Жив колись хлопчик, якому завжди чогось хотілося. То він мріяв про маленьку конячку, на якій можна кататися верхи, то про санки, то про човен, то про розкладний ніж. Але так як батько хлопчика помер, а мати була бідною прибиральницею, його бажання ніколи не виконувалися.
Одного разу, коли він в черговий раз чогось захотів, один мудрий старий дав йому добру пораду. Старий запропонував хлопчикові піти в ліс і насипати сороці солі на хвіст— тоді всі його бажання здійсняться. Але хлопчик повинен встигнути загадати бажання, поки сіль не розсипеться з сорочого хвоста.
Сорока, якій насипали солі на хвіст
З того дня хлопчик весь час носив сіль в кишенях штанів. Він ходив по лісі з раннього ранку і до пізнього вечора, зустрічаючи багато сорок, але жодна з них до нього навіть не наблизилася. Але одного ранку хлопчик натрапив на сороку, яка виявилася не настільки полохлива. Птшка сіла неподалік від нього, так що хлопчик цілком міг схопити її. Та тільки-но він наблизився до сороки з дрібкою солі, як та здійнялася вгору, приземлилася на гілку найближчого дерева і почала над ним насміхатися.
Цілий день сорока дражнила його, і, коли настав вечір, втомлений хлопчик впав на землю і закрив очі, щоб не бачити злої пташки. Він чув, як сорока стрибає по гілках, і тут хтось покликав його:
– Улле! Улле!
Хлопчик підняв голову і з подивом зрозумів, що це сорока назвала його по імені.
– Ти вмієш говорити? – здивувався хлопчик.
– Так! Бачиш, я зачарована принцеса, – відповіла сорока, – і ти зможеш отримати все, що забажаєш, якщо догодиш мені. Дістань мені гострий розкладний ножик, щоб я могла чистити дзьоб і кігтики, і тоді я дозволю тобі насипати мені солі на хвіст.
Хлопчик подумав і вирішив, що це прекрасна домовленість. На наступний ранок він відправився в ліс, цілий день збирав ягоди, які потім продав в панській садибі. Кожен день він ходив до лісу по ягоди, поки нарешті не назбирав достатньо грошей, щоб купити прекрасний розкладний ніж. Улле помчав в гущавину і почав кликати сороку, щоб віддати їй подарунок.
Сорока миттю пристрибала і стала розглядати ножик то одним, то іншим оком.
– Фу, – врешті-решт сказала вона, – щось цей ножик не дуже хороший для принцеси. Був би він хоча б із золотою ручкою…
Улле засмутився, і на очах його виступили сльози.
– Я постараюся дістати для тебе інший ніж, позолочений, – запропонував він.
– Ні, дякую, ніж мене більше не цікавить, – відрізала сорока, – краще дістань мені хороші санки! Я взимку буду кататися з гірки!
Нічого не поробиш, довелося Улле заробляти на санки. Він став майструвати дерев’яні ложки, і своїм новим ножем він вирізав їх так майстерно, що не намилуєшся. Потім він продавав ложки в місті. Улле так старанно працював, що у нього не вистачало часу навіть на те, щоб вирізати собі маленький човник. Через півроку хлопчик зміг купити прекрасні санки з відмінними залізними полозами. Він пішов в ліс і покликав сороку.
– Ось твої санки, – закричав він весело, думаючи, що тепер сорока залишиться задоволена.
Пташка негайно злетіла з дерева і почала стукати дзьобом по залізним полозам і сидінню.
– І ти думаєш, що ці санки досить гарні для такої поважної особи, як я? – запитала вона і знову сіла на гілку. – Ні, вони повинні бути прикрашені шовком і сріблом.
Від розпачу Улле заплакав.
– Добре, я піду і зароблю тобі на інші санки, – сказав він.
– Ні, дякую! – сварливо відповіла сорока. – Тепер мені хочеться мати візок зі породистими кіньми!
Бідний Улле з важким серцем пішов додому. Але він вирішив не падати духом. Якщо треба дістати візок і конячок – він дістане, чого б це йому не коштувало. Хлопчик заліз на гірку, з якої катався народ, і став за гроші давати санки бажаючим покататися. Люди не скупилися, і до Улле вишикувалася черга – так гарно виглядали його санки. Тепер у нього зовсім не було вільного часу: він або стояв з санками на гірці, або вирізав з дерева різні майстерні речі на продаж. Сам хлопчик за зиму ні разу не покатався на нових санках.
