Був у одного господаря собака. Щиро служив він господареві, та й незчувся, як постарів. Гірше стали бачити його очі, і важче йому стало стерегти господареве добро. Тоді скупа господиня перестала годувати його, а потім і зовсім почала з двору проганяти.
«Як так жити, — міркує собака — нехай краще мене вовк з’їсть». Надумався він і пішов у ліс вовка шукати.
Іде він лісом, а тут назустріч і вовк біжить.
— Куди, собако, йдеш? — питається вовк.
— До тебе.
— Чого?
— З’їж ти мене, вовче…
І розповів він вовкові про своє лихо. Бачить вовк — собака худий—худий, що зуби поламаєш, і каже.
— Ні, тепер я тебе їсти не буду. Треба, щоб ти трохи погладшав.
— Як же я погладшаю,— каже собака, — коли мене господиня зовсім не годує!
— Дарма. Ми зробимо так, що вона тебе залюбки годуватиме.
— Де там! — повертів собака хвостом. — Господиня моя надто скупа.
— Слухай ти мене, — каже вовк, — іди додому й сиди там на городі. Надвечір, як почне темніти, я прибіжу й ухоплю найліпшого господаревого підсвинка. Ти наробиш гавкоту, побіжиш за мною, і я віддам тобі підсвинка. Господар угледить це й накаже господині добре годувати тебе. А через місяць, як погладшаєш, приходь до мене, тоді я тебе з’їм.
Собака подумав і погодився. Надвечір прибіг вовк, ухопив підсвинка й поволік через городи.
Тут собака як наробить лементу, як кинеться за вовком…
Почув це господар, виходить з хати, бачить — вовк підвинка волоче через городи, а собака його наздоганяє, відбирає.
— Ату! Ату! — закричав господар з усієї сили. — Візьми його, Лиско!
Вовк тим часом покинув підсвинка, а сам драла в ліс.
— Молодчина, Лиско! — похвалив господар собаку, привів на кухню й повелів дружині добре годувати його.
Живе Лиско розкошуючи. А через місяць зробився такий гладкий, аж шерсть вилискує. І про договір з вовком забув.
От одного разу зібралися в господаря гості. П’ють, гуляють, пісень співають. Немало тут і Лискові перепало — цілу купу кісток під стіл йому накидали.
Наївся Лиско та й вийшов надвір — у свою будку. Дивиться — аж у будці вовк чекає на нього.
— Чого ти тут? — здивувався собака.
— По тебе прийшов,— відповідає вовк, — пам’ятаєш наш договір з тобою?
Злякався собака — не хочеться йому на вовчі зуби потрапляти. От він і каже:
— Не їж ти мене, вовче. Я тебе за це як слід почастую найсмачнішою стравою.
— Відкіля ж ти візьмеш?
— У мого господаря гості. Там під столом повно кісток, навіть із м’ясом. Ходімо!
— Боюся. Чого доброго, уб’ють мене там.
— Не бійся, не вб’ють, — каже собака, — я тебе проведу так, що ніхто й не помітить.
Погодився вовк і пішов за собакою. Лиско залишив його в сінцях, сам убіг до хати, махнув хвостом і загасив скалку.
— Тепер біжи під стіл! — покликав він вовка.
Вовк так і зробив. Собака нагодував вовка, навіть вином напоїв. Сидять вони собі під столом та теревенять потиху. А тим часом гості заспівали веселих пісень. Вовк слухав, слухав та й каже собаці:
— Мені також співати хочеться.
— Мовчи краще! — радить собака.
Вовк помовчав трохи та й знову за своє.
— Не витримаю, — каже, — аж язик свербить, так співати захотілося.
І затягнув на всю хату басом:
— Ау—ау!
А собака також не витримав та й давай підспівувати:
— Гав, гав! Дзяв, дзяв!
Почули це гості, вхопили хто кочергу, хто чаплію, відлупцювали вовка й викинули його з хати разом із собакою.
Прочумався вовк і каже собаці:
— Ну й нагодував же ти мене! Я тобі не подарую цього.
— Сам винен… — каже собака. — Треба було мовчати.
— Ні, — не погоджується вовк, — це ти винен! Навіщо завів мене до хати?
Сперечалися вони, сперечалися, нарешті вовк каже:
— Коли так, будемо воювати: хто кого переможе, той того і з’їсть. Збирай своє військо і приходь до мене в ліс.
— Що ж, — каже собака, — нехай буде так.
Назавтра взяв він барана, кота й півня собі в помічники та й пішов на війну з вовком. А вовк запросив до себе у вояки ведмедя, вепра й зайця, вийшов з військом на край лісу і чекає.
— Полізь ти, Михайле, — каже він до ведмедя, — на ялину та подивись, чи не йде собака зі своїм військом.
Ведмідь виліз на ялину, придивився і каже:
— Іде!
— Ну то злазь! — кличе вовк. — Будемо воювати!
— Ні, не злізу, — відповідає ведмідь.
— Чому?
— Страшно.
— Що ж то за військо таке, що ти так злякався? — питає вовк.
— Таке військо, що я ніколи й не бачив! — відповідає ведмідь тремтячи. — Один вояка — товстий і волохатий, з вилами йде; другий — грізний, вусатий, позаду списа несе; третій — у шапочці червоній, зі шпорами на ногах, шаблею махає… Перший іде, головою трясе та все кричить: «Бе! Я всіх поколю, на вила посаджу!». Другий сердито пирхає, навсібіч роздивляється і все бурмоче: «Мені, мені їх подай!». А третій, пихатий такий, кричить: «Куди, куди йти! Я сам усіх поб’ю!»
Вепр почув це та хутчій у мох по самі вуха зарився.
А вовк бачить, що не встигне заховатися, став на задні лапи і стоїть.
— Ховайся за мене… — каже він переляканому зайцеві. — Вони подумають, що я пень і обминуть нас.
Приходить собака зі своїм військом, бачить — ніде нікого нема.
Тут якраз у барана роги засвербіли. Дивиться він — побіч якийсь пень стоїть. Розігнався баран та — трах! Рогами в пень. У вовка від цього й голова розкололася. Повалився він догоричерева та й ноги простяг. Заєць вискочив з—під вовка, але собака угледів його й відразу спіймав.
Вепрові в цей час, як на лихо, сіла муха на вухо. Поворушив він вухом, щоб зігнати її, а кіт подумав, що там миша. Кинувся туди та давай мох розгрібати. Так і дере вепра гострими пазурами! Терпів, терпів вепр, а потім схопився та навтікача. Півень злякався вепра, залопотів крилами, злетів на ялину й наробив галасу:
— Куди, куди?
Ведмідь подумав, що цей грізний вояка до нього добирається, заліз від страху аж на верхній сук. Сук не витримав, зламався, ведмідь гримнувся об землю й убився.
Із тих пір більше й не приятелюють собаки з вовками.