Звив собі дятел гніздечко, зніс яєчка і вивів діток — трьох крихітних дятленят. Радіє дятел: «Вигодую, думає, діток собі на втіху і буде підмога на старість».
Та не дарма люди кажуть: «Хто б дятла знав, якби не його довгий ніс!»
Не вмів він язика за зубами тримати і розтрубив по всьому лісу, що послав йому бог діток — кого не зустріне — запрошує на хрестини.
Зібралися гості, відсвяткували хрестини і так напригощались, що ледь доплентались додому. І пішла по всьому лісу слава про те, які пишні хрестини справив дятел.
Почула про це лисиця. «Стривай же, поганець, — думає вона, — не покликав мене на хрестини, — будеш мене пам’ятати!»
Плекає дятел діток, годує їх, поїть, а лисиця під його гніздом походжає, зуби скалить, роздумує, як би їй пташенят з світу зжити. І надумала.
Підходить вона раз до того дерева, де було гніздо, і давай стукати по дереву хвостом.
— Що ти, лисиця, робиш? — запитує у неї дятел.— Навіщо моїх діток лякаєш?
— Он як, — каже лисиця, — у тебе і дітки є? А я й не знала. Ну, давай, виганяй їх з гнізда, та швидше, мені це дерево потрібне на дрова…
— Ой, лисоньку, ой, кумасю, — став просити її дятел, — дай ти мені вигодувати моїх маляток, а тоді вже й рубай дерево!
— Не можу я чекати, — відповідає лисиця, — хто ж винен, що ти тут звив гніздо! Мало тобі дерев в лісі?
— Воно правда, дерев чимало, — каже дятел, — так хто ж знав, що ти це дерево збираєшся рубати?
— Треба було спитати. У тебе що, язика немає? — відповідає лисиця.— Сам винен, нарікай на себе.
— Що ж мені робити, кумасю? Порадь! — просить її бідолаха.
— Ти ради просиш? Так ось тобі моя порада: не тримай дітей при собі, розпестяться вони, розледачіють. Віддай ти їх краще в люди, на науку. Коло людей потруться, працювати навчаться, самі людьми стануть. І тобі будуть дякувати і оберігати під старість.
— Що ж, може й твоя правда, — говорить дятел, — так от лихо: я не знаю таких людей, кому б можна було віддати моїх дітей на вишкіл.
— Віддай їх мені, я тобі допоможу їх прилаштувати.
— Спасибі тобі, моя кумасю, за те, що виручаєш мене з біди. Сто років буду дякувати.
— Після подякуєш, — каже лисиця, — а тепер кидай їх до мене.
Кинув дятел одне пташеня; лисиця підхопила його, забігла за кущ і з’їла. Облизала і йде до дятла.
— Прилаштувала, — каже, — вчитися ковальського ремесла: прибуткова робота. Кидай іншого!
Скинув дятел і іншого. І його схопила лисиця і за кущем з’їла. Потім знову вертається до дятла.
— Віддала, — каже, — вчитися столярній справі. Сама відповідна робота для дятла: матиме шматок хліба. Давай третього: віддам його в бондарі, — дятли здатні до бондарного ремесла.
Кинув їй дятел і третє пташеня та ще подякував лисиці за турботу про його дітей.
З’їла лисиця третього, як і двох перших. Знову приходить до дятла:
— Кидай ще, коли є!
— Нема, — відповідає дятел.
— А коли все, то поцілуй мене в ніс — я твоїх дітей поїла. Нічого було чванитися.
Як почув це дятел, заплакав з горя, проголосив: і діток йому шкода, і злість його розбирає, що лисиця так над ним насміялась. Так і розірвав би її, погану, на шматки, та бог сили не дав. А лисиця знущається, зуби скалить.
«Що я зробив поганого? — думає він.— знедолила мене лисиця, поглумилася наді мною, так постривай же, і я над тобою поглумлюся, будеш мене пам’ятати!»
І полетів дятел шукати, на кому б йому злість зірвати. Летить він, летить, бачить — їде по дорозі хлоп; везе щось в бочці.
«Ось на кому я злість зірву, — на хлопові, ніхто, як він, у всьому винен».
А хлоп віз в бочці дьоготь продавати, хотів солі купити.
Сів дятел на бочку з дьогтем і давай її довбати носом. Глянув мужик, подумав: продовбає, чого доброго, бочку, дьоготь вильється. Вихопив він сокиру з-за пояса та як тарахне обухом! Та тільки не по дятлові, а по бочці. Бочка вщент… Не встиг ще хлоп отямитися, а дятел вже сидить у коня на лобі і знай довбе. Хлоп розмахнувся сокирою, хотів вбити дятла, а рубонув коня по лобі, той і ноги простягнув, а дятел — фур! — І полетів.
Плаче хлоп: «Бочку розбив, дьоготь вилив, коня загубив, — і все через проклятого дятла. От би зловити його, запам’ятав би він!»
А дятел полетів до хлопової хати. Дружина його як раз хліб місила, а ногою люльку з дитиною качала. Влетів дятел в віконце, сіл в люльку і давай дитину в лоб клювати. Заплакала дитина. Глянула баба — бачить, що дятел клює її дитя.
— Ах! Щоб ти здох! — закричала вона і хвать половником, та тільки не по дятлові, а по дитині. З тої і дух геть … Розлютилася вона на дятла, кинулася його ловити. Зловила і посадила під горщик.
І стала вона думати — якою смертю дятла стратити?
А тут якраз і чоловік підходить, йде і плаче.
— Чого ти плачеш? — запитує баба. А той розповідає: так і так…
— А я хоч дитя і вбила, та проклятого дятла зловила! — каже мужику дружина.
— Де він? Покажи, я його живцем з’їм! — кричить чоловік.
— А он під горщиком!
Підняв хлоп горщик, взяв дятла в руки.
— Ось я тебе з’їм, гад ти такий! І рота роззявив. А дятел — пурх! — і прямо йому в рот, а з рота в живіт проліз. Тріпається в животі. Не знає хлоп, що йому і робити: болить живіт — довбає там дятел. І ніяк його звідти не дістати.
Здогадався-таки хлоп.
— Іди-но сюди, бабо! — каже він дружині, — візьми косу і, як тільки дятел висуне голову, січи його косою!
Взяла баба косу, дивиться пильно, підстерігає дятла. А той покаже голову та знову відразу ж сховається, ніби дражниться. Але приловчилася все—таки баба: трохи він висунув ніс вона його чик косою!
— А-а-яй! — заверещав хлоп: баба йому косою шмат м’яса відрізала, а дятел живісінький вилетів і був такий.