Усі народи світу вигадують казки про хвальків та брехунів. І перші американські поселенці, що підкорили Дикий Захід, теж любили по вечорах, після важкого трудового дня, побавитися. Пожартувати, посміятися, потанцювати, поспівати. Ну і розповісти казку про людину, яка все може.
Ось такою людиною і був Деві Крокет, улюблений казковий герой перших поселенців.
– Я що, я можу перекричати будь-кого! – говорив Деві Крокет.
– Я бігаю швидше за будь-кого! – стверджував він. А гарних бігунів на фронтирі, тобто на межі між обжитими землями та необжитим краєм вистачало, можете мені повірити.
– Я й пірнаю глибше за будь-кого, і можу триматися під водою довше за будь-кого. А з води вийду сухим! – хвалився Деві Крокет.
– Хіба на всій Міссісіпі знайдеться ще один, такий як я? – запитував він. – Адже я й пароплав можу понести на плечах!
– А хочете – обійму лева? – він мав на увазі гірського лева, кагуара.
У ті часи, тобто на початку позаминулого століття, усім, хто жив на фронтирі і хто не хотів залишитися голодним, доводилося ходити на полювання.
Мисливцем Деві був справним. Не було жодного випадку, щоб він не влучив, а тому здобич завжди падала до його ніг. Принаймні, він так казав.
Він не гидував навіть єнотом. От тільки куль та пороху у нього було мало, тому він навчився брати єнота без рушниці. Ось як це сталося.
Загнав якось Деві Крокет єнота на дерево. Єнот сидів на гілці й тремтів, а Деві стояв унизу й всміхався.
Врешті-решт єнот бут такий вражений його усмішкою, що сам спустився з дерева.
– Вважайте, що ви мене вбили, – сказав єнот.
Деві із цікавістю розглядав смішне звірятко, яке добровільно вважало себе вбитим. Деві це так полестило, що він відпустив єнота.
Після цього Деві ніколи не вертався з полювання без здобичі. Він так добре навчився всміхатися та посміхатися, що навіть пантера не витримувала його усмішки та сама спускалася з дерева.
Чудово, га? Деві про себе міг і не таке розповісти. Того ранку, про яке зараз піде мова, він гарненько поснідав гарячою ковбасою.
І тому вирішив на полювання сьогодні не ходити, а піти в гості до свого приятеля, на ім’я Дубова Гілочка. По дорозі Деві дуже замерз та вирішив розпалити багаття. Але як?
Дуже просто – вгатив кулаком по скелі так, що іскри посипалися. Проте того дня була така холоднеча, що іскри на льоту замерзали.
І Деві зробив те, що роблять у таких випадках звірі, – поліз до порожнього дупла, щоб зігрітися. А це було не просто дупло, а ведмежий барліг.
Ведмідь як заричить на Деві!
Але Деві не розгубився, скочив на ведмедя верхи та й поскакав додому.
Відтоді цей ведмідь постійно ходив за Деві і навіть оселився у його будинку. Більш за все він любив грітися біля пічки. Зовсім як людина. От тільки говорити людською мовою Деві його так і не навчив.
Проте навчив збивати масло. Ви уявляєте собі масничку? Велика діжка, всередині спеціальна ручка, її називають товкач.
Дружина Деві заливала у діжку вершки, і ведмідь починав працювати товкачем: вгору-вниз, поки з вершків не збивалося масло.
Ведмідь дуже пишався своєю роботою. А Деві пишався своїм ведмедем.
– Жодна людина в штаті Теннессі не вміє збивати масло краще за мого ведмедя! – говорив він.
Але більш за все на світі Деві любив слухати, як гримить грім. Якось дуже сильна гроза застала його у лісі. Деві в захопленні так і закляк на місці, і навіть роззявив рота від задоволення.
А як раз у цей час летіла кулькова блискавка, і, уявіть собі, Деві випадково її проковтнув!
Одного разу був такий лютий мороз, що сонце на світанку ніяк не могло зійти. Деві вийшов подивитися, що трапилося.
Він трохи пробіг, щоб зігрітися, – приблизно двадцять п’ять миль – і опинився на вершині гори. Там він нарешті зрозумів, у чому справа.
Виявляється, замерз двигун у машини, що примушує землю обертатися. І сонце застрягло в колесі, між двома крижинами. Воно звідти сяяло й блищало… Проте вирватися не могло.
Тоді Деві мерщій побіг додому, вірніше, з’їхав. Бігти йому не довелося, адже гора заледеніла, тож він сів та поїхав.
Вдома він схопив шматок застиглого жиру та й кинувся назад до гори.
Він засунув жир між колесами машини, де застрягло сонце. Сонце розігріло жир, жир розтопився та змазав колеса.
Деві залишилося тільки стукнути раз-другий по машині та прикрикнути:
– Ану, пішла! До роботи!
І рівно за п’ятнадцять секунд машина зафурчала, заскрипіла та запрацювала. Сонце відтаяло і піднялося на небо світити.
А Деві поспішив додому, готувати собі сніданок.
Деві зумів навіть першим провістити новий день, осяявши все навколо сонячним промінцем. Справа в тому, що один промінь застряг у нього в кишені, коли він розтоплював жир.
Усі ці історії розповів нам сам Деві. Ну що, хіба ви бачили ще такого хвалька?