Була в одному селі дівчина Ярина. Вродлива, як калина, і смутна, як осіння ніч. Батьки силоміць віддавали її заміж за старого, багатого мірошника. Не любила вона його, боялася його холодних, риб’ячих очей, та воля батьківська – закон.
У вечір перед весіллям побігла Ярина до річки, щоб виплакати своє горе. Сіла на кладку, опустила руку в темну, прохолодну воду. На пальці в неї блищав золотий перстень – заручальний дарунок нелюба.
– Ой, річечко-сестричко, – шепотіла дівчина, і сльози капали у воду. – Забери мене, сховай, аби не йти мені до того шлюбу.
Раптом рука її здригнулася, мокра від сліз долоня стала слизькою, і важкий перстень зісковзнув із пальця.
– Плюх! – і зник у глибині.
Злякалася Ярина. Як же тепер додому вертатися? Батько вб’є, мірошник прокляне. Хотіла вона вже у воду кидатися, шукати згубу, аж раптом вода закипіла, завирувала, і з глибини піднявся Водяник.
Був він старий, як сам світ. Борода з зеленого моху, замість волосся – очерет, а очі світяться, як два місяці.
Простягнув він на долоні, вкритій лускою, її перстень.
– Твоє? – спитав він голосом, схожим на гуркіт каміння на дні.
– Моє, дідусю... – прошепотіла Ярина.
– Візьми, – сказав Водяник. – Але пам’ятай: те, що впало у воду, належить воді. Я повертаю тобі золото, але забираю твій смуток і твою волю. Відтепер ти не наречена мірошника. Ти – заручена з річкою.
Одягла Ярина перстень і раптом відчула, як холодна вода стала їй рідною, мов тепла ковдра. Вона почула голоси. То говорили риби про свої таємниці, скаржилися раки на брудну воду, шепотіли водорості про дощ.
Річка перестала бути для неї просто водою – вона стала живою істотою, великою і мудрою, яка просила захисту.
Не повернулася Ярина в село. Не пішла під вінець із нелюбом.
Вона залишилася жити в маленькій хатинці на березі. Люди казали, що вона збожеволіла, але то була неправда. Ярина стала Берегинею.
Вона чистила джерела, лікувала хворих риб, розмовляла з вітром, що гнав хвилі. Вона знала, де буде повінь, а де – засуха.
Мірошник знайшов іншу, батьки змирилися. А Ярина жила довго і щасливо, бо зрозуміла: краще бути слугою вільної ріки, ніж пані в золотій клітці.
І кажуть, що в місячні ночі видно, як вона сидить на камені й розчісує коси, а Водяник виносить їй з дна річкові лілеї.