В ті далекі часи, коли джентльмени носили перуки та гаптовані квітами камзоли з широкими полями і лацканами, шнуровані золотом жилети з тафти, в англійському місті Глостері жив собі кравець.
З ранку до ночі сидів він, схрестивши ноги, на столі біля вікна у невеликому магазинчику на Вестгейт Стріт. Цілий день, поки було світло, він шив і різав ножицями атлас, помпадур і люстрин. Тканини в ті часи називалися дуже химерно і коштували дуже дорого.
Але хоча він і шив з дуже тонкого та коштовного шовку для своїх клієнтів, сам він був дуже-дуже бідний – маленький дідусь у зношеному костюмі, в окулярах, зі зморщеним обличчям та покрученими пальцями.
Він кроїв свої сюртуки дуже акуратно, не витрачаючи дарма гаптовану тканину. Лише маленькі шматочки падали на стіл.
«Надто маленькі – хіба що на жилети для мишей», – думав собі кравець.
Якось перед Різдвом, вдень, коли надворі стояв тріскучий мороз, кравець почав шити костюм для мера Глостера – сюртук, розшитий маргаритками і трояндами, з шовковими шнурами вишневого кольору, та персиковий атласний жилет, оздоблений мереживом із зеленої камвольної синелі.
Кравець працював і працював, і за роботою розмовляв сам із собою.
Він вимірював шовк, крутив його на всі боки і робив розрізи ножицями. Увесь стіл був завалений клаптиками вишневого кольору.
«Дуже акуратно! Жодного широкого руху ножицями, розрізи строго за міркою, жодного широкого руху» – бурмотів кравець – «А це – на плащі для мишей! Для мишей!», – додавав він, відрізаючи черговий клаптик тканини.
Коли сніжинки засипали маленькі замерзлі шибки вікна і перекрили світло, кравець закінчив свою роботу. Розкроєний шовк і атлас лежали на столі.
Там були 12 частин для сюртука і 4 частини для жилета, були кишенькові клапани і манжети, і всі частини були надійно закріплені шпильками.
Для підкладки сюртука було підготовлено чудову жовту тафту, а для петель жилета – товсті шовкові нитки вишневого кольору.
Усі частини костюма були готові для того, щоб вранці їх зшили, все було виміряне і всього було достатньо, крім одного єдиного мотка шовкових ниток вишневого кольору.
Кравець не залишався на ніч у своєму магазині, тому пізно ввечері він вийшов на вулицю.
Він закрив віконниці на вікні, замкнув двері та сховав ключ.
В магазині не залишилося жодної живої душі, і тільки маленькі сірі мишки бігали туди-сюди (з будинку в будинок) без жодного ключа!
Оскільки ззаду всіх старих дерев’яних будинків в Глостері між стінними панелями є вузькі ходи, мишки можуть бігати ними через все місто, не виходячи на вулицю.
Отже, кравець вийшов на вулицю і почимчикував додому крізь снігопад.
Він жив неподалік від будівлі суду біля Коледж Грін у невеликому будиночку.
Кравець був такий бідний, що міг орендувати для себе тільки кухню. Він жив самотньо разом зі своїм котом на ім’я Сімпкін. Тепер, коли кравець цілий день пропадав на роботі, Сімпкін господарював у будинку. До речі, він теж любив мишей, хоча ніколи не дав би їм і клаптика шовку на жилет!
– Няв, – сказав кіт, коли кравець відкрив двері. – Няв!
Кравець відповів:
– Сімпкіне, ми маємо виконати цю роботу, але я так втомився. Візьми ці гроші, це наші останні чотири пенси, та візьми фарфорового глиняного горщика, піди та купи на 1 пенс хліба, на 1 пенс молока і на 1 пенс ковбаси. А на останній пенс купи мені моток шовку вишневого кольору.
Та дивись, не загуби останнього пенса, Сімпкіне, інакше я буду дуже засмучений, просто розчавлений через те, що у мене немає більше вишневих шовкових ниток для сюртука.
Сімпкін знову сказав «няв», взяв гроші, глиняний горщик і вийшов на вулицю.
Кравець дуже стомився, і до того ж він почав відчувати, що захворів.
Він сів біля вогнища і заговорив сам до себе про той чудовий сюртук, який мав завтра пошити.
