Семюель, городнє опудало – великий приятель ослика Мафіна. Семюель стоїть посеред поля, поруч із сарайчиком, де живе Мафін, і відлякує птахів. У нього кругле біле обличчя, на голові – солом’яний капелюх, одяг увесь у лахмітті.
Коли птахи клюють насіння і молоді паростки, Семюель розмахує руками і кричить: “Геть звідси! Геть!..”
Мафін любить приходити до Семюеля. Він сідає поруч і із задоволенням слухає його розповіді про ферми і фермерів, про врожаї і сінокоси. Семюель вже дуже давно охороняє поля від птахів і побував на багатьох фермах.
– Мені б теж хотілося побувати на якійсь фермі і подивитися, що там робиться, – сказав якось Мафін. – Я б допоміг фермеру, тому що я великий і сильний. Добре познайомитися і з тваринами на фермі, особливо з гарними великими кіньми, які ходять в упряжці.
Семюель схвально кивнув головою.
– Я знаю одну дуже велику ферму звідси неподалік, – сказав він. – Я впевнений, що фермер буде радий тебе бачити, тому що на фермі завжди знайдеться робота. Я охоче піду разом із тобою і покажу дорогу. Можливо, і моя допомога там знадобиться.
Мафін був у захваті від цієї пропозиції. Він збігав додому і взяв кілька бутербродів з морквою на сніданок. Він зав’язав їх у червоний з білими цяточками носовичок, надів вузлик на паличку і перекинув через плече. Після цього він відчув себе справжнім хлопчаком з ферми.
Потім він помчав подивитися, чи готовий Семюель. У опудала був дуже засмучений вигляд.
– Боюся, що не зможу піти з тобою, Мафіне! – сказав він ослику. – Тобі доведеться йти самому. Поглянь-но сюди!
Він показав рукою на дерева, і Мафін побачив, що всі гілки всипані маленькими товстими пташками. Семюель пояснив ослику, що ці пташки прилетіли всього лише кілька хвилин тому і тепер він ніяк не може піти: адже вони зжеруть молоденькі паростки, які з’явилися зовсім нещодавно. Він повинен залишитися і відганяти птахів.
Мафін сів. Він був дуже засмучений. Звичайно, йти на ферму самому не так цікаво, як із приятелем. Раптом у нього в голові сяйнула гарна думка. Він побіг назад до сарайчика і приніс звідти чорнило, перо і папір. Удвох із Семюелєм вони заходилися писати листа. Це зайняло досить багато часу. Вони посадили кілька ляпок і зробили чимало помилок:
Любей Пирегрин!
Ми чули шо ви жевете поплизу і ми будимо дужи раді якшо ви прийдити до наз у гості.
Будласка одягнить важ целіндер і визміть паросолку шоби ми ваз одразу фпізнали.
Птажки
Потім Мафін узяв лист і опустив його у поштову скриньку на двері хатини, у якій жив пінгвін Перігрин.
Після цього він відніс перо і чорнило на місце і став терпляче чекати. І от нарешті він із захопленням почув знайоме шелестіння: “Свич-свич”… Це були кроки Семюеля. Мафін виглянув з дверей сарайчика. Так, це дійсно був Семюель.
– Все гаразд, Мафіне, – сказав він, весело всміхаючись. – Перігрин вже тут! Отже, ми можемо одразу ж вирушати на ферму!
Вони пішли стежкою і, порівнявшись з полем, на якому тільки-но стояв Семюель, зазирнули через паркан.
Посеред поля стояв пінгвін Перігрин. Маленькі товсті пташки пурхали навколо нього. Щойно будь-яка з них підлітала надто близько, Перігрин починав розмахувати циліндром і парасолькою, лякаючи їх точнісінько так само, як це робив Семюель. Але замість того щоб кричати: “Геть звідси!.. Геть!”, Перигрин вигукував: “Вітаю! Вітаю!”. Але оскільки пташки слів не розуміли, то їм здавалося, що це одне й те ж саме, а тому вони лякалися й відлітали.
Мафін і Семюель дісталися до ферми і чудово провели там час. Фермер був дуже радий їх бачити! Семюель негайно зайнявся своєю звичайною справою: він став посеред великого поля і почав лякати птахів, а Мафін почав бігати взад і вперед між рядами молодих посівів, тягнучи за собою граблі і розпушуючи ними землю.
І кожного разу, пробігаючи повз Семюеля, ослик весело розмахував хвостом і кричав: “Вітаю! Вітаю!”, і обидва вони весело сміялися.