Жили собі шпаки. Батько і мати маленьким їстоньки-питоньки носили, співати по-шпачиному навчали.
Злагода і мир панували у шпаківні. Шпачата одне одного поважали, одне одному допомагали.
Якось шпачиха придивилася до своїх діточок і помітила у найменшенького невеликий чубчик. Дуже здивувалися цьому пташки, бо чубаті шпаки — то дивина. Тож і назвали його Чубчиком. А Чубчик відтоді так запишався, що почав із зневагою ставитися до своїх братиків і сестричок.
Одного ранку Чубчик сів на ясеневу гілку. І так йому сподобався спів соловейків, які витьохкували у саду, що аж захотілося й собі так заспівати.
— Чого так рано встав?— запитала Чубчика мати.
— Солов’їв послухати.
— Гарно співають.
— Мамо, я хочу соловейком стати,— несподівано сказав Чубчик.
— Що, сину? — здивувалася шпачиха.
— Хочу соловейком стати! — сердито сказав шпачок.
— Соловейком, сину, треба народитися,— розважливо пояснила шпачиха.
— А я хочу! — наполягав на своєму Чубчик.— Хочу навчитися так гарно співати, як солов’ї.
— Ця наука не для тебе, синочку,— промовила мати,— Ти навчися спочатку свистіти по-шпачи-ному.
— Набрид мені ваш свист! — гукнув Чубчик на весь сад.— Не хочу довіку вас чути!
— Схаменися, сину, що ти кажеш? — злякано просвистіла шпачиха.— Хіба так можна про свій рід казати?
— Не хочу такого роду, де тільки свистять і свистять! — вередливо репетував шпачок.— Вас і люди не слухають так, як соловейків.
— Не те говориш, сину, не те,— промовила з сльозами на очах мати.— Якби ти весною прилетів сюди, коли снігу ще багато на полях і в лісах, та сів ось тут, на ясені, і засвистів, ти б побачив, як радо твій спів зустріли б діти і дорослі. Люди кажуть, що на крилах ми їм весну несемо. Хіба цим не треба пишатися? Хіба наш спів гірший, ніж в інших птахів? Сину, сину, малий та нерозумний…
Довго так говорила шпачиха, навчаючи розуму сина-вередуна. Та Чубчик її не слухав. Змахнув крильми — і подався у садок, у володіння соловейків. Літав він літав, доки не побачив найстаршого Солов’я, який сидів на гілці бузини. Шпачок привітався і попросив:
— Соловейку, навчи мене співати по-своєму. Соловейко здивовано глянув на Чубчика і спитав:
— Чого це тобі, юний шпаче, раптом захотілося по-солов’їному співати?
— Бо набридли мені оті шпаки з їхнім свистом,— промимрив Чубчик.— Мені до вподоби солов’їна пісня, якою ваш рід людей звеселяє.
— Не знаю, що тобі й казати,— поважно промовив Соловейко.— Ще не чув такого, щоб соловейки цуралися свого роду. Не чув до цього і про шпаків. Бо споконвіку так ведеться, що синиця співає по-синич-чиному, сорока — по-сорочачому, шпак — по-шпачиному, а соловей — по-солов’їному. Казали мені колись, що між людьми таке є: один може вивчити мови багатьох народів. Про птахів такого не чув. Що ж, коли тобі так захотілося навчитися співати по-нашому, то зоставайся. А за науку треба відробляти: кожного дня моїй Солов’їсі будеш готувати сніданок, обід і вечерю.
— Гаразд, Соловейку! — радісно свиснув Чубчик і полетів збирати гусениць на сніданок Солов’їсі.
Цілу весну пробув у Солов’їному володінні Чубчик. І хоч з Солов’я був учитель якнайкращий, нічого у шпачка не виходило. Він розучився свистіти по-шпачиному і не навчився співати по-солов’їному. Тільки й того, що запам’ятав «тьох-тьох-тьох».
Потім Чубчик учився і в інших птахів. Ціле літо блукав по наймах у Синиччиному, Воронячому і Горобчачому володіннях. Та вивчив лише «цінь-цінь», «кра-кра», «жив-жив».
Шпачкові здалося, що тепер він найрозумніший серед птахів.
Якось Чубчик побачив на ясені, де була його домівка, силу-силенну шпаків. Ті висвистували один поперед одного, бо прощалися з рідним краєм до наступної весни. Збиралися у вирій.
Прилетів до них і Чубчик. Рідня впізнала його, кликала до гурту. Але він з погордою глянув на батька й матір, братів і сестер, сів на самісінький вершечок осокора і заверещав на весь білий світ:
— Фіють-фіють, кра-кра-кра, тьох-тьох-тьох, кра-кра, жив-жив, кра, фіють, кра-кра-кра, цінь-цінь, жив-жив, кра!
Шпаки принишкли, слухаючи Чубчикове безглузде репетування. А коли той втомився верещати, птахи так зареготали, що аж затремтіли дерева. Чубчик з сорому ледь не звалився з осокора. Він кинувся шукати захисту у Солов’я, але той сміявся, аж за боки брався. Тоді полетів до синиць, а в тих від реготу аж сльози виступили на очах. Ще побіг до воронів, але ті від хихотіння лише каркали, а горобці так похрипли, що не могли й слова вимовити.
Присоромлений, осміяний, зневажений усім птаством, Чубчик повернувся додому.
— Що будемо робити, сину? — запитали батько й мати.
— Буду слухати вас.
— Хоч і пізно, сину, але добре, що за розум нарешті берешся.