Їхав козак Остап із далекого походу. Дорога слалася лісами дрімучими, ярами глибокими. Заблукав він у таких хащах, де й сонце крізь віти не пробивалося. Аж раптом ліс розступився, і виїхав Остап на широку галявину.
Від тієї галявини розходилося рівно сім доріг. Та дивне це було місце: вітер тут не віяв, листя не шелестіло, а сонце завмерло над самою маківкою дуба і не хилилося до заходу. Час тут зупинився.
Озирнувся козак і побачив обабіч доріг людей. Сиділи там сиві лицарі в іржавих обладунках, купці зі зотлілими мішками, посивілі мандрівники. Усі вони обросли мохом і сиділи нерухомо, порожніми очима втупившись у роздоріжжя.
– Гей, добрі люди! – гукнув Остап. – Що ви тут робите? Чом далі не їдете?
Підвів голову найстарший лицар, змахнув павутиння з брів і тихо, наче луна з глибокої криниці, промовив:
– Ми обираємо шлях, юначе. Це Перехрестя Долі. Одна дорога веде до великої слави, друга – до незліченного багатства, третя – до вічного кохання, а якась із них – до вірної смерті. Але вказівні камені давно стерлися. Хто піде навмання – може згинути. Тому ми сидимо і думаємо, зважуємо кожен крок, щоб не помилитися. Я думаю вже триста літ...
Остап спішився, підійшов до доріг. Усі вони були гладенькі, утоптані мільйонами ніг тих, хто шукав легкої долі. А потім глянув на старезний, непролазний ліс між дорогами – там були лише колючі терни, кам'яні брили та дикі хащі. Ніхто ніколи туди не ступав.
Засміявся козак так вільно, що аж зачароване повітря забриніло:
– Ех ви, шукачі чужого щастя! Хіба ж справжня доля лежить на втоптаному шляху? Там, де пройшли тисячі, вже нічого не лишилося, крім куряви й чужих слідів!
Він не став обирати жодну з семи доріг. Остап вихопив із піхов гостру шаблю, свиснув на свого вірного коня і рушив просто в непролазну гущавину. Шабля кресала іскри об гілля, козак рубав стіну з терну, прокладаючи свою власну, ніким не звідану стежку.
І тільки-но він зробив десяток кроків крізь хащі, як сталося диво. Повіяв свіжий вітер, сонце зрушило з місця, а в гіллі заспівали птахи. Час знову пішов своїм ходом.
Остап вийшов із лісу на вільний степ, бо зрозумів головне: справжній шлях – це не той, який тобі пропонують на вибір, а той, який ти прокладаєш сам. А ті, хто найбільше боявся зробити помилку, так і лишилися сидіти на перехресті, втративши найдорожче – своє життя.