Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти,- де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з’їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, – є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він із своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря.
Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:
– Мої зернятка! Я знайшов!
А чужий і собі:
– Мої! Коли мої! Коли мої!
І почали битися. Та так б’ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір’я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять, та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема.
По дворі ходить курка за курчатами, квокче та промовляє:
– Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!
– Що ти кажеш? – питають горобці.
– Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я з своїми курчатами поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас птахи були!..
Чужий горобчик розсердився за таку мову.
– Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! – підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.
“А правда, – думав він, – краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти”.
Подумав, подумав та й почав просити курку:
– Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
– Е, ні! – каже курка. – Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, – он своїх діточок чималенько, поки-то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! – та й пішла собі в курник.
Зостався горобчик сам.
– Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! – і полетів у гай.
Прилетів у гай, коли бачить – сидить зозуля на калині та все: “Ку-ку! Ку-ку!”. От він до неї:
– Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.
– А я тобі от що скажу, – відповіла зозуля, – як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.
– Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! – відрізав горобець і полетів геть.
Полетів він геть, аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до-нього та й каже несміливо:
– Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні…
– Що, що, що? – заклекотів бузько.- Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..
Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху.
Бачить він: сидить на ріллі ґава і сумує. От він до неї:
– Дядино, чого ви так зажурились?
– Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
– Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
– Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже. Бог з ним!
– Прощавайте, дядино! – сказав горобчик.
– Щасливо!
Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди,- бачить: справді, сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:
– Пані! Чи ви спите? Пані! Пані!
Сова як кинеться, як затріпоче крилами.
– Га? Що? Хто? – кричить, витріщивши очі.
Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.
– Та се я, горобець…
– Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть?
І вдень не дадуть заснути…
І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало темніти, прокинулась сова та як заведе: “Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у…” Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!..
– Ти тут чого? – спитала.
– Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу…
– І чого?
– Та чекаю, поки ви встанете
– Таж я встала! Ну чого тобі треба? Чого стримиш?
– Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі…
– Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голоод-на! – гукнула сова та як засвітить очима…
Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховався та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче:
“Че-че-че!” Горобчик прокинувся, аж дивиться: сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.
– З ким ви, панянко, так розмовляєте? – спитав її горобець.
– А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!
– Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.
– А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити… – і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та дрібніш…
– А бодай тобі заціпило, скреготухо! – крикнув горобчик. – Ото і лушить! Цур тобі! – та скоріш від неї геть.
Сів собі горобчик на полі та й думає:
“Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться…” Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить та так поважно.
“Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє”, – подумав горобчик.
– Навчіть мене розуму! – звернувся він просто до крука.
– Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.
– Розум, молодче, по дорозі не валяється, – мовив поважно крук, – не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.
Полетів горобчик, засмутився. “Що то мені така наука?” – гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав – обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько. Ні гадки йому.
І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло.
Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові – холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити – годі сваритися!
Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, – та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, – а перше, то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як-то гнізда будуються. Почав він пір’ячко до пір’ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати.
Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати: куди зберуться на раду, то й його кличуть, він так вславився між ними своїм розумом.
Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб’ята, то горобцеві новий клопіт – годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити,- не до гуляння було!
А вже що господарський був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються. “Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились?” – питають, було, його. А він, було, тільки голівкою кивне. “Біда навчила!” – каже.