Через долину Лорха в Вюртемберзькому князівстві протікає невелика річка Міспербеккен. В давні часи на її березі стояв водяний млин. Селяни з навколишніх сіл приїжджали сюди молоти зерно. Мельник був молодий, моторний хлопець, майстер своєї справи.
Йому допомагала розумна і працьовита дружина. Вона вела всі витрати, брала плату за роботу. Справлялася вона з цими обов’язками дуже добре, хоча їй доводилося ще й вести все господарство.
Втомлюватися вона, втомлювалася, проте ніколи не скаржилася, весела і задоволена була з ранку до вечора, і так весь тиждень. На млині не замовкали пісні і сміх, і сусіди говорили:
— Щасливі люди живуть на млині, всім вони задоволені і завжди веселі.
В один прекрасний день, коли дружина мельника була одна в будинку, до неї прийшла з міста стара-престара бабуся. На вигляд ця бабуся була страшнуватою — ніс величезний, вуха як крила кажана.
Коли стара увійшла в кімнату, маленький син мельника жалібно заплакав.
— Будь чемним, синку, перестань плакати! — сказала мати. — А ви, бабусю, проходьте, ласкаво просимо! Бачу, ви прийшли з міста. Що змусило вас йти до нас, в таку далечінь?
Стара добродушно усміхнулася і відповіла:
— Чула я, що на млині живуть люди всім задоволені і щасливі. Мені вже перевалило за сто, а я до цієї пори не зустрічала людини, яка б була всім задоволена. І ти, мабуть, розумієш, що мені захотілося прийти сюди, поглянути на вас, поки я ще жива.
— Тоді дивіться гарненько, якщо крім нас немає людей задоволених своєю долею. А зараз я пригощу вас, щоб і ви були задоволені.
І дружина мельника миттю поставила на стіл їсти і пити, не перестаючи весело жартувати.
Стара хотіла було затіяти з нею бесіду, але жінці було ніколи, вона все метушилася, робила різні справи по господарству. Під кінець вона, вирішивши, що треба все ж поговорити зі старенькою, поставила на стіл діжу і почала місити тісто.
— Ти, я бачу, працелюбна, доню. І не втомлюєшся від роботи?
— Втомлююся до вечора, міцно сплю вночі, вранці прокидаюся весела.
— Твоя правда. А не хотілося б тобі годинку-другу і вдень відпочити?
— Може і хотілося б, та чого мріяти про те, чого не отримаєш.
— Не кажи, доню. Хоробрий та кмітливий іноді за день отримає стільки, що старанному та скромному не заробити і за рік. Чула ти про скарб гори Каммарберг?
— Чула. Кажуть, що в цій горі є печера, а в ній скриня. Захована вона глибоко, так що видно тільки іржаве залізне віко. Не один дурень поламав собі пальці, намагаючись її відкрити, не один розумник намагався знайти ключа до цієї скрині. Але досі нікому це не вдалося. Здається мені, коли б випало кому її відкрити, нічого, крім старого мотлоху, він не знайде.
— Не кажи, доню. Ще в молодості я чула, що один знатний пан виграв цілий статок і сховав гроші в цій самій скрині. Він боявся, що йому, як трапляється з багатьма гравцями, захочеться знову грати і він втратить все, що виграв.
— А звідки вам все це відомо? — запитала жінка мельника і перестала місити тісто, щоб краще розчути відповідь старої.
— Мені відомо ще більше, — посміхнулася стара, – я знаю, де знайти ключ. А тому, що ти така славна і добра, я можу тобі про це розповісти. Якщо ти за три метри від входу в печеру викопаєш яму глибиною в три метра, то там знайдеш ключ.
Мельничиха вдарила себе по колінах.
— Та ти що! Ото диво!
— А захочеш піти туди і взяти дві-три жмені монет, які все одно лежать без діла, пам’ятай дві умови: поки будеш в печері, не думай про тих, хто тобі дорогий, і нічого не бійся.
— А чого треба боятися?
— Зовсім нічого, — засміялася стара. — Ну, прощай, донечко. Бувай щаслива і не думай про те, що наплела стара баба.
