Ходить світом Господь у вигляді старців, щоб перевіряти людські серця.
Одного вечора, коли вітер свистів у димарях, а мороз малював квіти на шибках, зайшов у село старенький дідусь. Одяг на ньому був благенький, постоли подерті, а торба – порожня. Тремтить він від холоду, ледве ноги переставляє.
Постукав він спершу в багату хату, де жила заможна господиня Горпина. У неї в печі шкварчало, в коморі ломилися полиці від сала й ковбас.
– Пустіть, люди добрі, погрітися, – проситься дідусь. – Дайте хоч скоринку хліба, бо з голоду млію.
Вийшла Горпина на поріг, глянула на жебрака зверхньо й скривилася.
– Багато вас тут вештається! – гримнула вона. – Самій мало!
Але щоб люди не казали, що вона зовсім безбожна, кинула вона дідові черствий, як камінь, окраєць хліба, що тиждень під лавою валявся.
– На, йди з Богом, і щоб духу твого тут не було!
Зітхнув дідусь, узяв той камінь і пішов далі. На краю села світилася маленька, похила хатинка вдови Марії. Жила вона бідно, сама дітей ростила, кожну крихту берегла.
Постукав мандрівник у віконце. Марія як побачила сиву голову на морозі, одразу двері відчинила.
– Заходьте, дідусю, заходьте швиденько! – заметушилася вона. – Ой, які ж у вас руки крижані! Сідайте на покутті, ближче до печі.
Посадила вона гостя на найкраще місце. Дістала з печі горщик, у якому парував пісний борщ – остання їжа в хаті. Налила повну миску, поклала м’якого хліба, ще й ложку свою дерев’яну подала.
– Їжте, – каже лагідно. – А ми з дітками вже наче й не голодні.
Діти дивилися на паручий борщ великими очима, ковтали слину, але мовчали – знали, що гостя образити гріх. Поїв дідусь, подякував за тепло, перехрестив хату й зник, наче й не було його.
Настав ранок. Прокинулася багата Горпина, пішла в льох по молоко. Глянула – і зойкнула на все село! Усі глечики з молоком скисли, сметана цвіллю взялася, а сало позеленіло. Все її багатство за ніч на сміття перетворилося.
А в бідній хаті Марія встала, щоб горщик помити. Зазирнула всередину – і очам не повірила. Порожній горщик, із якого вона останнє віддала, був ущерть наповнений золотими червінцями. Сяяли вони так, що в темній хаті стало ясно, як удень.
Збіглися люди, дивуються. А старий священник похитав головою й мовив:
– То не жебрак був, то сам Ангел Божий приходив. Горпина пожаліла зайвого, тож втратила все. А Марія віддала останнє, тож Господь їй сторицею повернув. Бо не збідніє рука, що дає.