Жив на узліссі старий пасічник Матвій. Бджоли його любили, бо мав він душу світлу, а руки – невтомні. Ціле літо, від першого білого цвіту садів і до пізньої гречки, працював дід коло вуликів. Збирав він нектар крапля за краплею, оберігав кожну бджілку, аж поки не наповнив до самих країв величезну дубову бочку.
Мед той був справжнім дивом: тягучий, прозоро-бурштиновий, пахнув літнім сонцем, липою та чебрецем. Усе село чекало свята, щоб прийти до Матвія і скуштувати того цілющого дарунку.
Але жив по сусідству чоловік на ім’я Карпо. Мав він і хату велику, і поле щедре, та серце його точила чорна заздрість. Не міг він пережити, що люди так шанують простого пасічника, а його, багатія, оминають.
"Хіба багато треба, щоб чужу славу зіпсувати?" – подумав Карпо темної ночі.
Взяв він маленьку дерев’яну ложку, зачерпнув із діжки найсмердючішого, чорного дьогтю, яким мазали вози, підкрався до Матвієвої комори і вкинув ту малу краплю прямісінько в повну бочку золотого меду. А потім тихенько розмішав.
Настав ранок. Зійшлися люди до пасічника з глечиками, діти радісно гомоніли. Відчинив Матвій комору, урочисто зняв важку кришку з бочки... і люди відсахнулися.
Замість солодкого квіткового духу в ніс ударив різкий, їдкий сморід смоли. Чорна мазь розійшлася по всьому меду, отруївши його наскрізь.
– Діду, як же так? – засмутилися сусіди. – Може, можна той дьоготь ложкою вичерпати звідти, де він упав?
– Ні, дітки, – важко зітхнув старий, схиливши сиву голову. – Мед вбирає в себе все. Від однієї ложки дьогтю вся ця бочка стала отрутою. Праця цілого літа пішла нанівець, і цей мед лишається тільки вилити в землю.
Матвій підняв очі, глянув у бік Карпового двору, ніби відчуваючи чужу злість, і тихо промовив:
– Запам'ятайте цю науку, люди. Отак воно і між нами буває. Можна роками будувати дружбу, здобувати повагу, робити добро крапля за краплею. А потім одне-єдине підле слово, одна зрада чи хитра брехня – як оця ложка дьогтю. Вона здається мізерною, але миттєво отруює цілу бочку довіри. І як не старайся, вичерпати її назад уже неможливо.