— Бабусю, чому б вам самим не взяти звідти пригорщу монет?
— Доню, я шукаю не гроші, а людей, задоволених своєю долею. Ну, будь здорова! Та доміси тісто, доміси!
І стара, лукаво посміхаючись, пішла.
Та дружина мельника зовсім не переставала місити тісто! Роздратована, вона місила з такою силою, що борошно стояло хмарою над столом. Поставивши хліб в піч, вона сказала собі: «Спробувати все таки можна».
Неважко здогадатися, що вона при цьому думала.
Коли мельник прийшов додому, вона розповіла йому про гостю. Він підняв дружину на сміх, а та все твердила:
— Спробувати можна. Ну хоча б для того, щоб дізнатися, чи правду казала баба.
— Може, і правду, — відповів чоловік. — Тільки недобра, видно, ця стара. І треба якомога швидше викинути з голови її вигадки. Нас наша робота годує, і не зле. Адже ми задоволені, чи не так?
— Ясна річ, задоволені, та тільки …
Мельник засмучено похитав головою. Вперше дружина, відповідаючи на його питання, сказала: «… та тільки …»
Побачивши, що чоловік засмутився, вона вирішила більше не засмучувати його. Але думка про скарб в Каммарбергской печері не виходила у неї з голови. Невже справді в тій скрині так багато золота? Чи правду казала баба про ключ? І додавала про себе: «Спробувати, можна!»
Одного разу чоловік поїхав з борошном до міста і повинен був повернутися лише ввечері. Тут спокуса пересилила її і вона вирішила спробувати щастя.
Щоб відкопати ключ, вона прихопила лом і лопату, Тільки вийшла за ворота, як до неї причепився маленький синочок.
— Мамо! Мамо! Візьми мене з собою! — кричав він.
Спершу вона не хотіла брати його з собою, але подумала, що якщо вона залишить карапуза одного в будинку, то стане переживати за нього, а цього їй робити стара не веліла. А думати про нього вона не буде, коли побачить купу золота.
Задоволений хлопчисько пішов з матір’ю. По дорозі він збирав камінчики, щоб після бавитися ними на горі Каммарберг.
Коли вони дісталися до входу в печеру був полудень і мати, розв’язавши мішок, дала синові поїсти. Самій їй було не до обіду, вона відразу ж взялася за лом і лопату. Копаючи, вона говорила собі:
«Стара, напевно, обдурила мене. От би посміявся чоловік, якби побачив мене зараз».
Але тут лопата вдарилася об щось тверде. Серце у неї забилося аж десь в горлі, того й гляди, задихнеться від старанності. Вона відкопала маленьку шкатулку, кришка шкатулки була незамкнена.
Кришка відкрилася, і дружина мельника крикнула від страху. Ключ там був, але навколо ключа лежала, згорнувшись клубком, гадюка. Мельничиха набралася хоробрості і торкнула гадюку паличкою. Змія лежала нерухомо, і дружина мельника зрозуміла, що вона дохла. Тоді вона викинула змію з шкатулки і взяла ключ.
— Будь чемним, синку, бався тут, за мною в печеру не ходи і не клич мене, а мама принесе тобі щось дуже гарненьке! Обіцяєш?
Хлопчик пообіцяв, і вона увійшла в печеру. Тут було досить темно, але вона чітко розгледіла величезне віко скрині.
«Нелегко буде його підняти», — подумала вона.
Але варто було їй вставити ключ в замок і повернути три рази, як віко піднялося само собою, правда, лише настільки, що мельничиха ледве могла просунути пальці в цю щілину.
Важко було відкривати кришку, дуже важко, але вона засунула в щілинку держак лопати і мало-помалу відкрила її, хоча відкинути зовсім не змогла, а підперла лопатою, щоб кришка не зачинилася.
Мельничиха втупилася в темну пащу скрині і потроху стала розрізняти, що в ній лежить.
І тут вона ледь втрималася, щоб не впасти. В кожному кутку скрині лежали черепа і білілі кості. Видно, вона не перша шукала щастя в Каммарбергскій печері.
