Жила біля людських садів сорока-білобока. Була вона птаха не проста, а вельми гонорова. Інші пташки – синички та горобці – зранку до вечора комашок ловили, гніздечка мохом вистеляли, щоб діткам м’яко було. А сорока лише й знала, що по дворах літати та все, що блищить, красти.
– Я пані багата! – скрекотала вона, сидячи на старій груші. – У мене хата буде золота, не те що ваші солом’яні курені!
Тягла вона до свого гнізда все без розбору. Побачить на столі в альтанці забуту чайну ложечку – хап! – і вже несе. Знайде на стежці мідну копійку, що з дірявої кишені випала, – і туди ж. Поцупила вона в молодиці перстень із червоним камінцем, у дитини – скельце від розбитої пляшки, у діда – блискучу бляшанку.
Гніздо її стало схожим на скарбницю розбійника. Тільки от біда: було там холодно й твердо. Замість м’якого пуху та сухої травички, боки муляли гострі краї металу й холодного скла.
Вилупилися в сороки пташенята.
– Мамо, холодно! – пищать малі. – Мамо, муляє!
– Терпіть! – відказує сорока. – Зате ми в золоті живемо, як царі! Дивіться, як перстень сяє!
Пташенята тулилися одне до одного на купі мотлоху, а сороці все було мало. Місця в гнізді вже не лишилося – діти ледь не випадали, бо мати наклала купу "багатства".
Одного разу побачила сорока на смітнику уламок дзеркала. Він так грав на сонці, пускаючи веселих зайчиків, що в птахи аж дух перехопило.
– Оце краса! – вигукнула вона. – Оце буде дах для мого палацу!
Вхопила вона важкий, гострий шмат дзеркала й полетіла до гнізда. Ледве донесла, задихалася.
– Посуньтеся! – крикнула пташенятам і поклала дзеркало зверху на купу монет і бляшанок.
Але це була остання крапля. Гілка старої груші жалібно тріснула. Гніздо, переповнене важким, непотрібним мотлохом, не витримало. З гуркотом і дзвоном уся та "золота хата" полетіла додолу.
Впало гніздо, розсипалися монети, розбилося дзеркало. Сорока в розпачі літала навколо, збираючи своїх переляканих пташенят у траві. Вона дивилася на купу сміття, яке ще хвилину тому вважала скарбом, і гірко плакала.
Зрозуміла вона запізно: справжнє багатство гнізда – це не те, що блищить, а те, що гріє.