– Я повинен виконати цю роботу, адже мер Глостера одружується на Різдво, і він наказав, щоб сюртук та гаптований жилет були на підкладі з жовтої тафти. І не залишилося навіть клаптика, з якого можна було б пошити жилет для мишки.
Раптом кравець здригнувся – якесь шарудіння перебило його розмову, воно доносилося від шафи, що стояла біля протилежної стіни кухні:
«Скрип дряп, скрип дряп, скрип дряп!»
– Це що за таке? – вигукнув кравець, рвучко підвівшись зі стільця.
Шафа була заставлена посудом та глиняними горщиками, китайськими фарфоровими розписними тарілками, чашками та склянками.
Кравець підійшов до шафи і став прислухатися.
Раптом з-під чайної чашки знову почувся той самий звук:
«Скрип дряп, скрип дряп, скрип дряп!»
– Дуже дивно, – сказав кравець і підняв чашку, що стояла догори дном.
Під чашкою сиділа маленька пані-мишка, вона присіла, зробивши реверанс кравцеві, та, спритно зістрибнувши на підлогу, зникла в щілині в стіні.
Кравець був дуже здивований. Він знову сів на стілець біля вогнища і, простягнувши до вогню свої змерзлі руки, пробурмотів впівголоса:
– Жилет скроєний з атласу персикового кольору з вишивкою тамбурним швом, з вишитими бутонами троянд в чудових шовкових складках та з 21 петлицею з ниток вишневого кольору… Гм… Чи не вчинив я нерозумно, віддавши останні 4 пенси Сімпкінові?
І тут з шафи знову почувся звук: «Скрип дряп, скрип дряп, скрип дряп!»
– Це просто неймовірно! – вимовив кравець, він підійшов до шафи і підняв другу перевернуту догори дном чашку.
З-під чашки вийшов маленький джентльмен-миш і вклонився кравцеві.
Раптом наче вся шафа заскрипіла: «Скрип дряп, скрип дряп, скрип дряп!».
З-під кожної чашки, з-під кожної миски, з-під кожного келиха з’являлися все нові й нові мишки.
Вони стрімко стрибали на підлогу та ховалися в щілину в стіні.
Кравець знову сів біля вогню і знову продовжив говорити:
– Двадцять одна петлиця з шовкових ниток вишневого кольору! Потрібно закінчити роботу до полудня у суботу, а сьогодні вже вечір вівторка. Який жах! Все пропало, адже у мене зовсім немає шовкових ниток… Навіщо я випустив цих мишей, адже їх напевно загнав під чашки Сімпкін…
Кілька маленьких мишок висунули свої носики з щілини в стіні й прислухалися до того, що говорив кравець.
Пошепотівшись про тафту і маленькі жилети для мишок, вони зникли за стіною.
Вони погукали всіх своїх друзів, таких самих маленьких мишок, та всі разом вибігли геть із будинку.
Жодної мишки не лишилося в кухні кравця, коли Сімпкін повернувся додому з глиняним горщиком молока.
Сімпкін відкрив двері та сердито пирхнув: «Фррррмняв!». Так роблять всі кішки, коли вони дуже роздратовані. Сімпкін ненавидів сніг, а він набився котові у вуха і забився в його чорне хутро. Він поставив горщик з молоком на стіл та поклав ковбаски на поличку в шафі і голосно чхнув.
– Сімпкіне, – сказав кравець, – ти приніс мені нитки?
Але Сімпкін переставив горщик з молоком до шафи і підозріло глянув на перевернуті чашки. А він розраховував з’їсти мишку на обід!
– Сімпкіне, – вже сердито скрикнув кравець, – де шовкові нитки?
Але сердитий Сімпкін заховав маленький пакунок із купленими нитками у заварювальний чайник і зашипів на кравця. Якби він міг говорити, він закричав би: «Де мої миші?»
– Ох, кепсько, я пропав! – сумно промовив кравець і ліг спати.
Всю ніч Сімпкін полював. Він перерив усю кухню, заглядав у шафу, в кожну щілину, він подивився навіть в той заварювальний чайник, в якому сховав від кравця шовкові нитки, але так і не знайшов жодної мишки. Кожного разу, коли кравець бурмотів щось уві сні, Сімпкін вимовляв «Мняв» і видавав інші неприємні котячі звуки. Деякі кішки нявкають так ночами.