Але були в скрині і скарби — купи золотих і срібних монет. І вона знову набралась хоробрості.
“Ось воно що! — подумала вона. — Тому добра бабуся і не веліла мені боятися. Як би я була боягузкою, то не наважилася стрибнути в скриню, а я візьму і стрибну».
І вона стрибнула на дно скрині.
Під ногами у неї задзвеніло срібло і золото. Вона нахилилася і почала сипати монети в велику кишеню спідниці. З цим довелося повозитися, адже потрібно було вибирати золоті монети і відкладати срібні. Для чого ж брати срібло, коли так багато золота!
Коли кишені був наповнені, вона підібрала спідницю, підв’язала її і стала класти гроші в поділ. І це було нелегко, адже варто було їй нахилитися, як частина монет висипалася назад в скриню. Час збігав, і мельничиха стала поспішати.
І раптом пролунав крик синочка:
— Мамо! Мамо! Татко повернувся додому. Він сидить в коморі плаче і кличе нас!
Але дружина мірошника вирішила:
— Нехай собі трохи поплаче, зате потім сильно зрадіє. Не йти ж мені від такого багатства з порожніми руками!
Вона зняла спідницю, зав’язала її так, щоб вийшов мішок, і сипала, сипала туди монети. А коли і мішок був повний, вона зняла панчохи і стала набивати їх монетами.
Тут хлопчик знову закричав:
— Мамо! Мамо! Млин горить. Полум’я таке велике, що звідси видно!
Але вона подумала: «Батько і без мене погасить вогонь. А, якщо млин і згорить невелика біда. Тепер ми розбагатіли, нема чого нам більше молоти зерно. Через таку дрібницю не піду я з порожніми руками від такого багатства».
Тим часом синочкові набридло бавитись камінчиками. Йому хотілося, щоб мати скоріше повернулася, ось він і придумав крикнути, що батько сидить в коморі і плаче.
Мати не поверталася, і він почав шукати, чим би ще зайнятися. Тут він побачив гадюку, яка розігрілася на сонечку і прокинулась від сплячки. Хлопчик злякався і почав кликати матір, придумавши, що млин горить.
Але мати все не йшла, син вирішив побавитись трохи зі змією і простягнув до неї руку.
— Ш-ш-ш, ш-ш-ш, — засичала змія, вона блискавкою ковзнула по плечу хлопчика, потім по голові спустилася на землю і зникла. Вжалити його вона не вжалила, але сильно налякала.
— Мамо! Мамо! — закричав він щосили. — Мене змія кусає.
Почувши ці слова, дружина мірошника випустила з рук все, що набрала, вхопилася за край скрині і вистрибнула звідти. Вмить вона опинилася біля сина і стала шукати сліди укусу…
Коли ж зрозуміла, що небезпека минула, почувся страшний гуркіт.
Мельничиха кинулася в печеру. Кришка скрині зачинилися, замок клацнув. Вистрибуючи зі скрині, вона штовхнула лопату, і кришка зісковзнула і закрила скриню…
Ось тобі й маєш! Вона стояла напівгола, в скрині залишилися спідниця і панчохи. А куди подівся ключ?
Ключ теж залишився в скрині.
Нічого не залишалося робити, як взяти хлопчика на руки і плентатися додому в одній сорочці. І як же їй було соромно! Зрозуміло, що всі сусіди від малого до великого повинні були як на зло йти їй назустріч. Вони дивилися на неї в усі очі, а вона не знала, куди подітися від сорому. Варто було їй пройти повз, як вони починали сміятися у неї за спиною.
Додому вона прийшла, плачучи навзрид. Чоловік уже чекав її. Довелося їй у всьому зізнатися.
І це було найгірше.
А мельник сказав:
— Заспокойся, жінко, найгірша біда може трапитися з тим, у кого заздрісні очі. Здається мені, тепер ти не станеш нарікати на свою долю.
І вона вилікувалася від цієї хвороби. Незабаром в садибі мельника знову панували сміх і веселощі. Зла стара більше не наважувалася прийти до них в будинок. І добре робила. Навряд чи її прийняли б настільки ж ласкаво, як в перший раз.