Містер і місіс Оцет жили в оцтовій пляшці. Ось раз містер Оцет відлучився з дому, а місіс Оцет почала старанно підмітати підлогу. Вона була дуже гарна господиня! Але раптом вона ненавмисно вдарила шваброю по стіні, і весь будинок – дзень-дзелень! – розлетівся на скалки.
Місіс Оцет сама не своя кинулася назустріч чоловікові.
– Містер Оцет, містер Оцет! – вигукнула вона, як тільки побачила перед собою його. – Ми залишились без даху над головою. Я розбила наш будинок. Він розлетівся на дрібні скалки!
– Ну-ну, дорогенька, – сказав містер Оцет, – давай краще подумаємо, що нам тепер робити. Дивись, а двері цілі! Недарма кажуть: «У кого двері, у того і дім». Ось я візьму їх собі на спину, і ми з тобою підемо по світу щастя шукати.
І вони пішли. Йшли-йшли цілий день, а до ночі дісталися до дрімучого лісу. Обоє просто з сил вибилися, і містер Оцет сказав:
– Зараз я вилізу на дерево і втягнув туди двері, а ти лізь за мною!
Так вони і зробили. Влізли на дерево, витягли двері і відразу міцно заснули. Серед ночі містера Оцта розбудили чиїсь голоси. Глянув він вниз, і у нього душа в п’яти пішла від страху. Під деревом зібралася ціла зграя розбійників. Вони ділили свою здобич.
– Дивись, Джек! – сказав один. – Ось тобі п’ять фунтів. А тобі, Білл, десять. Ну, а тобі, Боб, три фунта.
Містер Оцет не міг більше слухати – так моторошно йому стало. Його навіть затрусило від страху, та так, що двері теж затряслися і впали прямо на голови розбійникам. Ті кинулися навтьоки. А містер Оцет не смів і ворухнутися, поки зовсім не розвиднілося. Але ось він, нарешті, зліз з дерева і підняв двері. І що ж він побачив під ними? Цілу купу золотих гіней!
– Швидше злазьте, місіс Оцет! – закричав він. – Швидше злазьте! Ми розбагатіли!
Місіс Оцет як побачила гроші, так і застрибала від радості.
– Тепер, любий мій, – сказала вона, – я навчу тебе, що робити. Тут недалеко в місті ярмарок. Піди туди і купи корову. Сорока гіней цілком вистачить, ще і залишиться. Я вмію робити сир і збивати масло. Ти будеш продавати їх на базарі, і ми з тобою заживемо на славу!
Містер Оцет з радістю погодився, взяв гроші і вирушив до міста. Добрався до ярмарки і довго ходив взад-вперед, поки раптом не побачив, що продається чудова руда корова.
«От би мені цю корову! – подумав містер Оцет. – Тоді щасливішого від мене нікого б на світі не було!
І він сказав, що дасть за корову всі свої сорок гіней. Продавець відповів, що сорок гіней – це, звичайно, невеликі гроші, але він, так і бути, поступиться заради старого знайомства. Сторгувалися. Містер Оцет отримав корову і почав водити її туди-сюди, своєю покупкою хвалитися.
Трохи згодом зустрівся йому волинщик. Він грав на волинці – «туідл-дам, туідл-дам», за ним натовпом бігли дітлахи, а гроші так і сипалися в його кишені.
«Ех, – подумав містер Оцет, – от би мені таку волинку! Тоді щасливішого від мене нікого б на світі не було! Ну і розбагатів би я! »
І він підійшов до музиканта.
– Що за волинка у тебе, друже! – сказав містер Оцет. – Чудо! Напевно, вона тобі купу грошей приносить?
– Та що і говорити, – відповів волинщик, – купу грошей загрібаю. Волинка хоч куди! – От би мені таку! – вигукнув містер Оцет. – Що ж, – сказав волинщик, – можу нею поступитися заради старого знайомства. Отримуй волинку ось за цю руду корову!
Містер Оцет взяв волинку і став прогулюватися взад-вперед зі своєю покупкою. Але як він не старався зіграти на волинці хоч простеньку пісеньку, нічого у нього не виходило. Не заробив ні пенса, а ще й хлопчаки бігали за ним, улюлюкали, реготали і ще й болотом закидали.
Бідний містер Оцет вирішив, що пора додому, та й руки у нього зовсім задубіли. І ось, коли він вже виходив з міста, зустрівся йому чоловік в теплих рукавичках.
«Ой, до чого у мене руки замерзли! – подумав містер Оцет. – От би мені такі рукавички! Тоді щасливішого від мене нікого б на світі не було! »
Він підійшов до чоловіка і сказав:
– Ну і рукавички у тебе, друже! Гарні!
– Ще б! Листопад на дворі, а в них рукам так тепло, що тепліше і бути не може.
– Ех, – зітхнув містер Оцет, – ось би мені такі!
– А скільки ти за них даси? – запитав чоловік. – Мабуть, я не проти обміняти їх ось на цю волинку заради старого знайомства.
– Гаразд! – вигукнув містер Оцет. Надів рукавички і пішов додому радий-радісінький. Йшов-йшов, зовсім з сил вибився і раптом зустрів чоловіка з товстою палицею в руках.
«От би мені таку палицю! – подумав містер Оцет. – Тоді щасливішого від мене нікого б на світі не було! »
І він сказав подорожньому:
– Що за палиця у тебе, друже! Рідкісна!
– Палиця хороша, – відгукнувся чоловік. – Чимало миль я з нею пройшов, і була вона мені вірним супутником. Але раз вона тобі так сподобалася, я, мабуть, готовий віддати її ось за ці рукавички. Заради старого знайомства, звичайно.
Руки містера Оцта зігрілися, зате ноги його до того втомилися, що він з радістю погодився на обмін.
Ось доволікся містер Оцет до того лісу, де залишив дружину, і раптом чує:
– Містер Оцет, а містер Оцет! – Це папуга гукнув його з дерева. – Ех ти, недоумок! Пішов на ярмарок, всі свої грошики за одну корову виклав. Мало того – корову на волинку проміняв. А волинка і десятої частини твоїх грошей не коштувала, та до того ж грати на ній ти не вмієш. Ну і роззява! Не встиг дістати волинку, як обміняв її на рукавички. А вони вчетверо дешевше коштували. Отримав рукавички, обміняв їх на якусь паскудну палицю. Було у тебе сорок гіней, а тепер ні корови, ні волинки, ні рукавичок – нічим похвалитися: тільки ця паскудна палиця залишилася! Так ти з будь-якого живоплоту міг би зрізати таку! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!
Папуга все реготав і реготав, так що містер Оцет нарешті розлютився і запустив в нього своєю палицею. Палиця застрягла в гілках, і ось повернувся містер Оцет в ліс до дружини без грошей, без корови, без волинки, без рукавичок і навіть без палиці.