А старий кравець зовсім заслаб – у нього почалася гарячка. Він метався в ліжку і стогнав уві сні: «У мене більше немає шовкових ниток! Більше немає!»
Весь наступний день кравець пролежав у ліжку хворий, і наступний за ним день, і ще один день.
А як же вишневий сюртук? Розкроєний атлас і шовк лежали на столі в маленькому магазинчику кравця, але ніхто не міг прийти і зшити їх.
Віконниці на вікнах були закриті, а двері щільно замкнені.
Але закриті двері не перешкода для маленьких сірих мишок. Вони бігають з будинку в будинок в Глостері без жодного ключа.
Вулицями ходили люди, вони заходили на базар, купували гусей та індичок, щоб приготувати різдвяну вечерю. Проте ніхто не приготував вечерю для Сімпкіна і бідного старого кравця з Глостера.
Кравець пролежав у лихоманці три дні і три ночі.
Настала ніч перед Різдвом. Місяць піднявся вгору по дахах і димарях та дивився з чистого неба вниз на будівлю суду. На вулицях було зовсім тихо і в жодному вікні не було світла, все місто Глостер спало, укрившись снігом.
Тільки Сімпкін не міг заспокоїтися, він нявчав, стоячи біля ліжка кравця, про те, як сильно йому потрібні його мишки.
За стародавніми легендами рівно опівночі в ніч перед Різдвом всі тварини здобувають чарівну можливість говорити людською мовою, але тільки до ранку (хоча дуже небагато людей можуть почути їх і зрозуміти, про що вони кажуть).
Коли Сімпкін почув, що годинник на башті кафедрального собору пробив дванадцять, він вийшов за двері та пішов по снігу.
Перший і самий галасливий півень прокричав:
«Пані, прокидайтеся, час вам пекти пироги!»
А Сімпкін йшов та сумно наспівував різдвяну пісеньку:
– Дзинь, дзинь, дзинь…
В усіх вікнах, навіть в комірках та на горищах, горіли вогники, долинали звуки веселих танців, звідусіль бігли коти й кішки.
– Дзинь, дзинь, дзинь, кішка пісню співає, а котик на скрипочці грає… – співав Сімпкін, і, зітхнувши, промовив – Всі кішки в Глостері веселяться, крім мене.
На дерев’яних балках під дахами будинків шпаки і горобці співали Різдвяні колядки, галки прокинулися в башті собору, хоча була середина ночі, цвірінькали дрозди і малинівки, повітря було наповнене щебетанням птахів.
Але ці веселощі тільки дратували смурного голодного Сімпкіна.
Особливо його нервував тоненький писк, що долинав з-під даху. Здається, це були кажани, тому що вони завжди так пищать. Вони наспівували пісеньку з якимись незрозумілими словами:
Муха сказала «Бзз!»
Бджілка сказала «Дзз!»
Мухи гуділи, мухи бзижчали,
Бджоли гуділи, бджоли дзижчали.
А ми тихенько пищали.
Тихо висіли й пищали.
Муха сказала «Бзз!»
Бджілка сказала «Дзз!»
Сімпкін побіг геть, смикаючи вушками так, ніби у вухо йому й справді залетіла муха.
З вікна магазинчика кравця на Вестгейт Стріт лилося тепле світло, і коли Сімпкін зазирнув туди, то побачив, що в кімнаті горять десятки свічок, ножиці клацають, наче самі по собі, в повітря злітають нитки і тоненькі голоси мишей весело і голосно співають:
Шістнадцять кравців пішли полювати,
Щоб равлика товстого разом спіймати.
А самий хоробрий та самий сміливий,
Хотів йому хвіст відірвати.
Та равлик дістав свої ріжки
І ледь ворухнув ними трішки.
Тікайте кравці! Бережіться кравці!
Проткне він вам руки та ніжки!
Пісенька закінчилася, але мишки одразу заспівали іншу:
Пшеницю, моя люба, скоріш перебери.
Ми борошна намелемо, водиці набери.
Місить та ставте тісто в шкарлупці від горіха
Не топайте, не гупайте, в теплі залиште тихо
– Няв! Мняв! – урвав їхню пісеньку Сімпкін і став шкребтися у двері.
