Жив колись цар, жадібний і жорстокий.
От якось наказав він покликати до палацу всіх кравців, ткачів, вишивальників і сказав їм:
– Слухайте, майстри! Що зігріває нас у холодні зимові ночі? Ковдра. Що вкриває нас від спеки? Ковдра. Коротше кажучи: людина без ковдри – наче кінь без сідла.
Так от: хто пошиє ковдру, щоб була точнісінько впору на мене, той отримає в нагороду руку моєї доньки, царівни Рачії Вогнеокої та ще й півцарства на додачу. Але той, хто принесе занадто довгу чи занадто коротку ковдру, стане моїм рабом. Тож знайте, слово мої царське – дорожче за золото й міцніше за алмаз.
Ткачі, кравці й вишивальники взялися до роботи. Одні з них шили ковдри на ваті й на пуху, м’які та теплі, як шерсть гірської кози.
Другі ткали ковдри з блискучих шовкових ниток, легкі, немов хмарки.
Треті, розтягнувши на п’яльцях оксамит, вишивали по ньому золотом і сріблом вишукані візерунки.
Вони прикрашали ковдри яскравими китицями, обшивали хутром і підбивали парчею.
Але жоден з них не міг догодити царю.
Якщо йому приносили коротку ковдру, він навмисне накривався нею не вздовж, а впоперек і бурчав:
– Дивись, твоя куца ковдра не покриває навіть моїх ніг!
Якщо ж ковдра була довгою, він згортався клубочком і кричав на весь палац:
– Дурню, ти пошив ковдру на велетня. Хіба не бачиш, що я тону в ній!
І ніхто не насмілювався заперечити царю.
Тисячі нещасних, проклинаючи долю, ставали рабами жадібного царя.
Закуті у ланцюги, вони працювали день і ніч у глибині гірських печер, не бачачи сонця і не знаючи відпочинку.
Чутки про злодіяння царя дійшли й до одного кравця. Цей кравець був старий, бідний і кульгавий. Він ходив спираючись на палицю і ніколи не думав про царівну Рачію Вогнеоку.
Але у старого кравця було добре серце. Він сказав своїй дружині:
– Присягаюся папахою, або я помру, або визволю цих нещасних. Хай буде, що буде!
З клаптиків ситцю він пошив царю ковдру точнісінько таку, щоб була по ньому; потім узяв на дорогу жменю сухого сиру та й пішов до палацу, спираючись на свою палицю.
Царський палац стояв у горах, там, де гуляють хмари і виблискує вічний сніг на вершинах, оточений зубчастим муром, укріплений бійницями і прикрашений зображеннями кам’яного дракона, що роззявив свою страшну пащу.
Кравець сміливо підійшов до обкутих залізом воріт і попросив доповісти про себе цареві.
Царські слуги подивилися на клаптикову ковдру і почали сміятися з кравця:
– На що ти сподіваєшся, кульгавий дурню! Цар і дивитися не стане на твоє лахміття!
– Я сподіваюся на вірного помічника, з яким багато років не розлучаюся, – відповів, посміхаючись, кравець.
Слуги не зрозуміли його слів, але, пам’ятаючи суворий наказ, повели кравця до покоїв царя.
Цар поглянув на кравця і скривився, адже кравець був старий, худий і кульгавий. Від такого раба не можна було чекати великого прибутку.
Але він не захотів при слугах порушити свого царського слова і сказав:
– Ти бач! Хвалився віслюк конем стати, але вуха завадили? Найбільш досвідчені майстри не зуміли пошити ковдри на мій зріст, а цей жебрак-халамидник сподівається догодити мені?
– Якби не було віслюка, довелося б коню возити на собі хмиз, – відповів кравець. – Приміряйте мою ковдру, царю, і нехай я позбудуся моєї папахи, якщо вона не буде тобі впору
– Гаразд, накрийте мене цією ганчіркою, яку цей дурень наважується називати ковдрою, – наказав цар.
Царські слуги накинули на царя ковдру, і вона вкрила його з голови до ніг.
Але цар в одну мить перевернув ковдру поперек, і всі побачили, що царські ноги у червоних оксамитових черевиках стирчать назовні.
– Одягніть на цього божевільного псячий нашийник і посадіть його на ланцюг посеред двору! – наказав цар. – Нехай він ночами лякає своїм гавкотом кажанів.
Почувши слова царя, слуги почали сміятися з бідного кравця.
– Розумна людина сміється останньою, – сказав майстер і вдарив царя по ногах своєю палицею.
Цар заволав, як буйвіл, і сховав ноги під ковдру, а слуги аж завмерли з відкритими ротами, уражені зухвалістю кравця.
– Негайно покарайте цього нахабу! – крикнув цар.
– Царю, – зупинив його кравець, – але ж ковдра тобі впору, а я чув, що твоє царське слово дорожче за золото й міцніше за алмаз.
Крик гніву застряг у царя в горлі; він згадав стару приказку: “Хто обдурив сьогодні, – тому не повірять завтра”. Тремтячи від безсилої люті, цар відповів:
– Ти маєш рацію, кравче. Моє слово дорожче за золото й міцніше за алмаз. Я віддам тобі півцарства і царівну Рачію, але тільки в тому випадку, якщо ти присягнешся мовчати про те, що вдарив царя.
– Царю! – відповів кравець. – Мені не треба царства, і я не гідний навіть дивитися на Рачію Вогнеоку. Випусти з гірських печер нещасних рабів, і я піду, низько вклоняючись тобі.
Потрапивши до пастки, лисиця сама собі відгризає лапу. Разом із кравцем довелося царю відпустити всіх рабів, та ще й побажати їм добра на дорогу.