Жила в одному селі молодиця Одарка. І було в неї троє синів – таких шибеників, що від їхніх витівок собаки в будки ховалися, а коти на найвищі дерева тікали. Де ті троє пройдуть – там наче татарська орда потоптала.
Одного разу зібралася Одарка на великий осінній ярмарок: і стрічок нових купити, і крам подивитися. Та от біда – з ким таких розбишак залишити? Жодна сусідка не погоджувалася, бо всі знали вдачу тих хлопчаків.
Тоді хитра молодиця підійшла до печі, постукала коцюбою і каже:
– Агов, кудлатий! Знаю, що ти там сидиш. Вилазь!
Виліз із-під печі хатній чорт – чорний, рогатий, очі блистять, хвіст теліпається.
– Чого тобі, жінко? – бурчить.
– Слухай сюди, нечиста сило, – суворо каже Одарка. – Я на ярмарок іду, а ти за моїми хлопцями приглянеш. Пограєш із ними до вечора. А як не впильнуєш – покличу священника, він тебе свяченою водою з хати викурить!
Чорт тільки пирхнув. "Що я, з трьома людськими дитинчатами не впораюся?" – самовпевнено подумав він, сів на лаву і махнув лапою: йди, мовляв, не бійся.
Пішла Одарка. А хлопці як прокинулися та побачили нову "няньку", так і засвітилися від радості.
– Ой, який кумедний песик! – закричав старший, хапаючи біса за роги.
– Це не песик, це коник! – заперечив середній і скочив чортові просто на шию.
– А давайте йому хвоста в косу заплетемо і бантика пов’яжемо! – зрадів найменший.
І почалося в хаті таке пекло, якого старий чорт за все своє довге життя не бачив. Хлопці їздили на ньому верхи по всій світлиці, змушували їсти "вареники" з болота, лоскотали п'ятки гусячим пір'ям і намагалися відпиляти роги дерев'яною пилкою. Коли ж нещасний чорт спробував сховатися в піч, вони розвели там багаття, щоб "викурити старого борсука".
До вечора чорт зовсім знесилів. Коли Одарка повернулася з ярмарку з повними кошиками, вона побачила дивну картину: її сини мирно спали на полу, а в кутку сиділо щось сіре, кудлате і дрібно трусилося.
Чорт від пережитого жаху став абсолютно сивим! Він кинувся до Одарки, впав на коліна і тремтячими лапами простягнув їй важкий чавунний казан, повен золотих монет.
– Ось тобі мій скарб, жінко! Усе віддаю! Тільки відборони від мене своїх чортенят! – заквилив він. – Я в пеклі триста років котли смолою грів, та такого страху не бачив! Благаю, забудь моє ім'я і ніколи більше не клич!
Схопився сивий чорт і вилетів у димар, тільки його й бачили. А Одарка хитро усміхнулася, сховала золото і подумала, що тепер зможе наймати няньок хоч на кожен день, хоча кращих за хатнього чорта навряд чи знайде.