Але двері були замкнені, а ключ лежав під подушкою в кравця, і кіт не зміг увійти.
Мишки тільки розсміялися і затягли нову пісню:
Ввечері шили маленькі мишки.
Раптом прийшла до них кішка:
– Які ви прекрасні, гарні й горді!
Справний одяг буде для лордів!
Дозвольте ж мені у майстерню зайти
Я можу в роботі вам допомогти.
– О, ні, місіс Кішка, нам рано вмирати,
Ідіть, нам не треба допомагати.
– Няв! Мняв! – кричав Сімпкін.
– Чого тобі треба, котику? – спитали миші. І знову заспівали:
Послухай, коте домашній
Пишуть в газеті вчорашній,
Що згодом у порт припливе корабель,
Який привезе із далеких земель
Коштовні прекрасні тканини:
Парчу, і шовки, і сатини,
І сріблом розшиті
Шматки оксамиту.
Миші стукали наперстками в такт своїм пісенькам, і жодна з цих пісень не подобалася Сімпкіну, він шипів і нявчав біля дверей магазину. А миші вже відверто глузували з Сімпкіна і заспівали зовсім образливу пісеньку:
Котик в магазин ходив
І на пенні накупив
Дрібнички і бантики,
Дурниці і фантики.
Притягнув цей мотлох в хату
І не знав куди дівати!
– Няв! Мняв! Шшш! – казився на підвіконні Сімпкін.
Нарешті миші підбігли до вікна і щільно зачинили віконниці, щоб кіт більше не міг підглядати за ними.
Але все ж таки через щілини у віконницях Сімпкін чув, як стукають наперстки і тоненькі голоси повторюють:
«Потрібно більше шовкових ниток! Ще більше шовкових ниток!»
Сімпкін повернувся з магазину додому, подивився на кравця, який мирно спав у своєму ліжку. Хвороба відпустила його, і він мав цілком здоровий вигляд.
Сімпкін навшпиньки підійшов до шафи, зазирнув у заварювальний чайник та дістав з нього моток шовкових ниток вишневого кольору.
Йому було соромно за ту шкоду, яку він наробив. Особливо в порівнянні з вчинком маленьких мишок!
Коли кравець прокинувся вранці, перше, що він побачив, був моток шовкових ниток вишневого кольору, що лежав у нього на ковдрі, а Сімпкін сидів на підлозі з виглядом, сповненим каяття.
– На жаль, я втратив так багато часу, – сказав кравець, – але у мене тепер є цілий моток шовкових ниток.
Сонце піднялося вже високо, коли кравець піднявся з ліжка, одягнувся і вийшов з хати, а Сімпкін біг поруч з ним. На димарях свистіли шпаки, на дахах будинків цвірінькали вільшанки, але це були вже зовсім не ті пісні, які вони співали напередодні в Різдвяну ніч.
– У мене є шовкові нитки, але бракує сил та часу, щоб закінчити сюртук. І все через одну єдину петельку. Зараз Різдвяний ранок, мер Глостера одружується опівдні, але костюм його досі не готовий…
Кравець відімкнув двері маленького магазинчику на Вестгейт Стріт і Сімпкін вбіг усередину з таким виглядом, ніби чекав на щось.
Але всередині нікого не було, жодної сірої мишки.
Стіл був абсолютно чистий, і жодного клаптика тканини не валялося на підлозі, все було в повному порядку.
А на столі – о, яка радість, кравець навіть скрикнув – на тому місці, де він залишив розкроєну тканину, лежав прекрасний готовий сюртук і чудовий персиковий жилет.
Сюртук був гаптований трояндами і маргаритками, а жилет – маками і волошками.
Все було зроблено, і лише на тому місці, де мала бути остання петля, було пришпилено маленьку записочку: «Не вистачило шовкових ниток».
З того часу доля була ласкава до кравця, він забагатів і міцно став на ноги. Він пошив найчудовіші жилети для всіх поважних городян Глостера і сусідніх міст. Ніхто і ніколи не бачив більш якісно вироблених манжет і лацканів.
Але вершиною його майстерності були петлі. Стібки на них були настільки охайними, що просто дивно, як їх міг зробити старий з хворими, покрученими пальцями.
Ці стібки були настільки маленькими, що здавалося, ніби їх зробили мишки.