Вивела Гава одне-єдине пташеня – Гавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв’ячками.
Та ось полетіла Гава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Гавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого.
Почув Соловей плач Гавеняти. Затремтіло з жалощів солов’їне серце. Залишив своє гніздо Соловей, прилетів до гавиного, сів поруч із пташеням і заспівав свою чудову пісню. Аж вітер притих, заслухався.
А Гавеня, мов і не чує солов’їного співу, плачем заливається.
Та ось почуло Гавеня – десь удалині пролунав материн голос: кра, кра… Умить перестало воно плакати й каже:
– Чуєш, це моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!
– Кра, кра-кра… – залунало поблизу, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався… Того вечора ліс не чув солов’їного співу.