк на коня, забив його, наїлися вони м'яса того. Але відійшов пес набік та й каже сам до себе:
«Або я собі сам так не годен зробити?» І пішов від вовка.
Здибає зайця та й питається його:
– Чим ти, Яцьку, жиєш? Заєць каже:
– Їм сухе сіно і з капусти качани.
– То ти дуже підло жиєш, – каже пес. – Ходи зо мною, будеш їсти м'ясо.
– Добре, – каже заєць.
Ідуть вони і надибають стадо коней, що ся пасе. Тогди бере пес, качається, потому устав та й питається:
– А з'їжилася на мені шерсть?
– Трохи.
– А вуха нащурилися?
– Не.
– А очі посоловіли?
– Не посоловіли, – відповідає заєць. Кинувся пес на коня; кінь як ударив його ногою, що той аж підскочив. А заєць здалека приступає до пса й каже:
– Аж тепер я виджу, що очі тобі посоловіли. А я піду так їсти сіно й капусту, яку їв!