Нарешті Улле назбирав грошей і зміг купити коня. Він навчив його різним трюкам і став показувати за гроші. Через деякий час хлопчик зміг купити і другого коня, якого теж видресирував і почав влаштовувати цілі вистави. Зрештою Улле придбав невеличкий елегантний візок, спиці коліс якого були зроблені з срібла. Тоді хлопчик відправився в ліс до сороки.
Весела сорока, як завжди, сиділа на гілці.
– Ой, що це таке? – зраділа вона, побачивши сяюче срібло.
Пташка уважно роздивилася віз і коней і похитала головою.
– Не подобаються мені відкриті візки, – зітхнула вона, – я хочу їздити в закритій кареті. І коні нехай будуть не гнідими, а білими!
– Добре, – сумно відповів Улле.
Леді з такими бажаннями, як ця сорока, витерпіти важко. Але нічого не поробиш – адже вона принцеса!
– Я бачу, що ти нічого не розумієш ні в конях, ні в возах, – подумавши, заявила сорока. – Давай забудемо про них. Збудуй мені краще замок! Він повинен стояти біля моря, в ньому має бути не менше ста кімнат, а навколо замку розбий парк і сад. Виконаєш моє прохання і я допоможу тобі.
Важко зітхнувши, Улле відправився додому. Він став возити людей по місту у своєму візку, і всі хотіли найняти саме його візок. Адже він був дуже гарний, хоча і не сподобався сороці. Через деякий час Улле купив ще один візок з кіньми і найняв візника. Заробивши візництвом достатньо грошей, Улле зміг побудувати замок. Прекрасний замок з білого мармуру, на вежах якого майоріли прапори.
Знову пішов Улле в ліс до сороки, і пташка з радістю вирушила дивитися замок. Вона пострибала по всіх кімнатах і коморах, і, закінчивши огляд, сіла на стіл в головному залі.
– Непогано, зовсім непогано, – проскрипіла вона, – але дечого в замку не вистачає! Дістань мені три скрині золота – без них я не виконаю твоє прохання.
– Як тобі не соромно! – закричав Улле.
За час спілкування з сорокою він виріс, а доросла людина не боїться сказати те, що думає.
– Ну, тоді я не дам тобі насипати солі мені на хвіст, – розреготалася сорока і вилетіла в вікно, тільки її й бачили.
«Я вже так багато зробив, невже я не дістану трьох скринь із золотом?» – подумав Улле. Що-що, а заробляти гроші він навчився. Улле працював цілих п’ять років, і нарешті в головному залі замку з’явилися три величезних скрині, наповнених золотими монетами.
Сорока прилетіла в замок і сіла на край центрального скрині, розглядаючи золото.
– Що ж, тепер можеш насипати мені солі на хвіст, – вирішила вона.
Ось і настав довгоочікуваний момент! Щасливий Улле засунув руку в кишеню штанів і дістав щіпку солі. Сорока сиділа смирно, коли він посипав сіллю її хвіст.
– Ну і чого ти бажаєш? – поцікавилася птах.
Улле задумався. Чого ж він хоче? Він так багато працював, щоб виконати заповітне бажання – насипати сороці солі на хвіст, що забув про все на світі.
– Раз, два … – квапила пташка.
– Почекай трохи, почекай! Дай мені подумати…
Але Улле ніяк не міг згадати, чого ж такого він колись хотів.
– Три! – крикнула сорока і злетіла, змахнувши сіль з хвоста.
Пташка сіла на підвіконня і розреготалася.
І тут Улле розлютився.
– Не смій дражнити мене, – закричав він, – тому що тепер я знаю, чого хочу! Я хочу купити рушницю і застрелити тебе!
– Не дуже-то люб’язно з твого боку, любий Улле, – заявила сорока. – Ти хочеш застрелити мене, яка виконала всі твої бажання? Виконала обіцянку так, що ти навіть не можеш придумати, чого побажати? Адже тепер у тебе є і ножик, і санки, і коні з возами, і замок, і скрині з золотом!
Улле зупинився з відкритим ротом і виряченими очима. І правда! У нього ж є все, чого він хотів! Залишалося тільки сісти і насолоджуватися життям!
– Нічого собі! – вигукнув він і сплеснув руками від подиву. – А я так прагнув насипати солі тобі на хвіст, хоча цього можна було і не робити!
– Саме так! – відповіла сорока, засміялася ще голосніше, змахнула крилами і була така.
А Улле і думати забув про те, що сталося. Він оселився в замку і жив там довго і щасливо.